Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особа 1 до Київського міського військового комісаріату (далі - Військкомат), Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - управління ПФУ) про визнання протиправною відмови та обов'язання призначити пільгову пенсію,

У липні 2007 року Особа 1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати рішення неправомірними та зобов'язати управління ПФУ призначити йому пільгову пенсію відповідно до пункту «б» статті 12 Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції Закону від 4 липня 2002 року; далі - Закон № 2262-XII (2262-12) ).

На обґрунтування позову зазначив, що відповідно до вимог пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII (у редакції Закону від 4 липня 2002 року) особам офіцерського складу, звільненим зі служби незалежно від підстав та часу звільнення, які досягли 45-річного віку і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба, може бути призначена пільгова пенсія. Вважав, що відповідав умовам, установленим пунктом «б» статті 12 цього Закону.

Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 грудня 2007 року позов задовольнив: зобов'язав управління ПФУ призначити пенсію відповідно до Закону № 2262-XII (2262-12) .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що управління ПФУ необґрунтовано відмовило у призначенні пенсії, оскільки на час звернення Особа 1 існували всі встановленні пунктом «б» статті 12 Закону № 2262-XII умови для призначення йому пенсії.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 3 червня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 вересня 2011 року, постанову суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове - про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з рішенням якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що, відмовляючи у задоволенні заяви, управління ПФУ діяло відповідно статті 12 Закону № 2262-XII в редакції, чинній на час звернення із такою заявою про призначення, оскільки необхідними вимогами для призначення пільгової пенсії були наявність відповідного віку та стажу саме на час звільнення з військової служби.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Особа 1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додав копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2006 року (справа № К-3488/06), яка, на його думку, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що Особа 1 звільнився з військової служби у 1992 році. У червні 2007 року позивач звернувся до управління ПФУ про призначення йому пенсії на підставі пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII. На час звільнення військова служба становила 19 календарних років 7 місяців 16 днів. На час звернення із такою заявою Особа 1 виповнився 51 рік. Його загальний трудовий стаж складав 34 роки, з яких військова служба становила 19 років 7 місяців 19 днів. Листом від 17 серпня 2007 року управління ПФУ відмовило йому у призначені пенсії, посилаючись на те, що відповідно до пункту «б» статті 12 зазначеного Закону (у редакції від 4 квітня 2006 року) право на пенсію за вислугу років з урахуванням трудового стажу мають військовослужбовці, які звільнені зі служби і на день звільнення досягли 45-річного віку та мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що на час звернення із заявою про призначення пенсії на підставі пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII він мав право на отримання пільгової пенсії, оскільки таке право у нього виникло до внесення змін у редакцію цієї статті від 4 квітня 2006 року. Крім того, відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, позиція суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, щодо часу виникнення правовідносин між сторонами ґрунтується на неправильному застосуванні ним норм матеріального права.

Умови призначення пенсії за вислугу років визначено статтею 12 Закону № 2262-XII.

Редакція пункту «б» зазначеної статті змінювалась, міняючи при цьому умови і підстави виникнення права на пенсію за вислугу років, зокрема, умову призначення пенсії - досягнення 45-річного віку на час звільнення зі служби.

У певний час існували положення статті, за якими військовослужбовець міг звільнитися зі служби і раніше, але при досягненні ним 45-річного віку йому могла бути призначена пенсія за вислугу років за наявності інших обов'язкових показників.

Так, відповідно до пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII в редакції, що діяла в період виникнення у Особа 1 права на пенсію (з 1 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року), право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом (2262-12) , звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ. Законом України від 4 квітня 2006 року № 3591-IV (3591-15) «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» (набрав чинності з 29 квітня 2006 року; далі - Закон № 3591-IV (3591-15) ) внесено зміни до Закону 2262-XII (2262-12) , зокрема, змінено назву цього Закону (2262-12) , зміст і редакцію окремих статей та доповнено його новими статтями. Так статтю 12 викладено в іншій редакції, зокрема пункт «б» цієї статті передбачає, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д» статті 12 Закону № 2262-XII, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявністю у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи державній кримінально-виконавчій службі України.

Вирішуючи питання про застосування цього Закону у часі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із того, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України (254к/96-ВР) виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належить громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратурі, охороні державного кордону України, податковій міліції, Управлінні державної охорони України, державній пожежній охороні, Державному департаменті України з питань виконання покарань тощо ( рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 (v008p710-99) у справі щодо права на пільги та 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (v005p710-02) у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Також у рішенні № 5-рп/2002 (v005p710-02) зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державною права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини щодо їхнього пенсійного забезпечення виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 6 лютого 2012 року (справа № 21-322а11).

Оскільки суд касаційної інстанції неправильно визначив час виникнення спірних відносин і у зв'язку з цим помилився у застосуванні норм матеріального права, які їх регулюють, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до цього ж суду.

Заява Особа 1 щодо скасування Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України та залишення в силі рішення суду першої інстанції задоволенню не підлягає. Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України позбавлена можливості прийняти нове судове рішення, оскільки відповідно до частини другої статті 243 КАС Верховний Суд України не наділений повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Керуючись статтями 241- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Заяву Особа 1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 вересня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.