21-29а12 Про визнання протиправним та скасування рішення щодо передачі земельних ділянок - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Києва (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Державного комітету України із земельних ресурсів (у подальшому назву змінено на Державне агентство земельних ресурсів України; далі - Комітет) до Київської міської ради (далі - Київрада), треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Янтра» (далі - ТОВ «Янтра»), Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації (далі - Адміністрація), Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка (далі - ботанічний сад), про визнання протиправним та скасування рішення,

У липні 2010 року Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Комітету до Київради про визнання протиправним та скасування рішення Київради від 16 лютого 2010 року № 72/3510 «Про передачу земельних ділянок ТОВ «Янтра» для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-торговельно-розважального комплексу з підземним паркінгом та благоустрою території з наземним паркінгом на вул. Мічуріна, 56 у Печерському районі м. Києва».

На обґрунтування позовних вимог Прокурор послався на порушення Київрадою вимог статей 44, 51, 53, 123 Земельного кодексу України, статей 7, 32 Закону України від 16 червня 1992 року № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України», статей 32, 37 Закону України від 25 червня 1991 року № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища», статей 17, 19 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування», статті 2 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій», статті 25 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» при прийнятті рішення щодо виділення земельної ділянки на землях природно-заповідного фонду, рекреаційного призначення, зонах охоронюваного ландшафту, історичній місцевості.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 24 листопада 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2011 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував оскаржуване рішення Київради.

Вищий адміністративний суд України постановою (rs18895307) від 25 жовтня 2011 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), заступник Генерального прокурора просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України та прийняти нове рішення - залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

На обґрунтування заяви заявник додав копії постанов Вищого господарського суду України від 10 лютого 2009 року (№ 6/229), 28 січня 2010 року (№ 4/74), 28 січня 2010 року (№ 4/23-40/57), 15 листопада 2011 року (№ 9/60), 22 листопада 2011 року (№ 23/63), а також ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2011 року (№ К/9991/26057/11), які, на його думку, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що у задоволенні заяви необхідно відмовити з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, в ухвалі від 10 січня 2012 року зазначив, що колегія суддів у доданих до заяви копіях судових рішень вбачає неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. При цьому суд касаційної інстанції не зазначив, які саме норми матеріального права цей суд застосував неоднаково.

У постанові Вищого адміністративного суду України (rs18895307) від 25 жовтня 2011 року у справі № К/9991/22351/11, № К/9991/19010/11, про перегляд якої подано заяву, зазначений суд вказав, що суди попередніх інстанцій не перевірили правомірність звернення Прокурора з цим позовом відповідно до приписів пункту 2 статті 121 Конституції України, частин першої, другої статті 60 КАС, враховуючи те, що «інтереси держави» є оціночним поняттям. Тому прокурор у кожному конкретному випадку самостійно має визначати з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. З матеріалів справи вбачається, що в цій позовній заяві Прокурор не обґрунтував, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, не вказав про необхідність їх захисту та неправильно зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, з огляду на що суди дійшли помилкового висновку про правомірність та обґрунтованість заявлених Прокурором позовних вимог.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2011 року (№ К/9991/26057/11), постановах Вищого господарського суду України від 10 лютого 2009 року (№ 6/229), 28 січня 2010 року (№ 4/74), 28 січня 2010 року (№ 4/23-40/57), 15 листопада 2011 року (№ 9/60), 22 листопада 2011 року (№ 23/63) суди касаційної інстанції, розглядаючи справи за позовами заступника Генерального прокурора України та Прокурора в інтересах Комітету до Київради про визнання недійсними рішень, погоджувалися із визначенням Комітету як органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, а також з правом прокурора звертатися з цим позовом в інтересах Комітету, достатність обставин, якими прокурор обґрунтовує позовні вимоги.

На думку Верховного Суду України, ухвалення різних за юридичними наслідками судових рішень у подібних правовідносинах стало наслідком неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, які визначають межі повноважень прокурора при здійсненні ним представництва інтересів держави в суді, визначенні ним органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, та при зазначенні обставин на обґрунтування позовних вимог.

Зокрема, як убачається з постанови, яка переглядається, суд касаційної інстанції при ухваленні рішення виходив із того, що суди попередніх інстанцій не перевірили правомірність звернення Прокурора з цим позовом та відсутність у ньому обґрунтування, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, неправильно зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Разом із тим в інших судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку - про правомірність звернення Прокурора з таким позовом, правильне визначення органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, достатність мотивів на його обґрунтування.

Верховний Суд України позбавлений можливості усунути розбіжності у застосуванні норм процесуального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки відповідно до статті 235 КАС Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом, а підставою для перегляду судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Зважаючи на те, що причиною ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах є неоднакове застосування одних і тих самих норм процесуального права, а неоднаковість застосування положень матеріального права не підтвердилася, то заява заступника Генерального прокурора України не може бути задоволена.