3-1823к07 Про визнання терміну дії договору оренди нежитлового приміщення поновленим - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської державної фінансової академії на постанову Вищого господарського суду України (rs800735) від 30 січня 2007 року у справі №1/419-6/101(1/135-20/51) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Старий замок" до Львівської державної фінансової академії, третя особа - регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, про визнання терміну дії договору оренди поновленим на строк, раніше встановлений договором,

в с т а н о в и л а:

У березні 2005 року товариство з обмеженою відповідальністю "Старий замок" звернулося до господарського суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що відповідно до договору оренди №401 від 2 липня 2001 року Львівська державна фінансова академія передала йому в платне користування нежитлове приміщення, площею 350,6 м-2, яке розташоване за адресою: місто Львів, вулиця Коперніка, 3. Зазначена угода була укладена строком на три роки шість місяців до 1 січня 2005 року. Оскільки товариство з обмеженою відповідальністю "Старий замок" продовжує користуватися вказаним приміщенням, а наймодавець не висував своїх заперечень проти цього протягом одного місяця після закінчення договору оренди, позивач, посилаючись на статтю 764 Цивільного кодексу України (435-15) , просив суд про задоволення заявлених вимог.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Львівської області від 25 липня 2006 року в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 30 січня 2007 року постанову апеляційного господарського суду залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 17 травня 2007 року за касаційною скаргою Львівської державної фінансової академії порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та припинення провадження у справі. В обгрунтування скарги зроблено посилання на невідповідність вказаної постанови положенням Конституції України (254к/96-ВР) , різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області не використало наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Переглядаючи у касаційному порядку постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року, Вищий господарський суд України обгрунтовано виходив із того, що з 1 січня 2004 року відповідач не міг бути орендодавцем спірного приміщення, оскільки з цього часу відповідно до статті 287 Господарського кодексу України (436-15) єдиним орендодавцем нерухомого майна, що перебуває у державній власності, є Фонд державного майна України та його регіональні відділення.

Разом з тим, суд касаційної інстанції встановив, що 1 грудня 2004 року регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області уклало з позивачем додаткову угоду, якою строк дії спірного договору оренди від 2 липня 2001 року було продовжено до 1 січня 2008 року. Оскільки належний орендодавець не направляв заяв про відмову від подальшої пролонгації цього договору, суд дійшов висновку про те, що даний позов підлягає задоволенню.

З цим погодитися не можна.

Розглядаючи спір, судами було встановлено, що спірне орендоване приміщення є державною власністю. Це також підтверджується і матеріалами справи.

Відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних відносин) у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Зі змісту статті 5 Закону вбачається, що Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва є орендодавцем щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук. Державні підприємства можуть бути орендодавцями лише щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 м-2 на одне підприємство.

Подібна норма також міститься у частині 1 статті 287 Господарського кодексу України (436-15) , який набрав чинності з 1 січня 2004 року, де також вказано, що орендодавцем нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, є Фонд державного майна України та його регіональні відділення.

Згідно з частиною 2 пункту 4 Розділу IХ "Прикінцеві положення" ГК України (436-15) до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України (436-15) , зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

За таких обставин, договори оренди нерухомого майна (де орендодавцями виступають державні підприємства - балансоутримувачі, і площа такого нерухомого майна перевищує 200 м-2), дія яких продовжена на підставі частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , повинні бути припинені в добровільному або судовому порядку, оскільки підприємства - балансоутримувачі після 1 січня 2004 року не можуть бути орендодавцями такого майна.

Під час розгляду справи в касаційному порядку Вищим господарським судом України було встановлено, що додатковою угодою від 1 грудня 2004 року, яка була укладена між регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області та товариством з обмеженою відповідальністю "Старий замок", строк дії спірного договору оренди було продовжено до 1 січня 2008 року включно.

Однак такого висновку суд касаційної інстанції дійшов з порушенням частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , оскільки вказана угода не досліджувалася судами першої та апеляційної інстанцій.

Слід також зазначити, що в матеріалах справи наявна лише копія підписаного зі сторони позивача проекту додатку до договору оренди приміщення від 2 липня 2001 року, що свідчить лише про наміри вказаної особи укласти таку угоду (т. 2, а.с. 49). Iнші докази, що підтверджують факт укладення між товариством з обмеженою відповідальністю "Старий замок" та регіональним відділенням Фонду державного майна України будь-яких додаткових угод, які б продовжували строк дії договору оренди від 2 липня 2001 року, або факт укладення іншого договору, за яким вказане регіональне відділення передавало в оренду позивачу спірне приміщення, у матеріалах даної справи відсутні.

Враховуючи викладене, місцевий господарський суд зробив правильний висновок про те, що відповідно до діючого законодавства спірний договір оренди не може бути пролонгований та підлягає припиненню після 1 січня 2004 року, у зв'язку з чим правомірно відмовив у задоволенні позову, пред'явленого до Львівської державної фінансової академії.

За таких обставин у Львівського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України не було визначених Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) підстав для скасування законного й обгрунтованого рішення Господарського суду Львівської області, а відтак вони підлягають скасуванню.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України (254к/96-ВР) , Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статей 125, 129 Конституції України (254к/96-ВР) , статей 2, 39 Закону України "Про судоустрій України" (v0011700-76) щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення місцевого господарського суду. Отже наведений у статті 111-18 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для залишення в силі Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України рішення Господарського суду Львівської області від 25 липня 2006 року.

Керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Касаційну скаргу Львівської державної фінансової академії задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України (rs800735) від 30 січня 2007 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року скасувати, а рішення Господарського суду Львівської області від 25 липня 2006 року залишити в силі.