21-317а12 Про визнання протиправним та скасування рішення комітету України у справах національностей та релігій про надання статусу біженця - 16.10.2012 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом заступника Генерального прокурора України до Державного комітету України у справах національностей та релігій (далі - Комітет), третя особа - ОСОБА_1, про визнання протиправним та скасування рішення,

У вересні 2010 року заступник Генерального прокурора України (далі - Прокурор) звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Комітету від 13 квітня 2009 року № 220-09 про надання статусу біженця громадянину Туркменістану ОСОБА_1. (далі - рішення).

На обґрунтування вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки Комітет не вжив заходів щодо перевірки свідчень заявника про переслідування з боку влади за політичними мотивами, не зібрав необхідну інформацію стосовно заявника. Крім того, ОСОБА_1. притягується правоохоронними органами Туркменістану до кримінальної відповідальності за скоєння тяжких злочинів, що є умовою, за якої згідно зі статтею 10 Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-III «Про біженців» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2557-III (2557-14) ) статус біженця не надається.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що у справі про надання ОСОБА_1. статусу біженця зібрано достатньо доказів, які підтверджують його цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні переконання та ознакою належності до певної соціальної групи осіб, які згідно з абзацом другим статті 1 Закону № 2557-III є умовами для надання особі такого статусу.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 25 січня 2011 року позов задовольнив.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції погодився з доводами позивача про наявність умов, визначених абзацами третім та п'ятим статті 10 Закону № 2557-III, за яких статус біженця не надається. Суд зазначив, що Комітет не вжив всіх заходів щодо перевірки ОСОБА_1. та не зібрав достатньої інформації стосовно нього, а постанова про порушення кримінальної справи щодо ОСОБА_1 від 25 листопада 2009 року свідчить, що вчинені ним на території Туркменістану злочини мають загальнокримінальний, а не політичний характер.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 квітня

2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 квітня 2012 року, скасував постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 25 січня 2011 року та ухвалив нове рішення, яким у позові відмовив.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що Комітет при винесенні рішення правильно встановив наявність обґрунтованих побоювань у ОСОБА_1. стати жертвою переслідувань через політичні переконання за принципом офіційності, коли твердження особи, яка звернулась за наданням статусу біженця, збігаються з відомими фактами, загальна правдоподібність яких є достатньою. Таке рішення Комітету узгоджується з положеннями Закону № 2557-IIІ (2557-14) та принципами міжнародних стандартів стосовно захисту біженців, визначеними нормами міжнародного права, - Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) , а також Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1951 року (995_004) .

На час прийняття рішення Комітет на зроблені відповідно до статті 14 Закону № 2557-III запити жодної інформації про наявність обставин, які б перешкоджали наданню статусу біженця ОСОБА_1., не отримав. Кримінальну справу стосовно ОСОБА_1. на час його прибуття в Україну та звернення із заявою про надання статусу біженця порушено не було, тому він і не міг бути особою, яка піддається кримінальному переслідуванню. Про факт кримінального переслідування стало відомо 1 березня 2010 року, коли до Генеральної прокуратури України надійшло клопотання про видачу ОСОБА_1. для притягнення до кримінальної відповідальності, тобто майже через рік після прийняття Комітетом рішення. Також суд зазначив про відсутність відомостей, які свідчать, що розслідування у кримінальній справі розпочато та триває станом на час звернення позивача із цим позовом.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Прокурор звернувся із заявою про перегляд ухвали касаційного суду з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), посилаючись на неоднакове застосування абзацу другого статті 1, абзаців третього та п'ятого статті 10 Закону № 2557-III. У заяві Прокурор порушив питання про скасування ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 квітня 2012 року та залишення в силі постанови окружного адміністративного суду м. Києва від 25 січня 2011 року.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм права позивач надав ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 і 22 лютого 2012 року (справи №№ К/9991/42416/11, К-23330/09 відповідно) та 5 квітня 2011 року (справа № К/9991/2051/11).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 липня 2012 року допустив справу до провадження Верховного Суду України.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Водночас обставини справи, що розглядається, відмінні від обставин справ, на рішення в яких посилається Прокурор, обґрунтовуючи наведені у заяві доводи щодо перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 квітня 2012 року.

Так, у справі № К/9991/42416/11, рішення в якій додано до заяви на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо скасування аналогічного рішення Комітету з огляду на те, що причини, зазначені особою для надання цього статусу за ознакою політичного переслідування, не були достатніми. При цьому суди виходили із фактичних обставин, які свідчили про те, що Комітет при прийнятті рішення про надання статусу біженця не проаналізував, чи є притягнення до кримінальної відповідальності особи умовою для відмови їй в наданні статусу біженця, враховуючи, що особа посилалась на зазначений факт як на доказ необхідності надання їй такого статусу. Комітет також не звернув уваги на те, що до прибуття в Україну особа перебувала у третіх безпечних країнах (Німеччині та Польщі).

У справах №№ К-23330/09, К/9991/2051/11 за позовами громадян Ліберії та Іраку відповідно до Комітету про визнання протиправними та скасування рішення про відмову у наданні статусу біженця касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у їх задоволенні з огляду на відсутність у осіб доказів, які б свідчили про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань. В одній справі - оскільки особа не довела, що молодіжна партія, до якої вона належить, переслідується урядом Ліберії, а в іншій - оскільки особа не довела, що належність її батька до певної соціальної групи (військовослужбовців за часів режиму Саддама Хусейна) свідчить про те, що саме вона, ця особа, є жертвою переслідувань.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Ураховуючи те, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, рішення в яких додані до зави, колегія суддів вважає, що у задоволенні заяви Прокурора слід відмовити.