СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
26.11.2002
Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому
засіданні касаційну скаргу Донецької залізниці на постанову Вищого
господарського суду України від 15 серпня 2002 р. ( n0043600-02 ) (n0043600-02)
у справі за позовом Донецької залізниці до ТОВ "ЦЗФ "Узлівська"
про звернення стягнення на майно у розмірі 425,40 грн.,
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2002 р. Донецька залізниця звернулася до суду з
позовом про звернення стягнення на майно ТОВ "ЦЗФ "Узлівська" у
розмірі 425,40 грн. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що
відповідачем 16 лютого 1998 р. визнана претензія про стягнення
штрафу за простій вагонів у сумі 425,40 грн., а обслуговуючим
банком ці кошти не були списані через їх відсутність на рахунку
товариства. На підставі ж ст. 19 Закону України "Про порядок
погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) (2181-14)
платіжна вимога про
списання боргу була повернута банком без виконання.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що
позов не підлягає розгляду в господарських судах України, а також
стверджуючи, що позивачем не дотримано строків позовної давності.
Рішенням господарського суду Донецької області від 26 березня
2002 р. позов задоволено.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від
28 травня - 3 червня 2002 р. зазначене рішення скасовано, у позові
відмовлено з тих підстав, що позивачем пропущено строк позовної
давності.
Постановою Вищого господарського суду України від 15 серпня
2002 р. ( n0043600-02 ) (n0043600-02)
рішення господарського суду Донецької
області від 26 березня 2002 р. та постанову Донецького
апеляційного господарського суду від 28 травня - 3 червня 2002 р.
скасовано, провадження у справі припинено з огляду на те, що спір
не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Верховним Судом України 7 листопада 2002 р. порушено
провадження за касаційною скаргою Донецької залізниці, у якій
порушується питання про скасування постанови Вищого господарського
суду України від 15 серпня 2002 р. ( n0043600-02 ) (n0043600-02)
та направлення
справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування
скарги зроблено посилання на неправильне застосування норм
матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких
підстав.
Висновок касаційного суду стосовно того, що спір не підлягає
вирішенню в господарських судах України, не ґрунтується на вимогах
чинного законодавства.
Зміни, внесені до ч. 5 ст. 8 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
Законом України
"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку
з прийняттям Закону України "Про банки і банківську
діяльність" ( 2922-14 ) (2922-14)
не є підставою для такого висновку.
Згадана частина ст. 8 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
викладена в такій
редакції: "Якщо у відповіді про визнання претензії не
повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів
після її отримання така відповідь є підставою для примусового
стягнення заборгованості ДВС в порядку, встановленому Законом
України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) (606-14)
.
У зв'язку з прийняттям змін до цієї статті, інших змін до ГПК
( 1798-12 ) (1798-12)
, які б унеможливлювали звернення з позовом до
господарського суду особою, яка має відповідь боржника про
визнання заявленої до нього претензії, не внесено.
Водночас системний аналіз норм процесуального законодавства
свідчить про наявність у особи, претензія якої була визнана
боржником, права звертатися з позовом до суду про стягнення
визнаної у претензії суми коштів.
Так, у ст. 57 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
серед інших документів, що
додаються до позовної заяви, зазначена копія відповіді на
претензію, якщо відповідь одержано. Застережень про те, що це
стосується випадків одержання відповіді, в якій претензія не
визнається, законодавцем не зроблено. Визнання претензії не є
способом припинення зобов'язання, не свідчить про відсутність
спору; чинне законодавство не виключає можливості визнання
відповіді на претензію такою, що не підлягає виконанню; вона може
бути втрачена кредитором; сума боргу, яка визнана у відповіді на
претензію, може не співпадати з розміром, зазначеним кредитором у
претензії або з розміром фактичної заборгованості боржника як на
момент визнання претензії, так і на момент звернення з позовом до
суду про захист порушеного права.
Наявність відповіді на претензію не передбачена серед підстав
припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
та серед
підстав залишення позову без розгляду (ст. 81 ГПК).
До внесення змін до ст. 63 АПК ( 1798-12 ) (1798-12)
Законом України
від 17 травня 2001 р. ( 2413-14 ) (2413-14)
серед підстав для повернення
позовної заяви і доданих до неї документів без розгляду було
передбачено неподання доказів звернення до установи банку за
одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до
законодавства мала бути одержана через банк (п. 8 ч. 1 ст. 63
АПК).
Наявність у позивача відповіді на претензію, за виконанням
якої він не звернувся до ДВС, на сьогодні не передбачено як
підставу для повернення позовної заяви і доданих до неї документів
без розгляду (у ст. 63 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
).
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі.
Як зазначено в резолютивній частині Рішення Конституційного
Суду України від 9 липня 2002 р. у справі щодо офіційного
тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про
досудове врегулювання спорів) ( v015p710-02 ) (v015p710-02)
, положення ч. 2
ст. 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
щодо поширення
юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в
аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право
особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства,
юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може
бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Крім того, мотивуючи прийняття такого рішення, Конституційний
Суд України зазначив, що обов'язкове досудове врегулювання спорів,
яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і
здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий
захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин
досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом
правового захисту, який держава надає учасникам певних
правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя
виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового
захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у
межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не
обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Отже, постанова Вищого господарського суду України прийнята з
порушенням вимог чинного законодавства і підлягає скасуванню.
Скасовуючи оскаржувану постанову, Судова палата не вбачає
підстав для скасування постанови апеляційної інстанції. Постанова
останньої ґрунтується на вимогах чинного законодавства, відповідає
фактичним обставинам, встановленим апеляційною інстанцією.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 111-17 - 111-20
ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Верховний Суд України П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Донецької залізниці задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від 15 серпня
2002 р. ( n0043600-02 ) (n0043600-02)
скасувати.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від
28 травня - 3 червня 2002 р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
"Господарське судочинство
в Україні: Судова практика.
Застосування процесуальних
норм", 2005 р.