Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "ІНФОРМТЕХНОЛОГІЯ".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.11.2002 року
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у
складі:
головуючого судді,
суддів;
за участі представників
позивача: присутні,
відповідача: присутній;
розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою
Управління кооперативної торгівлі та ринків "XXX" на постанову
Вищого господарського суду України від ХХ серпня 2002 року справу
за позовом Управління до Товариства з обмеженою відповідальністю
"YYY" про визнання недійсним договору про надання додаткових
послуг підприємцям від ХХ липня 1998 року та за зустрічним позовом
Товариства про стягнення 692 200 грн. 40 коп. збитків,
встановив:
Позов до Арбітражного суду м. Н-ська Управління пред'явило ХХ
травня 2000 року.
Заявлена позовна вимога мотивувалася тим, що оспорюваний договір
суперечить вимогам закону, а тому є недійсним відповідно до статті
48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
. На думку позивача, на підставі цього
договору Товариству фактично делеговані повноваження ринку
(надання права встановлювати додаткові торгівельні місця і
торгівельні кіоски; використання території ринку як для власних
потреб, так і для передачі її в користування третім особам,
незважаючи на те, що право землекористування для ринку у
встановленому порядку оформлено не було; та інше).
Товариство пред'явило зустрічний позов про стягнення з Управління
692 200 грн. збитків у вигляді неодержаних доходів у зв'язку з
невиконанням останнім своїх зобов'язань за оспорюваним договором.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що Управління демонтувало
належне Товариству торгівельне обладнання, що призвело до
розірвання укладених з підприємцями договорів оренди торгівельних
місць і, відповідно, до втрати останнім орендної плати в сумі
692 200 грн.
Рішенням від ХХ червня 2000 року первісний позов задоволене
частково: визнано недійсним пункт третій договору, яким
передбачено право Управління в односторонньому порядку розірвати
його, якщо Товариство не буде виконувати вимог Закону України "Про
захист прав споживачів" ( 1023-12 ) (1023-12)
та постанови Кабінету
Міністрів України "Про порядок зайняття торгівельною діяльністю і
правила торгівельного обслуговування населення" ( 108-95-п ) (108-95-п)
.
Зустрічний позов задоволене в повному обсязі.
Судове рішення обґрунтовано тим, що між сторонами склалися
договірні відносини щодо розташування та експлуатації додаткового
торгівельного обладнання на території ринку, а тому цей договір не
суперечить ні законам України, ні статутним цілям діяльності
Товариства. Пункт третій договору визнаний недійсним як такий, що
суперечить статті 162 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, згідно з якою
одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
Зустрічна позовна вимога задоволена на підставі статей 162, 203 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, згідно з якими в разі невиконання або
неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний
відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
За результатами перевірки зазначеного судового рішення в прядку
нагляду постановою Арбітражного суду м. Н-ська від ХХ-ХХ вересня
2000 року воно скасовано, первісний позов задоволене, договір
визнано недійсним на підставі статті 58 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
як
такий, що укладений лише про людське око, без наміру створити
юридичні наслідки для сторін (мнима угода), а в задоволенні
зустрічного позову відмовлено.
Постановою Вищого арбітражного суду України від ХХ жовтня 2000
року зазначена постанова Арбітражного суду м. Н-ська залишена без
змін.
Постанова Арбітражного суду м. Н-ська від ХХ-ХХ вересня 2000 року
перевірялась за нововиявленими обставинами і ухвалою від ХХ грудня
2000 року залишена без змін.
Постановою президії Вищого арбітражного суду України від ХХ квітня
2001 року постанова від ХХ-ХХ вересня 2000 року Арбітражного суду
м. Н-ська і постанова Вищого арбітражного суду України від ХХ
жовтня 2000 року скасовані повністю, рішення від ХХ червня 2000
року в частині відмови у позові про визнання договору недійсним
залишено без змін, а в частині задоволення зустрічного позову -
скасовано. Стосовно позовних вимог про стягнення збитків за
зустрічним позовом справа передана на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Під час нового розгляду справи Товариство збільшило розмір
зустрічних позовних вимог до 1 134 900 грн. неодержаних доходів.
