Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "Інформтехнологія".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.05.2003 р. м. Київ
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
Головуючого судді,
Суддів
за участю представника УРПО -Т-а В.І.,
розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємця А-ко Р.С. на
постанову Вищого господарського суду України від 6 березня 2003р.
у справі за позовом ПП А-а Р.С. до Управління ринків Полтавської
облспоживспілки, Приватного підприємця О-ко Т. М. про спонукання
продовжити дію договору оренди та визнання договору недійсним,
встановила:
У червні 2002р. ПП А-ко Р.С. звернувся до суду з позовом про
спонукання УРПО продовжити дію договору оренди приміщення,
розташованого на території Полтавського ринку м. Полтави, який
було укладено між позивачем та Полтавським ринком 12 червня 1992
року строком на десять років. Також, позивачем ставилось питання
про визнання недійсним договору оренди від 1 червня 2002р.,
укладеного між УРПО та Приватним підприємцем О-ко Т.М. на
зазначене приміщення. В обґрунтування своїх вимог, позивач
посилався на те, що має переважне право на продовження дії
договору оренди на новий термін перед третіми особами.
УРПО проти позову заперечувало, стверджуючи, що вимоги позивача
безпідставні та не ґрунтуються на чинному законодавстві.
О-ко Т.М. відзиву на позов не надала.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 18.10.2002р.
у позові відмовлено з тих мотивів, що за договором оренди,
укладеним між позивачем та Полтавським ринком 12 червня 1992 року,
сторонами не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах
договору, а тому його слід вважати неукладеним. Також, судом
зроблено посилання на те, що від імені орендодавця договір
підписано неналежною особою.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
17.12.2002р. зазначене рішення залишене без змін та зроблено
посилання на те, що до даних правовідносин не застосовується Закон
України "Про оренду державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
.
Постановою Вищого господарського суду України від 06.03.2003р.
зазначені судові рішення залишені без змін.
17 квітня 2003р. Верховним Судом України порушено провадження за
касаційною скаргою ПП А-ко Р.С., у якій ставиться питання про
скасування постанови Вищого господарського суду України від
06.03.2003р. та направлення справи на новий розгляд до суду першої
інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на
неправильне застосування судом норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги ПП А-ко Р.С. суд
касаційної інстанції виходив з того, що постанова суду апеляційної
інстанції, якою залишено без змін рішення господарського суду
Полтавської області, ухвалена з дотриманням вимог чинного
законодавства.
Разом з тим, з таким висновком Вищого господарського суду України
погодитися не можна.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
, в редакції чинній на момент
укладення спірного договору, оренда майна інших форм власності
регулюється положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено
законодавством України та договором оренди.
Згідно цієї ж норми в редакції, яка існувала на момент виникнення
спірних правовідносин, оренда майна інших форм власності могла
регулюватися положеннями цього Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
, якщо інше не
передбачено законодавством та договором оренди.
Судами не було встановлено того, що договір, укладений між
позивачем та управлінням ринків, виключав можливість регулювання
відносин за ним згаданим Законом. Такого застереження договір не
містить. Не зроблено відповідних посилань і на встановлення
обмеження чи заборони такого регулювання законодавством.
У відповідності ж з положенням ст.17 Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
, після
закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином
виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних
умов, на продовження договору оренди на новий термін.
Окрім того, як було встановлено судами першої та апеляційної
інстанції, пункт 13 договору, укладеного між позивачем та УРПО,
теж містив положення, в силу якого, після закінчення дії договору
орендар має переважне право перед третіми особами на продовження
договору.
Вимога Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
та наведене положення договору не було
дотримане відповідачем, який після закінчення десятилітнього
строку дії договору з позивачем, уклав договір з іншою особою.
Судові рішення не містять посилань на те, що орендар неналежним
чином виконував свої обов'язки. Вони ухвалені без урахування того,
що орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має
переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору
оренди на новий термін.
Покладення в основу оскаржуваної постанови Вищого господарського
суду України висновку про відсутність у позивача переважного права
на продовження договору найму, оскільки, у відповідності зі
статтею 4 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
, власник на
свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому
майном, не є обґрунтованим та законним.
Враховуючи порушення Вищим господарським судом України, судом
апеляційної та першої інстанцій вимог Закону України "Про оренду
державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
та положень
договору, що ґрунтується на Законі, усі постановлені у справі
судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на
новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене та
постановити рішення відповідно до закону.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судова
палата
постановила:
Касаційну скаргу Приватного підприємця А-ко Р.С. задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України ( sp02/767-1 ) (sp02/767-1)
від 06.03.2003р., постанову Харківського апеляційного
господарського суду від 17.12.2002р. та рішення
господарського суду Полтавської області від 18.10.2002р.
скасувати.
Справу направити на новий розгляд до господарського суду першої
інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.