Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у складі <...>:

за участю представників:

ВАТ "Меридіан" ім. С.П. Корольова - Канцедайла О.М., Погорілого В.В.,

СП ТОВ "Універсал Ледер Україна" - Зузанського В.К., Сендеги Т.Р.,

розглянувши касаційну скаргу СП ТОВ "Універсал Ледер Україна" на постанову Вищого господарського суду України від 04.04.2002 р. (v1079600-02) у справі за позовом ВАТ "Меридіан" ім. С.П. Корольова до СП ТОВ "Універсал Ледер Україна" про розірвання договору та виселення,

В С Т А Н О В И В:

13 липня 2001 р. ВАТ "Меридіан" ім. С.П. Корольова звернулось до арбітражного суду м. Києва з позовом про розірвання договору про співробітництво від 28 червня 1995 р., укладеного між позивачем та СП ТОВ "Універсал Ледер Україна", і виселення відповідача з займаних приміщень за адресою: м. Київ, бул. І.Лепсе, 8, корп. 124а. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов'язання по оплаті орендованих приміщень, має заборгованість з оплати.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що неналежне виконання зобов'язань було спричинено діями позивача, який у односторонньому порядку змінив умови договору про співробітництво від 28 червня 1995 р. у частині розміру плати за користування приміщеннями та розміру орендованої площі. Крім того, розмір орендованої площі, зазначений у договорі, не відповідає фактично займаній площі, що призвело до внесення відповідачем плати у більшому розмірі за попередні періоди та обумовлює відсутність заборгованості.

Рішенням господарського суду м. Києва від 14.08.2001 р. позов задоволене з тих підстав, що, оскільки, у договір про співробітництво не внесені зміни щодо розміру орендованих приміщень, вважається узгодженим зазначений у ньому розмір. А неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань по оплаті за користування приміщеннями є підставою для розірвання договору та, відповідно, звільнення приміщень.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2001 р. зазначене рішення скасовано з мотивів, що у відповідача відсутня заборгованість по оплаті за користування приміщеннями, оскільки, він не повинен вносити платежі за площу, яку фактично не займає.

Постановою Вищого господарського суду України від 04.04.2002 р. (v1079600-02) постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2001 р. скасовано, а рішення господарського суду м. Києва від 14.08.2001 р. залишено у силі.

Постанова мотивована тим, що судом апеляційної інстанції фактично вирішено спір про зменшення орендної плати, вимоги про що не були предметом розгляду у суді першої інстанції; апеляційний суд не дав належної правової оцінки тому, що мала місце одностороння відмова від виконання зобов'язання зі сторони відповідача, що зумовлює правомірність розірвання договору.

13 червня 2002 р. Верховним Судом України порушено провадження за касаційною скаргою СП ТОВ "Універсал Ледер Україна", у якій ставилось питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 04.04.2002 р. (v1079600-02) та припинення провадження у справі. В обгрунтування скарги зроблено посилання па неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме: ст. 269 Цивільного кодексу (1540-06) , незастосування ст.ст. 151, 161, 162, 209, 210, 263 Кодексу та різне застосування Вищим господарським судом України положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) в аналогічних справах. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Цивільного кодексу (1540-06) наймодавець може пред'явити в суді, арбітражі або в третейському суді вимогу про дострокове розірвання договору найму, якщо наймач, зокрема, не вніс плати протягом трьох місяців з дня закінчення строку платежу.

Судом першої інстанції встановлено факт невнесення відповідачем плати протягом згаданого строку відповідно до умов договору. Цей висновок не спростований апеляційним судом, не оспорювався відповідачем, покладено і в основу постанови Вищого господарського суду України.

Доводи касаційної скарги про помилкове застосування касаційним судом ст. 269 та незастосування ряду норм інших глав Цивільного кодексу є безпідставні. В даному разі норми глави 25, до якої належать статті 256 - 276, мають перевагу перед іншими нормами Цивільного кодексу (1540-06) , оскільки є спеціальними, що регулюють майновий найом, відносини, які фактично існували між сторонами.

Суд касаційної інстанції обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції, що посилання відповідача на ненадання йому в користування всієї орендованої за договором площі приміщень, як на належну підставу невнесення плати, не ґрунтується на чинному законодавстві.

Наслідки ненадання майна наймачеві та неможливості користуватися найнятим майном передбачені ст. 263 та ст. 266 Цивільного кодексу (1540-06) . Серед прав, які мав у такому разі наймач (серед можливих способів захисту порушеного права), передбачено: витребування майна від наймодавця і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання; відмова наймача від договору і стягнення збитків, завданих його невиконанням; право вимагати відповідного зменшення найомної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість передбаченого договором користування найнятим майном істотно зменшилась.

З подібними позовними вимогами відповідач не звертався, не дивлячись на те, що з моменту укладення договору найму - 28 червня 1995 р. - та ненадання всієї площі, минуло достатньо часу. Він оплачував рахунки, які виставлялися позивачем.

Закон не надає наймачу права відмовитися в односторонньому порядку від внесення плати за якусь частину майна (приміщення), ненаданого йому наймодавцем або тимчасово вилученого. У разі ж внесення змін до умов договору, ці зміни будуть чинними на майбутнє.

Згідно з ст. 161 Кодексу (1540-06) зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Такий обов'язок покладається на обидві сторони договору, однак способи захисту прав, зокрема, наймодавця і наймача, можуть відрізнятися, як і вчинювані ними порушення. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права (розірвання договору і звільнення приміщення) є обгрунтованим, він передбачений для наймодавця нормою Цивільного кодексу (1540-06) .

Можливі способи захисту права наймача, що передбачені статтями 263 та 266 Цивільного кодексу (1540-06) , в даному випадку є вичерпними і відповідачем не реалізовані.

Посилання у касаційній скарзі на різне застосування судом касаційної інстанції положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) не може бути прийняте судом до уваги, оскільки в даному випадку суди правильно застосовували норми глави 25 Цивільного кодексу (1540-06) .

Таким чином, правові висновки оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України відповідають вимогам закону (2269-12) , підстав для задоволення касаційної скарги судом не встановлено.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 111-17, 111-19, 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу СП ТОВ "Універсал Ледер Україна" залишити без задоволення. Постанову Вищого господарського суду України від 4 квітня 2002 року (v1079600-02) залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.