Рішенням від ХХ серпня 2001 року Господарський суд м. Н-ська
зустрічний позов Товариства задовольнив з урахуванням збільшення
ціни позову, а в первісному позові про визнання договору недійсним
відмовив.
Для перевірки зазначеного судового рішення в апеляційному порядку
справа передана Ч-ському апеляційному господарському суду.
Постановою від ХХ березня 2002 року апеляційний суд в позові про
визнання договору недійсним і в зустрічному позові відмовив.
Оскаржуваною постановою від ХХ серпня 2002 року Вищий
господарський суд України постанову Ч-ського .апеляційного
господарського суду скасував, а рішення Господарського суду м.
Н-ська від ХХ серпня 2001 року залишив без змін.
Постанова обґрунтована тим, що законних підстав для прийняття
апеляційної скарги, що підписана особою, посадове становище якої
не вказано, на зазначене судове рішення не було, а тому ухвалена
за наслідками її розгляду апеляційна постанова незаконна.
Управління просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи доводи касаційної скарги тим, що постанова:
не відповідає вимогам Конституції України в частині закріплених в
ній основних засад судочинства (стаття 129 ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
); в її
основу покладено факт порушення процесуально-правових, а не
матеріальних норм права; суд касаційної інстанції всупереч вимогам
статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
встановив обставини, що не були предметом розгляду
судів першої та апеляційної інстанцій, вийшовши таким чином за
межі перегляду справи в касаційному порядку.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню, а справа передачі на новий розгляд з
таких підстав.
Предметом первісного позову є недійсність укладеного між сторонами
договору про надання додаткових послуг підприємцям на підставі
статті 48, 49, 50 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
як такого: що не відповідає
вимогам Закону України "Про споживчу кооперацію" ( 2265-12 ) (2265-12)
,
Земельному кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
, Декрету Кабінету Міністрів
України "Про місцеві податки і збори" ( 56-93 ) (56-93)
, Правилам торгівлі
на ринках ( z0138-96 ) (z0138-96)
(затверджені наказом Мінторгу України №157
від 12 березня 1996 року); що укладений з метою, суперечною
інтересам держави і суспільства; що суперечить встановленим цілям
діяльності Товариства.
В ухвалених у справі судових рішеннях відсутній юридичний аналіз
всіх перелічених матеріально-правових підстав визнання договору
недійсним і, відповідно, не дано належного обгрунтування відмови в
первісному позові.
Рішенням від ХХ червня 2000 року Арбітражний суд м. Н-ська
обмежився лише визнанням недійсним пункту третього договору на
підставі статті 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, а постановою від ХХ-ХХ
жовтня 2000 року цей суд за власною ініціативою визнав договір
недійсним на підставі статті 58 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, як мниму
угоду, вийшовши за межі позовних вимог, що суперечить закріпленому
в статті
129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
принципу диспозитивності
сторін судового процесу. Зазначена постанова залишена без змін
постановою Вищого арбітражного суду України від ХХ жовтня 2000
року.
Постановою президії Вищого арбітражного суду України від ХХ квітня
2001 року залишено без змін рішення від ХХ червня 2000 року в
частині відмови в позові про визнання договору від 7 липня 1998
року недійсним. Проте зазначене судове рішення не містить такої
відмови: пунктом першим резолютивної частини визнано недійсним
пункт третій договору, а пунктом другим стягнуто з Управління
заявлені збитки. Це весь зміст резолютивної частини названого
рішення.
Дана справа була передана на новий розгляд Господарському суду м.
Н-ська лише в частині зустрічного позову, але рішенням від ХХ
серпня 2001 року цей суд поза межами нового розгляду визнав
недійсним договір, який був предметом первісного позову, і щодо
якого є судове рішення від ХХ червня 2000 року.
З порушенням положень статті 17 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий господарський суд України
передав справу для апеляційного перегляду Ч-ському апеляційному
господарському суду, який зазначене судове рішення від ХХ серпня
перевірив в повному обсязі.
