36/109 Про повернення майна та стягнення коштів - 23.09.2008 Прийняття

У січні 2008 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Українського консорціуму "Екосорб" про повернення майна та стягнення 3 534 177,00 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.03.2008 року (суддя Трофименко Т. Ю.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.06.2008 року (судді Зеленін В.О., Рєпіна Л.О., Синиця О.Ф.) у справі № 36/109 позов задоволено.

Не погодившись з рішенням господарського суду міста Києва та постановою Київського апеляційного господарського суду, Український консорціум "Екосорб" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові акти попередніх інстанцій скасувати та передати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Вимоги касаційної скарги Український консорціум "Екосорб" обґрунтовує тим, що рішення господарського суду міста Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду прийняті з порушенням вимог матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Рішення місцевого та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 16.01.2004 р. між ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" (позивач, орендодавець) та Українським консорціумом "Екосорб" (відповідач, орендар) укладено договір оперативної оренди № 0-4-1, за умовами якого позивач зобов’язався передати в оперативну оренду за плату опалубку, а відповідач –прийняти майно за актом прийому-передачі в оперативну оренду та своєчасно, у встановлені цим договором строки, здійснювати оплату орендних платежів.

Строк дії даного договору сторони визначили з моменту фактичної передачі майна орендарю в оперативну оренду і до 16.03.2005 р. (пункт 2.1. договору).

Відповідно до п. 2.2. договору фактична передача майна в оперативну оренду здійснюється за актом прийому-передачі.

На виконання умов договору позивач за актом приймання-передачі № 0-4-1/1 від 07.03.2004 р. передав, а відповідач прийняв майно на загальну суму 394 749,95 грн.

Згідно з п. 5.1. договору після закінчення терміну дії договору, орендар протягом п’яти календарних днів зобов’язався повернути орендодавцю прийняте у тимчасове користування майно очищеним від сторонніх забруднень по акту прийому-передачі майна з оперативної оренди.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що майно з оперативної оренди відповідачем позивачу не поверталось.

Абзацом 1 ч. 1 статті 193 Господарського Кодексу України встановлено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 193 Господарського Кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного Кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно частини 2 статті 193 Господарського Кодексу України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом, іншими законами або договором.

Статтями 525, 526 Цивільного Кодексу України встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 764 Цивільного Кодексу України передбачено, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Також, згідно частини 4 статті 284 Господарського Кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що сторони неодноразово продовжували строк договору оренди, оскільки позивач не заявляв вимоги про повернення майна з оперативної оренди.

Відповідно до ч. 2 ст. 763 Цивільного Кодексу України кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна –за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Судом апеляційної інстанції досліджено лист № М-90/03 від 12.03.2007 р. яким позивач повідомив відповідача, що він відмовляється від договору оренди № 0-4-1 від 16.01.2004 р., а також просить негайно повернути майно з оренди та встановлено, що 13.03.2007 р. відповідач отримав вказаний вище лист.

Оскільки, позивач в установленому законом порядку відмовився від договору оренди № 0-4-1, укладеного 16.01.2004 р. між ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" та Українським консорціумом "Екосорб", то місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що вказаний договір припинив свою дію 13.03.2007 р., тобто з моменту отримання відповідачем повідомлення позивача про відмову від договору оренди.

Згідно ч. 1 ст. 785 Цивільного Кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідач орендоване ним майно позивачу не повернув, правові підстави для подальшого користування майном у відповідача відсутні, тому колегія погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що відповідач безпідставно продовжує володіти орендованим майном.

Відповідно до приписів ст. 387 Цивільного Кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Таким чином, колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що вимоги позивача щодо повернення комплекту опалубки, переданого за договором оперативної оренди № 0-4-1 від 16.01.2004 р. у стані, в якому він був одержаний, з урахуванням нормального зносу, є обґрунтованими, а тому такими, що підлягають задоволенню.

Згідно ст. 762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Пунктом 3.1. договору встановлено, що плата за оперативну оренду майна складає 54 000,00 грн., в тому числі ПДВ –9 000,00 грн.

Орендна плата, згідно з п. 3.2. договору, перераховується орендарем щомісячно до 25 числа на рахунок орендодавця.

Апеляційним судом встановлено, що відповідач оплатив орендну плату за користування опалубкою за період з 07.03.2004 р. по 16.03.2005 р. на загальну суму 636 252,30 грн.

