ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28.01.2002
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у
складі:
Головуючого судді,
суддів;
за участю представників
позивача - присутній,
відповідача - присутній;
розглянувши за касаційною скаргою Малого підприємства інвалідів
"ХХХ" (далі-Підприємство) справу за позовом Підприємства і третьої
особи на його стороні без самостійних вимог ТОВ "Довірче
товариство "YYY" (далі-Товариство) до Виробничого об'єднання "ZZZ"
(далі-Завод) про стягнення 661122 гривень,
встановив:
що по першій інстанції справа розглядалася Арбітражним судом міста
Н-ська. Предмет позову Підприємства складала вимога про стягнення
із Заводу 661122 гривень. Підставою заявленої вимоги був договір
оренди №1 до цього договору, який передбачав відповідальність
Заводу за дострокове розірвання названого договору оренди з його
ініціативи. Суть цієї відповідальності полягала у сплаті Заводом
орендарю суми в національній валюті України, еквівалентній 330000
доларам США за курсом Національного банку України на дату
розірвання договору та 6% річних від цієї суми.
На дату пред'явлення позову в даній справі договір оренди №2, що
був укладений між Заводом і Товариством, за позовом Заводу
рішенням від ХХ грудня 1997 року у справі №Х6 Арбітражного суду
міста Н-ська був розірваний.
На підставі договору №4 від 05 січня 1998 року Товариство свою
вимогу до Заводу за договором оренди №2 уступило Підприємству, яке
в силу статей 197 - 200 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
(далі ЦК) набуло статусу нового кредитора Заводу.
Рішенням від ХХ липня 1998 року Арбітражний суд міста Н-ська позов
задовольнив.
За протестом Заступника прокурора міста Н-ська законність цього
судового рішення перевірялась в порядку нагляду Головою
Арбітражного суду міста Н-ська. Постановою від ХХ листопада 1998
року воно залишене без змін.
За протестом Першого заступника Генерального прокурора України
рішення від ХХ липня 1998 року і постанова від ХХ листопада 1998
року Арбітражного суду міста Н-ська перевірялись в порядку нагляду
Вищим арбітражним судом України. Постановою від ХХ квітня 1999
року №Х5 Вищий арбітражний суд України протест Першого заступника
Генерального прокурора України відхилив, а опротестовані рішення і
постанову залишив без змін.
На зазначену постанову від ХХ квітня 1999 року №Х5 Перший
заступник Генерального прокурора вніс протест у президію Вищого
арбітражного суду України. Постановою президії від ХХ вересня 1999
року №Х8 цей протест відхилено, а опротестовану постанову залишено
без змін.
ХХ листопада 1999 року Генеральний прокурор України в порядку
нагляду вніс протест на постанову президії від ХХ вересня 1999
року у пленум Вищого арбітражного суду України, який постановою
від ХХ лютого 2000 року №Х2 всі судові рішення і постанови,
прийняті у даній справі, скасував, підсудність справи змінив і
передав її на новий розгляд Арбітражному суду Н-ської області.
Ухвалами від ХХ квітня і від ХХ квітня 2000 року №Х0 Арбітражний
суд Н-ської області вжив заходів для забезпечення позову
Підприємства за клопотанням Н-ської міської державної
адміністрації, яка участі у даній справі у будь-якій процесуальній
якості не приймала. Зазначені ухвали зберігають чинність.
Рішенням від ХХ травня - ХХ червня 2000 року Арбітражний суд
Н-ської області в задоволенні позову відмовив. Постановою від ХХ
березня 2001 року цього ж суду і постановою від ХХ червня 2001
року №Х1 Вищого арбітражного суду України це рішення залишене без
змін.
Зазначені постанова пленуму Вищого арбітражного суду України від
ХХ лютого 2000 року, рішення від ХХ травня - ХХ червня 2000 року і
постанова від ХХ березня 2001 року Арбітражного суду Н-ської
області та постанова від ХХ червня 2001 року Вищого арбітражного
суду України грунтуються на висновку про те, що сторони по-різному
тлумачать умову пункту четвертого додаткової угоди №1 до договору
оренди №2, а арбітражні суди не дали їй чіткої правової оцінки;
договір оренди №2 був розірваний за позовом Заводу у зв'язку з
невиконанням орендарем його умов щодо попереднього внесення
орендної плати і виконання в орендованому приміщенні ремонтних
робіт без згоди орендодавця; в пункті четвертому додаткової угоди
№1 йдеться про повернення суми попередньо отриманої орендної плати
у разі дострокового розірвання договору з боку орендодавця, а
орендар попередньо орендну плату за весь період оренди не вніс.
В касаційній скарзі Підприємство вважає, що судові ухвали, рішення
і постанови, якими йому відмовлено в позові, грунтуються на
помилкових юридичних оцінках фактичних обставин справи і
неправильному застосуванні норм матеріального права і просить їх
скасувати.
Крім того, в скарзі наведено посилання, що висновки судів про те,
що в пункті четвертому додаткової угоди №1 до договору оренди
сторони передбачили повернення суми попередньо внесеної орендної
плати, а не обов'язок орендодавця сплатити орендарю за дострокове
розірвання з його ініціативи договору певну суму і річні, є
надуманими.
