Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "ІНФОРМТЕХНОЛОГІЯ".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.11.2002 року
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у
складі:
Головуючого судді,
суддів;
за участі представників:
позивача присутній,
відповідача присутні,
третіх осіб присутні,
Генеральної прокуратури України присутній;
розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою
Товариства з обмеженою відповідальністю "ХХХ" (далі - Товариство)
на постанову Вищого господарського суду України від ХХ травня 2002
року справу за позовом Спільного українсько-польського
підприємства з іноземними інвестиціями у формі товариства з
обмеженою відповідальністю "YYY" (далі - Підприємство) до
Товариства, за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерства оборони
України та Малого приватного підприємства "ZZZ" про внесення змін
до договору про реінвестування будівництва житла № Х8 від ХХ
грудня 1998 року (далі - Договір № Х8),
встановив:
З позовом до Господарського суду м. Н-ська Підприємство звернулося
ХХ жовтня 2001 року.
Заявлену позовну вимогу позивач мотивував тим, що в 1996 році були
скасовані додаткові пільги для інвесторів; різко зросли ціни на
будівельні матеріали, а ціни на житло зменшилися, у зв'язку з чим
його участь в будівництві об'єкту договору нерентабельна. Суть
запропонованих змін зводилась до того, що на відміну від
договірної умови про рівний розподіл (50% на 50 %) загальної площі
житла і вбудованих нежилих приміщень, доля відповідача щодо
загальної житлової площі має бути зменшена до 25% і він
зобов'язаний додатково внести пайовий внесок в сумі 4822713 грн.
60 коп..
Заявою від ХХ жовтня 2001 року позивач уточнив позовні вимоги і
запропонував такі зміни до договору про реінвестування: долю
відповідача зменшити до 24% загальної площі житла і позбавити його
права на 50-відсоткову долю на вбудовані не житлові приміщення.
Уточнені позовні вимоги заявою від ХХ листопада 2001 року позивач
змінив на вимогу про визнання зазначеного договору недійсним на
підставі статті 56 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
як такого, що укладений
внаслідок помилки з боку позивача та з вини відповідача щодо
порядку розрахунків сторін, мотивувавши її тим, що Підприємство не
звернуло уваги на різне тлумачення витрат на будівництво та про
порядок їх відшкодування у договорах щодо одного й того ж об'єкту,
а внаслідок інфляційних процесів та зміни кон'юнктури ринку
виникли складнощі з фінансуванням будівництва.
Суд зазначену заяву прийняв і залучив до участі у справі в якості
третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору Міністерство
оборони України (далі - Міністерство) і Мале приватне підприємство
"ZZZ" (далі - МПП "ZZZ").
Заявою від ХХ грудня 2001 року Підприємство доповнило останні
позовні вимоги вимогою про стягнення з відповідача 5 981 138 грн.
витрат за договором на підставі частини третьої статті 56 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, мотивувавши її тим, що станом на ХХ грудня 2001 року
воно витратило на будівництво 15 355 508 грн., а вартість
переданих йому 50% житлової площі і 50% вбудованих не житлових
приміщень становить 9 085 177 грн., а заявою від ХХ грудня 2001
року збільшило суму зазначених витрат до 6 270 331 грн..
Рішенням Господарського суду м. Н-ська від ХХ грудня 2001 року
позов задоволене: Договір № Х8 визнано недійсним на підставі
статті 56 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, його дія припинена на майбутнє, з
відповідача стягнуто на користь позивача 6 270 331 грн.
заборгованості, два інші договори під №№ Х8 визнані недійсними з
моменту їх укладення поза межами позовних вимог. Визнаючи Договір
№ Х8 недійсним як такого, що укладений внаслідок помилки з боку
позивача, суд першої інстанції виходив з того, що при підписанні
зазначеного договору відповідач сформував неправильне сприйняття
позивачем однієї з істотних умов договору, а саме порядку
розрахунку сторін і це суттєво вплинуло на його волевиявлення.
За заявою Товариства вказане судове рішення переглядалося за
нововиявленими обставинами і ухвалою Господарського суду м. Н-ська
від ХХ червня 2002 року воно залишене без змін.
Постановою від ХХ березня 2002 року Н-ський апеляційний
господарський суд зазначене судове рішення змінив: поза межами
позовних вимог договір № Х8, що підписаний комерційним директором
Підприємства, визнано недійсним на підставі статті 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
; інший договір № Х8, всі аркуші якого підписані
директорами сторін, визнано таким, що втратив чинність; в
задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд
першої інстанції неправильно з'ясував дійсні правовідносини сторін
та дав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи і,
відповідно, дійшов помилкових висновків щодо помилки позивача при
укладені Договору № Х8. На його думку імперативність умов договору
щодо розрахунків між сторонами та неодноразове підтвердження їх у
взаємній переписі, а також процесуальні дії позивача щодо зміни
(уточнення) предмету позову, свідчать про те, що жодна з сторін не
помилилася при укладенні та виконанні оспорюваного договору.
Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України постанову
Н-ського апеляційного господарського суду частково скасував: в
частині визнання договору № Х8 недійсним на підставі статті 48 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
і визнання іншого договору № Х8 таким, що втратив
чинність, вона залишена без змін, а в частині відмови в
задоволенні позову - скасована; рішення суду першої інстанції в
частині визнання договору № Х8, який є предметом позову, недійсним
на підставі статті 56 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та про стягнення з
відповідача 6 270 331 грн. заборгованості і судових витрат
залишено в силі. Ця постанова обґрунтована тим, що апеляційний суд
правомірно вийшов за межі позовних вимог і визнав два договори
під, №№ Х8 недійсним і таким, що втратив чинність, а відмова в
задоволенні заявлених позовних вимог помилкова, оскільки суд не
зсилався на підстави відмови та чинне законодавство, а також не
прийняв до уваги наявні в матеріалах справи докази, що досліджені
судом першої інстанції та не спростував мотиви рішення цього суду.
В касаційній скарзі ставиться питання про скасування постанови
Вищого господарського суду України з підстав неправильного
застосування норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і
третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що
касаційна скарга підлягає задоволенню, а справа передачі на новий
розгляд до господарського суду першої інстанції з таких підстав.
Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено,
що:
- ХХ грудня 1997 року між Міністерством (замовник) і Товариством
(інвестор) укладено договір № Х3 про інвестування будівництва
житла для військовослужбовців Збройних . Сил України та членів їх
сімей (далі - Договір № Х3), згідно з пунктом 2.1. якого
Міністерство делегувало Товариству право на залучення коштів
українських і іноземних юридичних та фізичних осіб для участі у
будівництві житлового будинку по вул. Ц-ній, 88 у м. Н-ську на
визначених Товариством умовах;
- на підставі зазначеної договірної умови Товариство уклало з
Підприємством три договори під №№ Х4 з однією датою та ідентичними
предметами: один з них підписаний директорами сторін, на першому і
другому аркушах якого є підпис директора Товариства; другий -
підписаний лише директором Товариства і комерційним директором
Підприємства; третій договір, що є предметом позову, не лише
підписаний директорами сторін, а й містить їх підписи на першому і
другому аркушах.
Відповідно до умов останнього договору Підприємство виступило
співінвестором будівництва зазначеного об'єкту і зобов'язалося
здійснювати його фінансування та збудувати його в повному обсязі в
N-му кварталі 2001 року з правом отримання після завершення
будівництва 50% загальної житлової площі та 50% вбудованих не
житлових приміщень;
- додатковими угодами від ХХ травня 2001 року та від ХХ серпня
2001 року до Договору № Х8 сторони передбачили, що у разі, коли
Підприємство не буде спроможним виконувати взяті на себе договірні
зобов'язання, то Товариство має право за свої кошти проінвестувати
завершення будівництва в сумі 2 000. 000 грн., які мають бути
повернуті йому до ХХ вересня 2002 року або за взаємним погодженням
Підприємство передасть йому на цю суму загальну площу житла в
інших районах за погодженими цінами;
- загальна кошторисна вартість будівництва обумовлена сторонами в
сумі 10 700 000 грн. і підлягала уточненню при складенні кінцевого
кошторисно-фінансового розрахунку у ході будівництва за фактичними
витратами учасників будівництва;
- договором № Х6 від ХХ квітня 2000 року Міністерство і Товариство
розірвали Договір № Х3 і уклали договір № Х1 від ХХ квітня 2000
року на пайову участь у будівництві, згідно з умовами якого
Товариство (пайовик) зобов'язалося в повному обсязі профінансувати
спорудження будинку, що був предметом Договору № Х3, а
Міністерство (замовник) - збудувати та передати пайовику 75%
площі;
- договір № Х8 виконано обома сторонами частково, на дату розгляду
справи будівництво об'єкту не завершено.
Отже між сторонами склалися цивільно-правові відносини, що
регулюються умовами Договору № Х8, який позивач просить визнати
недійсним, а також відповідними нормами матеріального права.
Проте господарські суди першої, апеляційної та касаційної
інстанцій під час розгляду справи і вирішення спору по суті не
з'ясували правову природу укладеного між Товариством і
Підприємством Договору № Х8, а тому ухвалені у справі судові
рішення не містять повного юридичного аналізу зазначених
договірних правовідносин, а правові висновки, що містяться в них,
не грунтуються на конкретних матеріально-правових нормах.
