Верховний Суд України в складі: <...>

Головуючого : <...>

Суддів: <...>

розглянувши на спільному засіданні колегій Судової палати в господарських справах за участю представників сторін:

ДП "Енергоринок" - Святогора О.А., Поліщука О.В.

ВАТ "ЕК Чернігівобленерго" - Золотнікова Н.С.

касаційну скаргу Державного підприємства "Енергоринок" на постанову Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 року у справі за позовом ДП "Енергоринок" до ВАТ "Енергопостачальна компанія "Чернігівобленерго" про стягнення сум річних та відшкодування інфляційних витрат встановив:

21 грудня 2000 року ДП "Енергоринок" звернулося з позовом до ВАТ "Енергопостачальна компанія "Чернігівобленерго" про стягнення 2550429,88 грн. процентів річних за несвоєчасну оплату купленої електроенергії за період з 1 січня 1994 року по 31 серпня 2000 року та стягнення 18648834,23 грн. - суми, на яку повинна збільшитись заборгованість відповідача за куплену електроенергію з урахуванням індексу інфляції за період з 30 жовтня 1999 року по 30 серпня 2000 року.

Позивачем відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , була подана заява про зменшення розміру позовних вимог в частині стягнення трьох процентів річних в сумі 730819,69 грн. та 7650565,53 грн., на яку повинна збільшитись заборгованість відповідача з урахуванням індексу інфляції, яка була прийнята судом.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 року провадження у справі в частині стягнення трьох процентів річних в сумі 730819,69 грн. та 7650566,53 грн., на яку повинна збільшитись заборгованість відповідача з урахуванням індексу інфляції припинено. Позовні вимоги частково задоволені. Стягнуто з ВАТ "Енергопостачальна компанія "Чернігівобленерго" на користь ДП "Енергоринок" 1935541,81 грн. витрат від знецінених грошових коштів.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2002 року рішення господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 року змінено. Резолютивна частина рішення викладена у наступній редакції: "Провадження у справі в частині стягнення трьох процентів річних в сумі 730819,69 грн. та 7650566,53 грн. інфляції припинити". В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 року N 12/173 вказана постанова Київського апеляційного господарського суду залишена без змін.

Ухвалою Верховного Суду України від 23 травня 2002 року порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 року N 12/173. Касаційна скарга мотивується невідповідністю постанови Вищого господарського Суду України рішенням Верховного Суду України з питань застосування ст. 214 ЦК України (1540-06) .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги та заперечень і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 214 Цивільного кодексу (1540-06) боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо правильності встановлення фактичних обставин справи.

Так, суди визнали, що 26 жовтня 1998 року між Державним підприємством "Національна енергетична компанія "Укренерго" (продавець) та ВАТ "Енергопостачальна компанія "Чернігівобленерго" (покупець) укладено договір купівлі-продажу електроенергії.

Постановою Кабінету Міністрів України N 755 (755-2000-п) від 5 травня 2000 р. "Про утворення державного підприємства "Енергоринок" на базі спеціалізованого відособленого підрозділу Державного підприємства "Національна енергетична компанія "Укренерго" утворено Державне підприємство "Енергоринок" і визначено його правонаступником ДП "НЕК "Укренерго" щодо активів і боргових зобов'язань з провадження ліцензованої діяльності з купівлі та продажу ліцензованої енергії.

Виходячи з змісту постанови Кабінету Міністрів України (755-2000-п) і положень Закону Україні" "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) , яким не передбачено, що знецінення грошових коштів внаслідок інфляції та річні відносяться до активів підприємств, суди дійшли висновку, який покладено в основу оскарженої постанови.

Правовий висновок Вищого господарського суду України зводиться до того, що нововиникле в результаті реорганізації шляхом виділу підприємство не набуло права вимагати застосування ст. 214 ЦК (1540-06) у відносинах з відповідачем, оскільки це не передбачено рішенням про реорганізацію, і перехід до нього такого права не відображений у даних бухгалтерського обліку.

Такий висновок суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

При з'ясуванні змісту зазначених в постанові Кабінету Міністрів України (755-2000-п) обсягу прав та обов'язків, які прийшли до позивача, суди звели до визначення суті терміну "активи" де його економічної характеристики без врахування правового змісту виниклих внаслідок реорганізації відносин і без врахування того, що поняття активи в системно-логічному порядку змісту постанови підкорено поняттю правонаступництва.

Відповідно до ст. 37 Цивільного кодексу (1540-06) при поділі юридичних осіб майно (права і обов'язки) переходять до нововиниклих юридичних осіб.

Статтею 151 ЦК (1540-06) визначено, що кредитором є особа, на користь якої в силу зобов'язання боржник зобов'язаний вчинити певну дію.

За таких обставин безсумнівним є перехід до нововиниклої в зобов'язанні особи, яка стала кредитором всіх прав і обов'язків, які були дійсними для реорганізованого підприємства.

Рішенням про реорганізацію не передбачено передачу нововиниклому підприємству статусу кредитора в зобов'язальних правовідносинах без прав, що забезпечують виконання зобов'язань, чи звільнення боржників від відповідальності, яка визначена законом, в т.ч. і ст. 214 ЦК (1540-06) .

Тому постанова Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 року не може бути визнана законною і обгрунтованою.

В зв'язку з цим, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд суду першої інстанції.

Керуючись статтями 111-17, 111-19 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України П О С Т А Н О В И В:

касаційну скаргу задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 2 квітня 2002 р. (n0009600-02) , постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2002 року, рішення господарського суду Чернігівської області від 11 вересня 2001 року скасувати, а справу направити на новий розгляд господарського суду першої інстанції.