Відсутність своєї вини щодо невнесення обумовленої договором
орендної плати Підприємство підтверджує рішенням від ХХ грудня
2000 року Ч-ського районного суду міста Н-ська у справі №Х3 за
позовом Товариства до Заводу,.яким скасовано виконавчий напис
NN-ої Н-ської Державної нотаріальної контори від 01 грудня 1997
року про безспірне стягнення заборгованості по орендній платі за
договором оренди. Вказаним судовим рішенням встановлено, що
орендні платежі не сплачувались в повному обсязі правомірно, так
як при передачі приміщення в оренду Завод порушив вимоги статті
262 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
щодо відповідності об'єкту оренди умовам
договору і призначенню майна. За експертним висновком передане
Товариству приміщення було в аварійному стані, а ремонтні роботи
проводились на підставі пункту десятого договору, який надавав
орендарю право здійснювати перепланування і переобладнання
приміщення зі згоди орендодавця, а така згода підтверджена спільно
затвердженим ними кошторисом на ремонт цього приміщення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
сторін, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених в ній
фактичних обставин правильність застосування Вищим арбітражним
судом України при прийнятті оскаржуваної постанови норм
матеріального права, Верховний Суд України касаційну скаргу
задовольняє з таких підстав.
Постанова Вищого арбітражного суду України, що оскаржується,
грунтується на неправильному застосуванні ним норм матеріального
права.
Відповідно до статей 4, 151 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
цивільні права і
обов'язки (зобов'язання виникають, зокрема, з угод (договорів)),
передбачених законом.
Укладений між Товариством і Заводом договір оренди №2 за своєю
правовою природою є договором майнового найму, їх відносини
регулюються його умовами та статтями 256-272 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Передбачений пунктом четвертим додаткової угоди №1 до договору
оренди обов'язок Заводу сплатити орендарю обумовлену суму і річні
в разі його розірвання з ініціативи орендодавця (Заводу) є
договірним зобов'язанням, останнього.
Факт розірвання договору з ініціативи Заводу підтверджений
рішенням Арбітражного суду міста Н-ська від ХХ грудня 1997 року
№Х6 і не заперечувався сторонами. Застосування передбаченої
додатковою угодою №1 відповідальності при настанні факту
розірвання договору оренди сторони не ставили в залежність від
причин його розірвання.
Відповідно до статей 161, 162 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
зобов'язання повинні
виконуватися належним чином і у встановлений строк відповідно до
вказівок закону, договору, а одностороння відмова від виконання
зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Тлумачення Заводом і арбітражним судом умови пункту четвертого
додаткової угоди №1 до договору оренди №2 як обов'язку орендодавця
повернути орендарю суму попередньо отриманої орендної плати не
відповідає його змісту і є помилковим. В ньому йдеться не про
повернення внесеної плати, а про виплату суми у випадку розірвання
договору.
Тому висновки арбітражних судів в цій частині є необгрунтованими.
У зв'язку з цим постанова пленуму Вищого арбітражного суду України
від ХХ лютого 2000 року № Х2; ухвала від ХХ квітня 2000 року №Х0,
ухвала від ХХ квітня 2000 року №Х0 в частині пунктів два і три,
рішення від ХХ травня - ХХ червня 2000 року №Х4, постанова від ХХ
березня 2001 року №Х7 Арбітражного суду Н-ської області та
постанова від ХХ червня 2001 року №Х1 Вищого арбітражного суду
України підлягають скасуванню.
Рішенням від ХХ липня 1998 року №ХХХ1 Арбітражного суду міста
Н-ська спір був вирішений правильно. Судом обгрунтовано
визнавалося, що зобов'язання Заводу, встановлене в пункті
четвертому додаткової угоди №1 до договору оренди №2 є чинним і
підлягає виконанню.
Правовою підставою цього висновку є положення частини першої
статті 151 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
, згідно з якою в силу зобов'язання одна
особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи
(кредитора) певну дію, зокрема, передати гроші, а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов'язку. ,
Тому це рішення, а також постанова від ХХ листопада 1998 року
№ХХХ1 Арбітражного суду міста Н-ська, постанова від ХХ квітня 1999
року №Х5 та постанова президії від ХХ вересня 1999 року №Х8 Вищого
арбітражного суду України, якими воно залишено без змін,
залишаються в силі.
Виходячи з викладеного, на підставі статей 6, 19, 124, 129
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, статей 39, 40, 49 Закону
України "Про судоустрій" ( 3018-14 ) (3018-14)
, керуючись статтями 111-17 -
111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Верховний Суд України
постановив:
касаційну скаргу Малого підприємства інвалідів "ХХХ" задовольнити.
Постанову від ХХ лютого 2000 року №Х2 Вищого арбітражного суду
України; ухвалу від ХХ квітня 2000 року №Х0, ухвалу від ХХ квітня
2000 року №Х0 в частині пунктів два і три, рішення від ХХ травня -
ХХ червня 2000 року №Х0, постанову від ХХ березня 2001 року №Х0
Арбітражного суду Н-ської області та постанову від ХХ червня 2001
року №Х1 Вищого арбітражного суду України скасувати, а рішення від
ХХ липня 1998 року №ХХХ1, постанову від ХХ листопада 1998 року
№ХХХ1 Арбітражного суду міста Н-ська та постанову від ХХ квітня
1999 року №Х5 і постанову президії від ХХ вересня 1999 року №Х8
Вищого арбітражного суду України залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.