Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "ІНФОРМТЕХНОЛОГІЯ".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.11.2002 року
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
Головуючого судді,
Суддів;
за участю представників Н-ської залізниці - присутні,
розглянувши касаційну скаргу Н-ської залізниці на постанову Вищого
господарського суду України від ХХ серпня 2002р.
у справі за позовом Н-ської залізниці до ТОВ "ХХХ" про звернення
стягнення на майно у розмірі 425,40 грн.,
встановила:
У лютому 2002р. Н-ська залізниця звернулась до суду з позовом про
звернення стягнення на майно ТОВ "ХХХ" у розмірі 425,40 грн.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що відповідачем 16.02.98р.
визнана претензія про стягнення штрафу за простій вагонів у сумі
425,40 грн., а обслуговуючим банком дані кошти не були списані
через їх відсутність на рахунку товариства. На підставі ж ст.19
Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"
( 2181-14 ) (2181-14)
, платіжна вимога про списання боргу була повернута
банком без виконання.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що позов
не підлягає розгляду у господарських судах України, а також,
стверджуючи, що позивачем не дотримано строків позовної давності.
Рішенням господарського суду Н-ської області від ХХ.03.2002р.
позов задоволене.
Постановою Н-ського апеляційного господарського суду від
ХХ.05.-ХХ.06.2002р. зазначене рішення скасоване, у позові
відмовлено з тих мотивів, що позивачем пропущено строк позовної
давності.
Постановою Вищого господарського суду України від ХХ серпня 2002р.
рішення господарського суду Н-ської області від ХХ.03.2002р. та
постанова Н-ського апеляційного господарського суду від
ХХ.05.-ХХ.06.2002р. скасовані, провадження у справі припинено з
огляду на те, що спір не підлягає вирішенню у господарських судах
України.
ХХ листопада 2002р. Верховним Судом України порушено провадження
за касаційною скаргою Н-ської залізниці, у якій ставиться питання
про скасування постанови Вищого господарського суду України від ХХ
серпня 2002р. та направлення справи на новий розгляд до суду
першої інстанції. В обгрунтування скарги зроблено посилання на
неправильне застосування норм матеріального та процесуального
права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних
підстав.
Висновок касаційного суду стосовно того, що даний спір не підлягає
вирішенню в господарських судах України не ґрунтується на вимогах
чинного законодавства.
Зміни, які внесені до частини п'ятої статті 8 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
Законом України "Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України
"Про банки і банківську діяльність" ( 2922-14 ) (2922-14)
не є підставою для
такого висновку.
Згадана частина статті 8 ( 2922-14 ) (2922-14)
викладена в такій редакції:
"Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про
перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання
така відповідь є підставою для примусового стягнення
заборгованості державною виконавчою службою в порядку,
встановленому Законом України "Про виконавче провадження"
( 606-14 ) (606-14)
.
У зв'язку з прийняттям змін до цієї статті інших змін до
Господарського процесуального кодексу, які б унеможливлювали
звернення з позовом до господарського суду особою, яка має
відповідь боржника про визнання заявленої до нього претензії, не
внесено.
Разом з тим, системний аналіз норм процесуального законодавства,
свідчить про наявність у особи, претензія якої була визнана
боржником, права звертатися з позовом до суду про стягнення
визнаної у претензії суми коштів.
Так, у статті 57 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
серед інших документів,
що додаються до позовної заяви, зазначена копія відповіді на
претензію, якщо відповідь одержано. Застережень про те, що це
стосується випадків одержання відповіді, в якій претензія не
визнається, законодавцем не зроблено.
Визнання претензії не є способом припинення зобов'язання, не
свідчить про відсутність спору; чинне законодавство не виключає
можливості визнання відповіді на претензію такою, що; не підлягає
виконанню; вона може бути втрачена кредитором; сума боргу, яка
визнана у відповіді на претензію може не співпадати з розміром,
зазначеним кредитором у претензії або з розміром фактичної
заборгованості боржника як на момент визнання претензії, так і на
момент звернення з позовом до суду про захист порушеного права.
Наявність відповіді на претензію не передбачена серед підстав
припинення провадження у справі (ст.80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) та
серед підстав залишення позову без розгляду (ст.81 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
). До внесення змін до ст. 63 Арбітражного
процесуального кодексу Законом України від 17.05.2001 року
( 2413-14 ) (2413-14)
серед підстав для повернення позовної заяви і доданих
до неї документів без розгляду було передбачено неподання доказів
звернення до установи банку за одержанням з відповідача
заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути
одержана через банк (п.8 статті 63 Кодексу ( 1798-12 ) (1798-12)
).
Наявність у позивача відповіді на претензію, за виконанням якої
він не звернувся до Державної виконавчої служби, в даний час не
передбачено підставою для повернення позовної заяви і доданих до
неї документів без розгляду у ст. 63 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі.
Як зазначено в резолютивній частині рішення Конституційного Суду
України від 9 липня 2002 року у справі щодо офіційного тлумачення
положення частини другої статті 124 Конституції України (справа
про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті
124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
щодо поширення юрисдикції
судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті
конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи
(громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної
особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути
обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Окрім того, мотивуючи прийняття такого рішення Конституційний Суд
указав, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає
можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за
нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість
використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання
спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який
держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить
принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з
необхідності підвищення рівня правового захисту держава може
стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур,
однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка
потребує такого захисту.
Таким чином, постанова Вищого господарського суду України винесена
з порушенням вимог чинного законодавства і підлягає скасуванню.
Скасовуючи оскаржувану постанову, судова палата не знаходить
підстав для скасування постанови апеляційної інстанції. Постанова
останньої ґрунтується на вимогах чинного законодавства, відповідає
фактичним обставинам, встановленим апеляційною інстанцією.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судова
палата
постановила:
Касаційну скаргу Н-ської залізниці задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від ХХ серпня
2002р. ( sp02/845-1 ) (sp02/845-1)
скасувати.
Постанову Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ червня
2002р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.