Спір про визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень - Матеріали ухвали 02/298-2

У лютому 1999 року державне підприємство Український центр по обслуговуванню пасажирів на залізничному транспорті України (далі Підприємство) звернулося до арбітражного суду м. Києва з позовом до Товариства про визнання недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України (1540-06) укладеного 12.04.1994 року між сторонами договору оренди з правом викупу нежилих приміщень у будинку по вул. Пушкінській, 14 у м. Києві.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що договір оренди не відповідає положенням Типового статуту державного підприємства, затвердженого Міністерством економіки України від 22.04.1993 року N 12-30/4 (z0043-93) , Міністерством праці України від 28.04.1993 року N 10-1594, Міністерством фінансів України від 22.04.1993 року N 07-101, Фондом державного майна України від 26.04.1993 N б/н і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.05.1993 року за N 43, а також положенням статуту Підприємства. Пунктом 4.5 зазначеного Типового статуту передбачено, що підприємство має право здавати в оренду відповідно до чинного законодавства (крім цілісних майнових комплексів, його структурних підрозділів, філіалів, цехів, а також нежилих приміщень) підприємствам, організаціям та установам, а також громадянам устаткування, транспортні засоби, інвентар та інші матеріальні цінності, які йому належать, а також списувати їх з балансу. Аналогічне положення міститься в пункті 4.5 статуту Підприємства, затвердженого Укрзалізницею у 1993 році і перереєстрованого Радянською районною державною адміністрацією м. Києва 10 листопада 1993 року.

Товариство позов не визнавало, мотивуючи свої заперечення тим, що при укладенні договору оренди Підприємство діяло у відповідності з положеннями статті 5 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" (2269-12) та пункту 5 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (887-12) (в редакції цих Законів, що була чинною на момент укладення договору). На думку Товариства, Типовий статут (z0043-93) не є актом законодавства, що регулює діяльність підприємства, а тому ним не може бути обмежена правоздатність підприємства в орендних відносинах. Товариством вказувалось, що пункт 4.5 статуту Підприємства, на який міститься посилання у позовній заяві, викладений позивачем з істотним викривленням; в дійсності редакція пункту 4.5 статуту Підприємства не містить обмежень правоздатності останнього щодо здачі в оренду нежилих приміщень юридичним особам.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням арбітражного суду м. Києва від 10.02.2000 року у задоволенні позову відмовлено з мотивів безпідставності доводів позивача щодо укладення договору оренди з порушенням вимог закону.

У квітні 2000 року заступник прокурора м. Києва приніс протест на рішення арбітражного суду м. Києва від 10.02.2000 року, в якому просив зазначене рішення скасувати з мотивів неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

За результатами розгляду протесту арбітражним судом м. Києва було прийнято постанову від 30.06.2000 року про передачу справи для перегляду рішення за нововиявленими обставинами. В обгрунтування постанови зроблено посилання на подання сторонами документів, що мають значення для справи, які не були і не могли бути відомі арбітражному суду при прийнятті рішення.

Арбітражний суд м. Києва ухвалою від 20.04.2001 року залишив рішення без змін.

Постановою першого заступника голови арбітражного суду м. Києва від 27.06.2001 зазначена ухвала залишена без змін.

Постановою від 14.08.2001 року N 6/148п (sp02/298-1) Вищий господарський суд України скасував постанову від 27.06.2001 року, ухвалу від 20.04.2001 року та рішення від 10.02.2000 року арбітражного суду м. Києва, прийняв нове рішення про задоволення позову, договір оренди з правом викупу від 12.04.1994 року визнав недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України (1540-06) . Мотивуючи постанову, Вищий господарський суд України зазначив, що на момент укладення між Підприємством та Товариством договору оренди з правом викупу від 12.04.1994 року був чинним інший договір оренди цього ж приміщення від 01.07.1990 року, укладений між Житлово-експлуатаційною дільницею N 3 та Підприємством строком на п'ять років. Приміщення в будинку по вул. Пушкінській, 14 у м. Києві передані на баланс Підприємства лише в 1996 році. Наказ начальника Південно-Західної залізниці від 10.11.1992 року N Н-292 не визначає момент передачі приміщення, а є лише підставою для його передачі. Фактичну передачу приміщення здійснено за актом приймання-передачі від 17.12.1996 року. За наведених обставин договір оренди з правом викупу від 12.04.1994 визнано таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