Відповідно до статті 111 ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у касаційному
порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі
встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування
судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і
процесуального права. Касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не
приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом
розгляду в суді першої інстанції. Незважаючи на зазначені
положення Закону, Вищий господарський суд України в оскаржуваній
постанові обмежився лише тим, що піддав сумніву встановлений
апеляційною інстанцією факт підписання апеляційної скарги
повноважною особою, чим вийшов за межі перегляду справи в
касаційній інстанції.
Під час розгляду справи суди не з'ясували дійсну правову природу
оспорюваного договору, що має суттєве юридичне значення для
вирішення спору по суті.
Зі змісту цього договору вбачається, що правові відносини його
сторін можуть регулюватися, крім його умов, Законом України "Про
оренду державного і комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
, нормами
цивільно-правових інститутів "Майновий найом" (статті 256-276 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
), "Безоплатне користування майном" (статті
324-331 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
) та "Сумісна діяльність" (статті
430-434 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
).
Це підтверджується, зокрема, змістом пункту 2.1.5 зазначеного
договору, яким передбачено, що Управління стягує орендну плату за
торгівельні площі під торгівельними кіосками на підставі укладених
договорів. З контексту всіх умов договору вбачається, що такі
договори повинно було укладати Товариство підприємцями. А згідно з
пунктом першим договору предметом договору є взаємовідносини
сторін щодо надання господарських послуг на території ринку У
зв'язку з розташуванням прокатного пункту та надання додаткових
послуг населенню.
Товариство у зустрічному позові заявило вимогу про стягнення
збитків у вигляді нестриманих доходів, які; складає сума орендної
плати, яку б він отримував за договорами з підприємцями в межах
строку оспорюваного договору від 7 липня 1998 року, тобто до 1
липня 2008 року.
Судами встановлено, що укладені Товариством з підприємцями
договори є договорами суборенди зі строком дії, меншим за строк
дії договору від 7 липня 1998 року, у зв'язку з чим розрахунок
збитків є неправильним.
Проте суди не з'ясували дійсної правової природи зазначених
договорів, що має безпосереднє правове значення для вирішення по
суті спору за зустрічним позовом з огляду на те, що ці договори є
підставами цього позову.
Суб'єктами зазначених договірних відносин є недержавні
підприємства та організації, а тому предметами цих договорів може
бути майно недержавної форми власності. Об'єкти договору від 7
липня 1998 року, зокрема торгівельні місця і торгівельні кіоски,
відповідно до пункту 2.2.1. можуть передаватися Товариством третім
особам. Цивільно-правові підстави передачі договір не передбачає.
ЦК УРСР і Закон про оренду містять різні положення щодо здавання
майна в піднайом і щодо суборенди майна. Якщо відповідно до статті
267 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
здавання наймачем найнятого майна в
піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця, якщо інше не
передбачено законом або договором, то згідно зі статтею 22 Закону
про оренду ( 2269-12 ) (2269-12)
згода орендодавця на суборенду майна не
вимагається - орендар має право передати майно в суборенду, але на
строк, що не перевищує термін дії договору оренди, а плата за
суборенду не повинна перевищувати орендної плати орендаря.
Отже, правильне визначення правової природи договірних відносин
сторін має суттєве значення для правильного вирішення даного
спору.
З огляду на викладене при ухваленні судових рішень у даній справі
суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому
вони підлягають скасуванню як незаконні та необгрунтовані.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої
інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно
з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно
оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і
вирішення спору по суті, встановити дійсні права і обов'язки
сторін, і в залежності від встановленого правильно застосувати
норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та
ухвалити законне і обґрунтоване рішення.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Верховний Суд України
постановив:
Касаційну скаргу Управління кооперативної торгівлі та ринків "XXX"
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від ХХ
серпня 2002 року, постанову Ч-ського апеляційного господарського
суду від ХХ березня 2002 року, рішення Господарського суду м.
Н-ська від ХХ серпня 2001 року, постанову президії Вищого
арбітражного суду України від ХХ квітня 2001 року, ухвалу
Арбітражного суду м. Н-ська від ХХ грудня 2000 року, постанову
Вищого арбітражного суду України від ХХ жовтня 2000 року,
постанову Арбітражного суду м. Н-ська від ХХ-ХХ вересня 2000 року
та рішення Арбітражного суду м. Н-ська від ХХ червня 2000 року
скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського
суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.