240/32892/21 Окрема думка щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних скарг на ухвали суду, постановлені за результатами розгляду заяв - 18.09.2025 Прийняття

ОКРЕМА ДУМКА18 вересня 2025 року м. Київсправа №240/32892/21адміністративне провадження №К/990/8015/25Окрема думка судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Берназюка Я.О. на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 вересня 2025 року у справі №240/32892/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року.Відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.Постановою більшості колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - Скаржник) було задоволено, ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року - скасовано, а справу №240/32892/21 направлено для продовження розгляду.Не погоджуюсь із висновком колегії суддів з огляду на такі міркування. Вважаю, що касаційна скарга підлягала залишенню без задоволення, а ухвала апеляційного суду - без змін, оскільки підстав для невиконання чітких приписів Закону України "Про судовий збір" (3674-17) не було, а Верховний Суд вийшов за межі своїх повноважень, фактично здійснивши "квазіконституційний контроль". Висновки більшості колегії не враховують принцип правової визначеності, а також створюють ризики для єдності судової практики та забезпечення доступу до правосуддя в умовах передбачуваності правозастосування.У своєму рішенні Верховний Суд фактично сформулював нове правило щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних скарг на ухвали суду, постановлені за результатами розгляду заяв у порядку статті 382 КАС України. Такий підхід, хоча й мотивований прагненням гарантувати ефективність судового захисту, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

I. Вихід Верховного Суду за межі своїх повноважень (здійснення функцій конституційного контролю)

Відповідно до статті 147 Конституції України, виключні повноваження щодо вирішення питань про відповідність (конституційність) законів України Конституції України (254к/96-ВР) , належать Конституційному Суду України (далі - КСУ). Це положення є фундаментальним принципом поділу влади, який гарантує, що суди загальної юрисдикції, включно з Верховним Судом, не можуть перебирати на себе функцію конституційного контролю.

Колегія суддів зробила висновок, що положення Закону України "Про судовий збір" (3674-17) (частина друга статті 3 та підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4) не підлягають застосуванню в контексті оскарження ухвал, постановлених у порядку статті 382 КАС України, через їх нібито суперечність Конституції України (254к/96-ВР) . Застосування норм Конституції України (254к/96-ВР) як норм прямої дії (стаття 7 КАС України) є безумовним обов`язком суду. Проте, у даному випадку, Суд не просто застосував норму Конституції України (254к/96-ВР) , а зробив висновок про неконституційність положень чинного Закону, що є винятковою прерогативою КСУ. Такий підхід створює ризик неоднакової практики, коли суд, виходячи з власного переконання, може ігнорувати чинні норми закону, не чекаючи рішення КСУ, що підриває стабільність і передбачуваність правової системи. Навіть попри те, що Верховний Суд може ініціювати звернення до КСУ з цього питання, він лише у випадку очевидної неконституційності, враховуючи, зокрема, "протиправну" мету законодавця, має права самостійно оголошувати норму закону такою, що не підлягає застосуванню.

КСУ у своєму Рішенні від 20 січня 2025 року №2-р(ІІ)/2025, що стосувалося судового збору у цивільному судочинстві, визнав неконституційним окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір", який встановлював розмір ставки за подання касаційної скарги. Водночас, Суд "визнав конституційною" статтю 8 цього ж Закону, яка надає суду право звільняти від сплати збору. Така позиція КСУ свідчить про те, що Закон України "Про судовий збір" (3674-17) є конституційним в цілому, а обмеження доступу до правосуддя можуть бути вирішені через механізми, передбачені цим же законом (стаття 8), а не шляхом відмови від його застосування. Це підтверджує, що Верховний Суд мав би застосувати інші правові інструменти, а не вдаватися до "квазіконституційного контролю".

II. Порушення принципу правової визначеності та передбачуваності Закон України "Про судовий збір" (3674-17) у підпункті 5 пункту 3 частини другої статті 4 чітко встановлює ставку судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, не роблячи винятків для ухвал, постановлених за результатами розгляду заяв, за які збір не сплачується. Мотивування більшості колегії, хоча й посилається на конституційні принципи та рішення КСУ, фактично створює виняток, не передбачений законом. Такі дії є всупереч закону (contra legem), що є неприпустимим в умовах правової держави.

Таке рішення Верховного Суду призводить до правової невизначеності, оскільки учасники судових справ та суди нижчих інстанцій опиняються в ситуації, коли чинна норма Закону не застосовується, що ускладнює прогнозування та однакове застосування законодавства. Це може розбалансувати систему правосуддя, оскільки суди повинні вирішувати, які саме ухвали, постановлені за результатами розгляду заяв, за які збір не сплачується, звільняються від сплати судового збору, а які - ні. Постанова не встановлює чітких критеріїв для такого розмежування, що може призвести до суперечливої судової практики.

III. Відсутність єдності судової практики та створення правових колізій

Висновки, викладені у постанові у цій справі, суперечить усталеній практиці Верховного Суду. Так, у постанові від 29 травня 2018 року у справі №915/955/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/74506127) Велика Палата Верховного Суду прямо зазначила, що підпункт 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону "Про судовий збір" передбачає сплату судового збору за подання апеляційних і касаційних скарг на всі ухвали суду без винятку, незалежно від того, чи передбачено Законом сплату збору за подання заяв, за результатами яких ці ухвали постановляються.

Підсумовуючи викладене, вважаю, що постанова Верховного Суду від 17 вересня 2025 року у справі №240/32892/21 має недоліки, які ставлять під сумнів її переконливість: Суд фактично здійснив "квазіконституційний контроль", визнавши окремі положення Закону України "Про судовий збір" (3674-17) непридатними для застосування, хоча це виключна компетенція КСУ; зробив висновок, який прямо суперечить недвозначному припису підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону; не визначено, чи звільнення від сплати судового збору поширюється на всі ухвали за статтею 382 КАС України, чи лише на окремі їх види, що створює ризики неоднакової практики; постанова безпідставно відходить від попередніх правових позицій Верховного Суду, що створює ризик формуванню суперечливої практики в тотожних правовідносинах.