Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у складі: <...>

за участі представників:

позивача: Тищика О.І.,

відповідачів: Лобач О.М., Кравченко Н.Г,

розглянувши за касаційною скаргою Закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Вищого господарського суду України від 14-18 лютого 2002 р. справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірми правового захисту "Верітас" (далі - Фірма) до Закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - Банк) про відшкодування шкоди, заподіяної неправомірним поверненням без виконання платіжної вимоги та наказу суду в сумі 13 307 грн. 30 коп.,

Позов до Господарського суду Дніпропетровської області Фірма пред'явила 21 серпня 2001 р. Заявлена позовна вимога грунтувалась на положеннях ст. 440 Цивільного кодексу (1540-06) (далі - ЦК) і обгрунтовувалась тим, що внаслідок неправомірного повернення наказу арбітражного суду утруднилось його виконання через закінчення перебігу строку його дії.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 6-13 вересня 2001 р. в позові відмовлено з тих мотивів, що розрахунковий документ було повернуто Банком правомірно з дотриманням вимог п.4 розділу 1 та п.5 розділу 2 "Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті" (затверджена постановою правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. N 135 (z0368-01) (далі - Інструкція N 135), а тримісячний термін для пред'явлення наказу до виконання відповідно до ч.2 ст. 118 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) , в чинній на момент повернення редакції, відраховувався з дня повернення.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2001 р. зазначене судове рішення залишено без змін. Постанова мотивована тим, що Фірма після повернення наказу без виконання не звернулася до виконавчої служби, а після закінчення перебігу строку для пред'явлення до виконання не ставила питання про його відновлення. У зв'язку з цим, на думку суду, відсутній причинно-наслідковий зв'язок між заподіяною шкодою і неправомірними діями Банку.

Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України зазначені судові рішення і постанову господарських судів скасував, а позов задовольнив. Постанова мотивована тим, що Банк, повернувши наказ суду без виконання, порушив вимоги ч.2 ст. 116 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) , що призвело до невчасного надходження коштів на розрахунковий рахунок Фірми. При цьому суд дійшов висновку про те, що при визначенні розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст. 440 ЦК (1540-06) , не має правового значення чи вжила потерпіла особа можливих заходів щодо зменшення її розміру. Крім того, в постанові також зазначено, що Інструкція N 135 (z0368-01) не регулює питання виконання судових рішень та постанов на підставі виконавчого документа, виданого судовим органом.

В касаційній скарзі ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду України на підставі неправильного застосування ним норм матеріального права та виявлення факту різного застосування Вищим господарським судом України положень ст. 440 ЦК (1540-06) у аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Оскаржувана постанова Вищого господарського суду України грунтується на висновку про те, що між Фірмою і Банком склалися відносини щодо відшкодування шкоди, яка виникла з позадоговірних відносин, а тому до вказаних відносин необхідно застосовувати положення ст. 440 ЦК (1540-06) .

Проте суд не довів наявності всіх умов цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди іншій особі, а саме: вину Банку, яка може полягати в умислі чи необережності. Тобто, судом не з'ясовано чи бажав Банк заподіяти Фірмі шкоду чи ні, усвідомлював він свої дії чи ні; наявність шкоди для Фірми і безпосереднього причинного зв'язку між шкодою та правопорушенням.

Наявність факту правопорушення з боку Банку є недостатньою підставою для висновку про наявність між ним і Фірмою деліктних правовідносин і притягнення його до відповідальності за заподіяння шкоди іншій особі (абзац четвертий ч.2 ст. 4 ЦК (1540-06) ).

Крім того, положення ст. 440 ЦК (1540-06) в даних спірних відносинах мають кореспондуватися з положеннями ст. 453 ЦК, якою передбачені способи відшкодування шкоди. Оскаржувана постанова, якою позов Фірми задоволено і стягнено з Банку 13307 грн. 30 коп. шкоди, не мотивована зазначеними нормами права.

Враховуючи, що спірні відносини сторін виникли у процесі виконання рішення суду, то при розгляді справи і вирішення спору по суті мав бути застосований Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) , зокрема норма ст. 86, яка встановлює порядок захисту прав стягувача у виконавчому провадженні. Проте, вказану правову норму суд не застосував.

Отже, Вищий господарський суд України не дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлених обставин справи і неправильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 14-18 лютого 2002 р. скасувати, а рішення від 6-13 вересня 2001 р. Господарського суду Дніпропетровської області та постанову від 6 листопада 2001 р. Дніпропетровського апеляційного господарського суду залишити в силі.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.