Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому засіданні касаційні скарги дочірнього підприємства "Шляхово-будівельне управління №45" відкритого акціонерного товариства "Південьшляхбуд", товариства з обмеженою відповідальністю "Мішель Плюс"

участю представників сторін:

від позивача –Снисаренко О.В.

відповідача –Конюкова М.В.

третіх осіб –Подставнев О.В., Скугарєв А.М.

В жовтні 2008 року товариство з обмеженою відповідальністю по наданню аудиторських та консультативних послуг "Донецькінаудит" звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим із позовом до відділу державної виконавчої служби Феодосійського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим, товариства з обмеженою відповідальністю "Нефтяник" про виключення з опису, майна - нежитлового приміщення, площею 72 кв.м., що знаходиться по вул. Горького, 32 у м. Феодосія.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2008 року (суддя –М.Гаврилюк) у задоволені позову відмовлено.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 10 вересня 2008 року (головуючий –В.Лисенко, судді –І.Антонова, З.Маслова) рішення місцевого господарського суду скасовано і прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

В касаційних скаргах, ставиться питання про скасування постановленого у справі судового рішення апеляційної інстанції у зв’язку з його невідповідністю нормам матеріального і процесуального права та постановлення нового рішення яким судовий акт місцевого господарського суду залишити в силі.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а постанову –без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, 3-іх осіб, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено господарськими судами, 01.11.2005 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Нефтяник" (лізингодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю по наданню аудиторських та консультативних послуг "Донецькінаудит" (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № б/н, відповідно до умов якого лізингодавець надав лізингоодержувачу в оплатне користування на умовах фінансового лізингу нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: вул. Горького/вул. Грецька 32/1 у м. Феодосія.

Загальна вартість даного договору становить 45 000,00 грн., з яких 42 000, 00 грн. – вартість нежилого приміщення, 3 000,00 грн. –лізинговий платіж. (п. 2.2. договору).

Строк дії договору складає два роки з моменту передачі приміщення у лізинг.

10 вересня 2007 року, з метою примусового виконання наказу господарського суду Автономної Республіки Крим № 2-13/11442 від 08.11.2006 року, державним виконавцем ВДВС Феодосійського МУЮ було описано та накладено арешт на нежитлове приміщення, що є предметом лізингу.

При винесені постанови апеляційний господарський суд, пославшись на частину 3 статті 9 закону України "Про фінансовий лізинг", зробив висновок, що на предмет договору лізингу арешт накладено бути не може.

Однак, такий висновок апеляційного господарського суду був зроблений внаслідок неправильного застосування норми матеріального права.

Так, згідно з частиною 3 статті 9 Закону України "Про фінансовий лізинг", предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Зі змісту наведеної статті випливає, що дії або бездіяльність саме лізингоодержувача не можуть спричинити накладення арешту на предмет лізингу, оскільки лізингоодержувач є носієм лише права володіння і користування на майно, що було передано йому у лізинг.

Разом з тим, відповідно до положень статей 50, 55 Закону України "про виконавче провадження", з метою примусового виконання рішення суду, стягнення можливе лише на майно що знаходиться у власності боржника.

Тому з огляду на те, що боржником у виконавчому проваджені є не лізингоодержувач, а лізингодавець, при вирішенні питання щодо можливості накладення арешту на предмет лізингу, в даному випадку, правова норма закріплена частиною 3 статті 9 Закону України "Про фінансовий лізинг" застосовуватись не може.

Крім того, при визначенні питання про законність накладення державною виконавчою службою арешту на предмет лізингу, необхідно з`ясувати, хто на момент проведення опису майна був його власником.

Пунктом 11.1 договору сторони узгодили що після закінчення строку дії даного договору і за умови сплати лізингоодержувачем усіх лізингових платежів, передбачених графіком лізингових платежів, право власності на нежиле приміщення, як предмет лізингу, переходить до лізингоодержувача на підставі даного договору, який при виконанні усіх вищезазначених умов, вважається сторонами договору фінансового лізингу з елементами договору купівлі –продажу.

Питання переходу права власності за договором лізингу законодавчо регламентовано статтею 9 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Частина 2 статті 9 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлює, що якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше.

Отже, перехід права власності законодавець пов`язує зі сплатою визначеної договором суми лізингових платежів.

Однак, наявні в матеріалах справи платіжні доручення (а.с. 26 – 40, т.1) свідчать про сплату лізингоодержувачем лізингових платежів на суму 41 196,00 грн. із призначенням платежу "оплата за оренду офісу".

Таким чином, із наявних у матеріалах справи платіжних документів не можна зробити висновку, що платежі здійснювались саме на виконання умов договору фінансового лізингу від 01.11.2005 року, а отже і не можна зробити висновок про наявність обставин без яких перехід права власності в правовідносинах лізингу неможливий.

Крім того в матеріалах справи відсутні реєстраційні та бухгалтерські документи в яких відповідно до пункту 11.1. договору повинно бути застереження про володіння та користування позивачем зазначеного приміщення на праві лізингу.

Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного господарського спору, судами першої та апеляційної інстанції усупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.

Зважаючи на викладене, касаційна інстанція на підставі частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з’ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору та його вирішення відповідно до норм матеріального права, що регулює спірні правовідносини.

Крім того, у пункті 4 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 № 04-5/365 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" зазначено, що відповідно до статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутись до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту. Відповідачами у справах за цими позовами є стягувач і боржник.

Згідно з абзацом другим пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.08.1976 № 6 "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" (v0006700-76) відповідачами в справі цієї категорії має бути боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.

Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди неправильно визначили склад і процесуальне становище учасників судового процесу

При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, більш ретельно з’ясувати права і обов’язки сторін у спірних правовідносинах, законодавство, якими ці правовідносини врегульовані, і в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-11 ГПК України Вищий господарський суд України, суд

касаційні скарги дочірнього підприємства "Шляхово-будівельне управління №45" відкритого акціонерного товариства "Південьшляхбуд", товариства з обмеженою відповідальністю "Мішель Плюс" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2008 року та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 10 вересня 2008 року у справі за № 2-5/14505-2007 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.