Судова палата у господарських справах

Верховного Суду України у складі:

за участю представників:

позивача – Бондарчук Л.П.,

відповідача Сарненської районної державної адміністрації

Рівненської області - Наумович І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Сарненської районної державної адміністрації на постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2006 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю мисливське господарство "Поліське" до Сарненського держлісгоспу, виконкому Карпилівської сільської ради, Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області про визнання права власності на будинки мисливського господарства,

У вересні 2005 року товариство з обмеженою відповідальністю мисливське господарство "Поліське" (далі - ТОВ МГ "Поліське") звернулося у господарський суд Рівненської області з позовом до Сарненського держлісгоспу ( далі – Лісгосп) та виконкому Карпилівської сільської ради про визнання за ним права власності на будинки мисливського господарства №№ 6,7,8,9,10,11,12,13, що значаться за адресою: вул. Заводська у ст. Страшнів Сарненського району Рівненської області, відповідно до плану Рівненського бюро технічної інвентаризації.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ним без належних дозволів на будівництво побудовано будинки №№ 6,7,8,9,10,11,12,13 для мисливського господарства, що значаться за адресою: вул. Заводська у ст. Страшнів Сарненського району Рівненської області, проте у подальшому рішенням Карпилівської сільської ради № 163 від 17 січня 2005 року було погоджено надання йому земельної ділянки для будівництва мисливського господарства, після чого була виготовлена відповідна проектна документація землеустрою по відведенню земельної ділянки, що у відповідності до ч.3 ст. 376 ЦК України є підставою для визнання за ним права власності на вказані будинки.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 6 жовтня 2005 року до участі у справі в якості відповідача залучено Сарненську районну державну адміністрацію.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 15 червня 2006 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2006 року, позов задоволено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач довів факт будівництва ним вказаних будинків, а тому виходячи з норм ЦК України (435-15) та Закону України "Про власність" (697-12) , є їх власником.

Постановою Вищого господарського суду України від 20 грудня 2006 року постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2006 року у справі залишено без змін, при цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування зазначеної постанови Вищого господарського суду України з підстави виявлення різного застосування судом одного й того ж положення закону у аналогічних справах.

Ухвалою колегії суддів Судової падати у господарських справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 року порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 грудня 2006 року у справі № 14/317.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції у справі, Вищий господарський суд України виходив з того, що остання ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, в жовтні 2003 року позивач розпочав будівництво будинків на спірній земельній ділянці, яка перебувала у постійному користуванні Сарненського держлісгоспу об'єднання "Рівнеліс" для ведення лісового господарства (Державний акт на право постійного користування землею № 171, виданий відповідно до рішення Сарненської районної державної адміністрації № 339 від 15 серпня 2002 року).

При цьому суди зазначили, що позивач виготовив проекту документацію по землеустрою та відведенню земельної ділянки і розпочав будівництво, на підставі рішення Карпилівської сільської ради № 112 від 29 жовтня 2003 року про надання дозволу на проектування та будівництво вказаних мисливських будинків.

В подальшому висновком Сарненського районного відділу земельних ресурсів про попереднє погодження місця об'єкту, передбаченого для будівництва мисливського господарства на земельній ділянці, що планується до відведення в оренду та рішенням цієї ж ради № 163 від 17 січня 2005 року, погоджено проект землеустрою по відведенню земельної ділянки і надання її ТОВ МГ "Поліське" в оренду строком на 49 років для будівництва мисливського господарства .

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч.2 ст. 331 ЦК України право власності на нововстворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що до завершення будівництва ( створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва ( створення майна).

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту або з істотними порушеннями будівельних норм і правил ( ч.1 ст. 376 ЦК України).

Згідно ч.2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Виключення з цієї норми визначено ч.3 зазначеної статті ЦК України (435-15) , якою встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Аналіз вказаних норм дає можливість дійти висновку, що для визнання за позивачем права власності, суд мав встановити, що спірні житлові будинки завершені будівництвом, а також те, що земельна ділянка, яка не була відведена позивачу для цієї ме ти, надана йому у встановленому порядку під уже збудоване майно.

Але суд касаційної інстанції, погодившись з висновками судів першої, апеляційної інстанцій, зазначив, що позивач є власником спірних будинків, посилаючись лише на ті обставини, що факт виконання робіт по будівництву, затрати на роботи, відсотки готовності об'єктів будівництва підтверджуються укладеним договором позивача з ТОВ "Аміла" про їх виготовлення, висновками: судово - бухгалтерської експертизи № 0084 від 6 травня 2006 року, судово-технічного дослідження "Рівненського обласного бюро технічної інвентаризації" від 9 червня 2006 року, в яких зазначається процент готовності та вартість мисливських будиночків.

При цьому суди попередніх інстанцій, а також і суд касаційної інстанції не звернули уваги на той факт, що рішенням Карпилівської сільської ради № 235 від 12 жовтня 2005 року рішення ради № 163 від 17 січня 2005 року "Про погодження проекту землеустрою по відведенню земельної ділянки" відмінене і визнано таким, що витратило чинність.

Також суди не встановили, до якої власності відноситься спірна ділянка і, відповідно, повноваження органів державної влади щодо розпорядження нею.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року за № 11 (v0011700-76) ( зі змінами, внесеними постановами від 24 квітня 1981 року за №4, від 25 грудня 1992 року за № 13 (v0013700-92) та від 25 травня 1998 року за № 15 (v0015700-98) ) "Про судове рішення" рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Враховуючи викладене, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд.

При новому розгляді справи, слід повно всебічно встановити всі обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, дати їм належну юридичну оцінку та постановити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст. 111-17 – 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Сарненської районної державної адміністрації задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України (rs673719) від 20 грудня 2006 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2006 року та рішення господарського суду Рівненської області від 15 червня 2006 року у справі № 14/317 скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.