30 жовтня 2001 року Верховним Судом України за касаційною скаргою Товариства порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 14.08.2001 року N 6/148п (sp02/298-1) .

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 14.08.2001 року N 6/148п (sp02/298-1) та залишення в силі рішення від 10.02.2000 року, ухвали від 20.04.2001 року та постанови від 20.04.2001 року арбітражного суду м. Києва. В обгрунтування касаційної скарги зроблено посилання на те, що оскаржена постанова не відповідає постанові Вищого арбітражного суду України від 04.01.2000 року N 04-1/11-8/152 по даній справі у питанні застосування норм матеріального права; також оскаржена постанова не відповідає пункту 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 року N 3 (v0003700-78) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" щодо застосування судом передбачених законом наслідків визнання угоди недійсною.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга Товариства підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 48 Цивільного кодексу України (1540-06) , якою керувався Вищий господарський суд України при прийнятті оскарженої постанови, встановлені загальні підстави і наслідки недійсності угод. За правилами цієї статті недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною з підстави її невідповідності вимогам закону, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, зокрема, встановити, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 5 постанови від 28.04.1978 року N 3 (v0003700-78) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у разі визнання угоди недійсною за статтею 48 Цивільного Кодексу України (1540-06) суд повинен у рішенні послатись і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

Приймаючи нове рішення про задоволення позову, Вищий господарський суд України зазначених роз'яснень не врахував. У мотивувальній частині оскарженої постанови відсутнє посилання на закон чи інший нормативний правовий акт, норми якого порушено внаслідок укладення договору оренди.

Зважаючи на викладене, висновок суду щодо недійсності договору не можна визнати обґрунтованим.

Також Вищим господарським судом України не враховані роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені у пункті 2 зазначеної постанови від 28.04.1978 року N 3 (v0003700-78) про те, що при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків. Відповідно до частини 2 статті 48 Цивільного кодексу України (1540-06) такими наслідками є зобов'язання кожної із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах.

Вищий господарський суд України не з'ясував питання щодо наявності підстав для застосування до спірних відносин положень статті 80 Цивільного кодексу України (1540-06) , якою визначаються наслідки закінчення строку позовної давності.

При розгляді даної справи судом допущені порушення норм процесуального права.

На рішення арбітражного суду м. Києва від 10.02.2000 року заступником прокурора м. Києва був принесений протест, який, відповідно до статті 91 чинного на той час Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) , давав підстави для перевірки законності та обгрунтованості рішення в порядку нагляду. Протест був переданий на розгляд колегії суддів під головуванням заступника голови арбітражного суду м. Києва, яка прийняла постанову від 30.06.2000 року про передачу справи в першу інстанцію для перегляду рішення за нововиявленими обставинами. Таким чином, протест заступника прокурора м. Києва фактично не був розглянутий, а постанова від 30.06.2000 року прийнята наглядовою інстанцією арбітражного суду м. Києва не у відповідності з повноваженнями, передбаченими статтею 106 Арбітражного процесуального кодексу України.

Оскільки помилкове застосування судом норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення спору, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд.

У новому розгляді справи суду слід врахувати викладене та вирішити спір з дотриманням вимог матеріального та процесуального законодавства.

Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Декон" задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 14.08.2001 року N 6/148п (sp02/298-1) , постанову від 27.06.2001 року, ухвалу від 20.04.2001 року, постанову від 30.06.2000 року та рішення від 10.02.2000 року арбітражного суду м. Києва скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.