Згідно ст. 629 Цивільного Кодексу України, договір є обов’язковим до виконання сторонами.

15.01.2008 р. позивач звернувся до відповідача з претензією № М-716/01 з вимогою сплатити заборгованість у сумі 3 370 831,33 грн. Зазначену претензію відповідач залишив без відповіді та без задоволення.

Колегія погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки відповідач належних доказів відсутності заборгованості по договору оперативної оренди № 0-4-1 від 16.01.2004 р. суду не надав, то вимоги про стягнення основної заборгованості за період з квітня 2005 р. по січень 2008 р. у розмірі 1 836 000,00 грн. є документально підтвердженими, обґрунтованими, а, отже, такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно ст. 549 Цивільного Кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові уразі порушення боржником зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Частина 2 ст. 551 Цивільного Кодексу України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 611 Цивільного Кодексу України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Пунктом 8.2. договору передбачено, що у разі прострочки перерахування суми щомісячної орендної плати у строки, встановлені даним договором, орендодавець має право нарахувати та стягнути з орендаря пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період такого прострочення, за кожен день прострочки.

Колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що у зв’язку з тим, що взяті на себе зобов’язання по сплаті орендних платежів відповідач виконав неналежним чином, він повинен сплатити позивачу пеню в розмірі 132 638,39 грн. та зазначає, що у рішенні господарського суду міста Києва пеню стягнуто згідно наданого позивачем розрахунку.

Статтею 625 Цивільного Кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від прострочення суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, судами правомірно задоволено вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 76 598,40 грн. та інфляційних втрат у сумі 354 940,20 грн.

Згідно ч. 2 ст. 785 Цивільного Кодексу України якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Оскільки вимогу позивача про повернення з оперативної оренди майна, викладену в листі № М-90/03 від 12.03.2007 р., відповідач залишив без відповіді та без задоволення, орендоване майно позивачу не повернув, місцевий та апеляційні господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовної вимоги й щодо стягнення з відповідача 1 134 000,00 грн. неустойки за невиконання обов’язку щодо повернення майна (опалубки) з оренди.

Посилання касатора на не дослідження судом апеляційної інстанції договору відповідального зберігання від 14.04.2005 року безпідставні, оскільки суд апеляційної інстанції дослідив та встановив наступне.

В преамбулі договору відповідального зберігання від 14.04.2005 р., наданому представниками відповідача, директором ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" зазначений Пастушенко Олександр Михайлович, а підписав договір директор Панащук Я. С. Однак, Пастушенко О. М., як вбачається з наказу № 62-К по особовому складу від 08.06.2006 р. ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто", був вперше прийнятий на роботу до ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" лише 08.06.2006 р. на посаду заступника директора по будівництву. Пастушенко О. М. лише з 11.08.2006 р. призначений директором ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто", що підтверджується Протоколом зборів учасників ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто" від 10.08.2006 р. та наказом № 91-Ю по особовому складу від 11.08.2006 р. ТОВ "Інвестиційно-будівельна корпорація "Місто". Таким чином, при підписанні договору відповідального зберігання від 14.04.2005 р. Пастушенко О. В. директором товариства ще не був, а тому не міг бути зазначений в преамбулі договору.

Крім того, напис на примірнику договору відповідального зберігання "имущество из оперативной аренды получено и передано на ответственное хранение" також не взято до уваги судом, оскільки у самому договорі оперативної оренди сторонами чітко було встановлено порядок повернення комплекту опалубки із оперативної оренди ( а саме по акту прийому-передачі майна з оперативної оренди) і цей порядок в подальшому не змінювався сторонами цього договору.

Більш того, а ні лист № 01/01-47/1 від 28.03.2005 р., а ні "Специфікація елементів опалубки" до договору відповідального зберігання від 14.04.2005 р. не скріплені печатками юридичних осіб. А згідно ч. 2 ст. 207 Цивільного Кодексу України, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, Законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія вважає, що судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи по суті правильно застосовано норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

З урахуванням вимог ч. 4 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, висновки судів першої та апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних вимог є правомірними.

Отже, при вирішенні спору, судами попередніх інстанцій правильно встановлені усі обставини, що мають значення для справи, їм надана вірна юридична оцінка, норми права застосовані вірно, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

За наведених вище обставин, Вищий господарський суд України не знайшов законних підстав для повного або часткового задоволення вимог касаційної скарги, а тому судові акти слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.