Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "ІНФОРМТЕХНОЛОГІЯ".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.03.2003 року
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у
складі
головуючого судді,
суддів;
за участі представників
позивача - присутні,
відповідача - присутній;
розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою
Акціонерного комерційного інноваційного банку "ХХХ" (далі - Банк)
на постанову Вищого господарського суду України від ХХ березня
2002 року справу за позовом Банку до Національного банку України
(далі - НБУ) про визнання недійсною постанови Управління НБУ в
Н-ській області (далі - Управління) від ХХ листопада 2001 року №
Х1 "Про притягнення до відповідальності за порушення валютного
законодавства" (далі - постанова № Х1),
встановив:
З позовом до Господарського суду Н-ської області Банк звернувся ХХ
травня 2002 року.
Заявлена позовна вимога мотивована невідповідністю оспорюваної
постанови № Х1 положенням Декрету Кабінету Міністрів України "Про
систему валютного регулювання і валютного контролю" ( 15-93 ) (15-93)
(далі - Декрет ( 15-93 ) (15-93)
) і Закону України "Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті" ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
(далі - Закон
( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
).
Позивач вважає, що відповідач безпідставно наклав на нього штраф у
сумі 47 089 гривень 8 копійок за невиконання функцій агента
валютного контролю щодо надання органам податкової служби України
за встановленою формою повідомлення про порушення строків
надходження товару за імпортною операцією його клієнта -
Товариства з обмеженою відповідальністю "YYY" (резидент України;
далі - Товариство). На його думку, факт порушення на один день
терміну надходження в Україну Імпортованого товару відсутній,
оскільки відповідно до частини другої статті 4 Закону
( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
у разі прийняття судом позовної заяви резидента про
стягнення з нерезидента заборгованості, що виникла внаслідок
недотримання останнім термінів, передбачених експортно-імпортним
контрактом, терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону
( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, зупиняються І пеня за їх порушення в цей період не
сплачується. Встановлений Законом ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
90-денний термін
сплив о 24 годині 17 квітня 2001 року; позов Товариства до
нерезидента подано до Арбітражного суду Н-ської області 17 квітня
2001 року; провадження у справі порушено ХХ квітня 2001 року;
рішенням суду від ХХ травня 2001 року позов задоволено. Перелічені
факти, на його думку, підтверджують відсутність обов'язку Банку
надсилати відповідне повідомлення податковим органам, оскільки
відсутнє передбачене законом правопорушення як з його боку так і з
боку Товариства.
Рішенням Господарського суду Н-ської області від ХХ червня 2002
року позов задоволено.
Задовольняючи позов суд виходив з того, що позовна заява в
розумінні названого Закону вважається прийнятою з дати її подання
до суду.
Ч-ський апеляційний господарський суд постановою від ХХ серпня
2002 року рішення суду першої інстанції залишив без змін,
обґрунтувавши її такими ж підставами.
Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України рішення і
постанову господарських судів першої І апеляційної Інстанцій
скасував, а в позові відмовив з тієї підстави, що під вжитим в
частині другій статті 4 Закону ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
словосполученні "у
разі прийняття судом.... позовної заяви" слід розуміти прийняття
позовної заяви до провадження, а не здачу цієї заяви до канцелярії
суду. Оскільки ухвалу про порушення провадження у справі за
позовом Товариства до нерезидента суд ухвалив ХХ квітня 2001 року,
то це є доказом прострочення надходження імпортованого товару на
один день і, відповідно, підтвердженням обов'язку Банку повідомити
податкові органи про зазначене правопорушення.
Банк просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати та передати справу на новий розгляд, мотивуючи касаційну
скаргу неправильним застосуванням судом касаційної інстанції норм
матеріального права, зокрема статті 4 Закону ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи ухвалені у справі рішення і постанову господарських
судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд
України обґрунтував касаційну постанову висновком про те, що під
прийняттям позовної заяви, про що йдеться в частині другій статті
4 Закону ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, слід розуміти прийняття позовної заяви до
провадження. Тому встановлені Законом ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
терміни
надходження в Україну імпортованих товарів повинні вираховуватися
на дату винесення суддею ухвали про порушення провадження у
справі, а не на дату подання позову до господарського суду.
Зазначений висновок помилковий і не відповідає положенням таких
процесуальних інститутів як "Порушення провадження у справі та
підготовка матеріалів до розгляду у першій інстанції" та
"Вирішення господарських спорів у першій Інстанції" (розділи IX,
XI ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
).
Контекстуальний аналіз норм названих інститутів дає підстави
вважати, що юридичним фактом, який встановлює процесуальні
відносини між сторонами спору і судом, є, насамперед, факт
звернення позивача до суду, а не факт порушення провадження у
справі.
Зокрема, відповідно до частини четвертої статті 62 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
у разі скасування ухвали про відмову у прийнятті
позовної заяви вона вважається поданою в день первісного звернення
до господарського суду. А згідно з частиною першою статті 69 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
спір має бути вирішено господарським судом у
строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
З огляду на викладене слід погодитись з висновками господарських
судів першої та апеляційної інстанцій про те, що дата звернення
резидента до господарського суду з позовом до нерезидента про
стягнення заборгованості за експортно-імпортним контрактом, є
датою прийняття судом позовної заяви, з якої терміни, передбачені
статтями 1 і 2 Закону ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, зупиняються і пеня за їх
порушення в цей період не сплачується.
За таких обставин оскаржувана постанова Вищого господарського суду
України незаконна і тому підлягає скасуванню, а постанова Ч-ського
апеляційного господарського суду - залишенню в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
( 1798-12 ) (1798-12)
, Верховний Суд України,
постановив:
Касаційну скаргу Акціонерного комерційного Інноваційного банку
"XXX" задовольнити, постанову Вищого господарського суду України
від ХХ грудня 2002 року ( sp07/034-1 ) (sp07/034-1)
скасувати, а
постанову Ч-ського апеляційного господарського
суду від ХХ серпня 2002 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.