Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів, за участі представників позивача, відповідача, третьої особи, Генеральної прокуратури, розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою закритого акціонерного товариства з іноземними інвестиціями на постанову Вищого господарського суду України від 14 червня 2002 року (v_814600-02) справу за позовом закритого акціонерного товариства з іноземними інвестиціями (далі - Товариство) до державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі - Інспекція), за участю третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Фірми в особі представництва в м. Києві (далі - Фірма) про визнання недійсними рішення від 15 травня 2001 року N 1195/23-02/25273549/5000/10 та розпоряджень від 15 червня 2001 року N 44/23-01, N 45/23-01, N 46/23-01, N 47/23-01, N 48/23-01, N 49/23-01, N 50/23-01,

Позов до арбітражного суду м. Києва Товариство пред'явило 23 червня 2001 року.

Під час судового розгляду Товариство уточнило позовні вимоги і просило визнати недійсними рішення від 15 травня 2001 року та розпорядження N 44/23-01, N 45/23-01, N 46/23-01; N 47/23-01 в частині зменшення суми бюджетного відшкодування в сумі 4651697 грн.; N 48/23-01 в частині зменшення суми бюджетного відшкодування в сумі 50369 грн.; N 49/23-01 в частині зменшення суми бюджетного відшкодування в сумі 5004725 грн.

Заявлені позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що для виконання зобов'язань за генеральним контрактом від 1 листопада 1999 року, укладеним між Товариством (резидент, замовник) та Фірмою (нерезидент, підрядник), на території України створено офіційне представництво Фірми, яке відповідно до вимог чинного законодавства і повинно під час оплати виконаних робіт відносити податок на додану вартість до складу своїх податкових зобов'язань.

Інспекція позов не визнала, пославшись на те, що оскільки стороною в договорі є Фірма, то з імпорту робіт (послуг) суму податкових зобов'язань повинно сплачувати та відображати в декларації з податку на додану вартість Товариство.Рішенням господарського суду м. Києва від 6 серпня 2001 року (v_814805-01) позов задоволено в межах уточнених позовних вимог. Судове рішення мотивоване тим, що Інспекцією неправомірно застосовано до Товариства положення пп. 7.3.6 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (далі - Закон про ПДВ), оскільки зазначена норма встановлює правила оподаткування податком на додану вартість у разі надання послуг (робіт) особою-нерезидентом особі-резиденту, а генеральний підрядник здійснював свою діяльність через своє представництво в Україні, яке зареєстроване як платник податку на додану вартість. Судове рішення мотивовано також тим, що Інспекція неправомірно застосувала до Товариства штрафні санкції в сумі 41045 грн. 50 коп., оскільки Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) не передбачена відповідальність за завищення суми бюджетного відшкодування без його фактичного отримання.Постановою від 18 березня 2002 року Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення залишив без змін з тих самих підстав.

Зазначені судові рішення оскаржуваною постановою (v_814600-02) Вищий господарський суд України скасував, а справу передав на новий розгляд. Постанова мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не були всебічно, повно і об'єктивно з'ясовані всі обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору.

Товариство просить постанову Вищого господарського суду України (v_814600-02) скасувати, обгрунтовуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права та виявленням факту різного застосування Вищим господарським судом України положень статті 1 Закону про ПДВ (168/97-ВР) у аналогічних справах. Так, у постанові Вищого господарського суду України від 30 серпня 2001 року у справі N 25/432 робиться висновок, що поняття "платник податків" та "юридична особа" неоднозначні, і відповідно до п. 1.3 ст. 3 Закону про ПДВ платниками податку визнаються особи, які згідно з цим Законом зобов'язані здійснювати утримання та внесення до бюджету податку на додану вартість. В касаційній скарзі зазначається, що Вищий господарський суд України у даній справі застосував до податкових відносин Цивільний кодекс УРСР (1540-06) , що суперечить статті 2 цього Кодексу.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Оскаржувана постанова мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не з'ясовано, чи відповідає вимогам чинного законодавства досліджений судами порядок справляння податку на додану вартість; суди не дали оцінки доводам Інспекції щодо відсутності у представництва необхідної цивільної правоздатності для проведення операцій з продажу робіт у розумінні п. 1.4 ст. 1 Закону про ПДВ (168/97-ВР) ; не взято до уваги, що представництво компанії-нерезидента не є юридичною особою і відповідно до статті 23 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) не може мати відокремлене майно, від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки; що сторонами у договорі підряду на капітальне будівництво є генеральний підрядник (нерезидент) і замовник (резидент), а отже, виконані роботи здавалися замовнику нерезидентом або від імені нерезидента; що відповідно до статей 1, 2 Закону про ПДВ та статті 4 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) платниками податку є юридичні особи.

Судами встановлено, що 1 листопада 1999 року між Товариством та Фірмою, заснованою відповідно до законодавства Республіки Туреччина, укладено генеральний контракт на будівництво системи газопроводів, який за своєю правовою природою є договором підряду на капітальне будівництво. Для виконання зобов'язань за генеральним контрактом Фірмою на території України було створено офіційне представництво, про що зазначено у доповненні до генерального контракту від 6 грудня 1999 року.

Відносини щодо виконання робіт за генеральним контрактом є цивільно-правовими і регулюються главою 29 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) та Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (959-12) .

Відносини із справляння податку на додану вартість є публічно-правовими і регулюються, зокрема, Законом про ПДВ (168/97-ВР) .

Згідно зі статтею 2 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) до податкових і бюджетних відносин цей Кодекс не застосовується.

Відповідно до частини другої п. 9.3 ст. 9 Закону про ПДВ (168/97-ВР) , якщо особа, що не підпадає під визначення п. 2.1 цього Закону як платник податку, у зв'язку з обсягами оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг), меншими ніж 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вважає за доцільне зареєструватися як платник податку, така реєстрація здійснюється за її заявою.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що представництво Фірми в установленому порядку зареєстроване як платник податку на додану вартість.

А тому, відповідно до зазначеної норми Закону про ПДВ (168/97-ВР) , з моменту реєстрації як платника податку на додану вартість представництво стало суб'єктом податкових правовідносин і на нього поширюються усі норми чинного законодавства щодо справляння цього податку.

Отже, Вищий господарський суд України дійшов неправильних юридичних висновків щодо встановлених обставин справи і неправильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.

У зв'язку з цим оскаржувана постанова підлягає скасуванню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишенню в силі як такі, що законні та обгрунтовані.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12)

Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства з іноземними інвестиціями задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 14 червня 2002 року (v_814600-02) скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 6 серпня 2001 року (v_814805-01) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 березня 2002 року залишити в силі.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.