Суд першої інстанції, вийшовши за межі позовних вимог, визнав два
з трьох договорів № Х8 недійсними на підставі статті 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, не вказавши нормам якого матеріального закону вони не
відповідають.
Суд апеляційної інстанції, відмовивши в задоволенні заявлених
позовних вимог, один з договорів під №№ Х8 (що підписаний
комерційним директором Підприємства) також визнав недійсними на
підставі статті 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
теж не зіславшись на
матеріальний закон, вимогам якого він не відповідає. Інший договір
визнано таким, що втратив чинність, без матеріально-правового
обґрунтування зазначеної процесуальної дії.
Вказані недоліки змісту судових рішень містяться і в оскаржуваній
постанові касаційного суду, якою апеляційна постанова в цій
частині залишена без змін.
Слід зазначити, що визнання господарськими судами з власної
ініціативи договорів недійсними і такими, що втратили чинність,
поза межами заявлених позивачем вимог суперечить конституційному
принципу диспозитивності сторін судового процесу. У зв'язку з цим
норма пункту першого частини першої статті 83 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(про право
господарського суду визнавати недійсним повністю чи у певній
частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить
законодавству) на підставі статті 8 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
не повинна застосовуватися.
Предметом спору у даній справі є Договір № Х8, текст якого був
доданий до позовної заяви позивачем, який виконувався сторонами і
на підставі якого між ними виникли спірні правовідносини. Тому
аналіз і юридична оцінка інших договорів під таким самим номером з
процесуально-правових позицій є безпідставним.
Зі змісту Договору № Х8 вбачається, що відносини сторін, крім його
умов, можуть регулюватися нормами таких цивільно-правових
інститутів як "Підряд на капітальне будівництво" (статті 353-357
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
) та "Сумісна діяльність" (статті 430-434 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
), а також нормами Закону України "Про
інвестиційну діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
.
У зв'язку з цим господарському суду першої інстанції під час
нового розгляду справи необхідно з'ясувати правову природу
оспорюваного договору і правильно застосувати до спірних
правовідносин сторін норми матеріального права.
Визнавши недійсними договори № Х8 на підставі статей 48 і 56 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, господарські суди при прийнятті рішень не
оформили передбачені частинами другими названих статтей ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
реституційні наслідки, що є обов'язком, а не правом
суду (пункт другий постанови Пленуму Верховного Суду України від
28 квітня 1978 року №3 "Про судову практику в справах про визнання
угод недійсними" ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
).
Для вирішення питання про зобов'язання сторін повернути одна одній
все одержане за недійсною угодою, а при неможливості повернення
одержаного в натурі - відшкодувати його вартість (реституційні
наслідки), судам необхідно з'ясувати, що одержала кожна з сторін
за оспорюваним договором. Для цього сторони повинні надати суду
необхідні докази. Зважаючи на це під час нового розгляду суд
першої інстанції повинен на підставі представлених йому доказів
з'ясувати всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінити
докази, а для роз'яснення питань, що потребують спеціальних знань,
- призначити судову експертизу.
З матеріалів справи вбачається, що суду першої інстанції
відповідач заявив клопотання про витребування у позивача
додаткових доказів та призначення судової будівельної експертизи
для роз'яснення питань, що потребують спеціальних знань у галузі
будівництва, але в задоволенні цього клопотання пунктом п'ятим
резолютивної частини рішення суду від ХХ грудня 2001 року
відмовлено. Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд
України назване судове рішення в цій частині залишив в силі, що
суперечить статтям 38, 41 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
У зв'язку з наведеними обґрунтуваннями ухвалені у справі рішення
всі судових інстанцій в частині визнання договорів недійсними є
незаконними.
Зазначені висновки дають підстави вважати незаконними і
необгрунтованими рішення суду першої інстанції та постанова Вищого
господарського суду України в частині стягнення з відповідача
витрат в сумі 6 270 331 грн. на підставі частини третьої статті 56
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Отже, при ухваленні судових рішень у даній справі суди неправильно
застосували норми матеріального права, а тому вони підлягають
скасуванню.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої
інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно
з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно
оцінити докази, що мають юридичні значення для її розгляду і
вирішення спору по суті, встановити дійсні права обов'язки сторін,
і в залежності від встановленого правильно застосувати норм
матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та
ухвалити закони і обґрунтоване рішення.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Верховний Суд
постановив:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "XXX"
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від ХХ
травня 2002 року ( sp02/696-1 ) (sp02/696-1)
, постанову Н-ського апеляційного
господарського суду від ХХ березня 2002 року та рішення
Господарського суду м. Н-ська від ХХ грудня 2000 року скасувати,
а справу передати на новий розгляд до господарського
суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.