990/122/23 Про визнання протиправним окремого пункту Форми декларації доброчесності судді, затвердженої Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України - 16.07.2024 Прийняття

19.06.2023 на адресу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач) до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - відповідач), в якому просить визнати протиправним пункт 22 Форми декларації доброчесності судді, затвердженої Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 31.10.2016 № 137/зп-16.

Ухвалою Верховного Суду від 11.07.2023, після усунення недоліків позовної заяви, було відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення в частині.

26.07.2023 відповідачем подано відзив на позовну заяву.

11.12.2023 подано дві заяви про уточнення позовних вимог. В якості підстав подання уточнень позовної заяви, ОСОБА_1 зазначив, що 02.11.2023 Комісія ухвалила рішення № 12/зп-23, яким серед іншого, внесла зміни до форми декларації доброчесності суддів, затвердженої оскаржуваним у цій справі рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13.10.2016 № 137/зп-16, зі змінами. Цим рішенням (№ 12/зп-23) Комісії виклала у новій редакції декларацію доброчесності суддів внаслідок чого, на переконання позивача, відбулась зміна кола та змісту обов`язків щодо декларування відповідних тверджень, які покладаються на суддів та кандидатів на посаду судді, проте не змінився предмет спору.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач остаточно просить Суд:

- визнати пункт 28 Форми Декларації доброчесності суддів (Додаток 1 до рішення Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23) протиправною з підстав, вказаних у позовній заяві;

- визнати Форму Декларації доброчесності суддів (Додаток 1 до рішення Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23) протиправною - такою, що не відповідає пункту 4 частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

23.01.2024 відповідачем подано письмову позицію щодо уточнених позовних вимог.

У судовому засіданні 05.06.2024 сторони надали остаточні усні пояснення з урахуванням додатково долучених доказів та з`ясованих обставин справи.

Також 05.06.2024, з урахуванням думки учасників справи, ухвалою Суду, занесеною до журналу судового засідання, вирішено продовжити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

ІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

В обґрунтування позову, враховуючи уточнення, позивач зазначив, що на нього, як на суддю, розповсюджуються рішення відповідача від 31.10.2016 № 137/зп-16, яким було затверджено форму декларації доброчесності судді, та рішення від 02.11.2023 №120/зп-23, яким внесені зміни до форми декларації доброчесності судді, оскільки він зобов`язаний заповнювати відповідну декларацію доброчесності.

Вважає, що пункт 22 декларації № 137/зп-16, якому відповідає пункт 28, у редакції рішення №120/зп-23, примушує суддю, під загрозою дисциплінарної відповідальності, визнавати факт оформленого щодо нього адміністративного, кримінального чи іншого правопорушення, оскільки при заповненні цього пункту декларації, суддя має підтвердити або не підтвердити здійснення вчинків, навіть у випадку коли суддя не визнає факту вчинення правопорушення або у разі відсутності взагалі події та складу правопорушення.

На думку позивача, пункт 22 декларації доброчесності суперечить частині третій статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка не містить такої вимоги до декларації.

Позивач стверджує, що цей пункт суперечить статті 6 Конвенції з прав людини, оскільки несумісним з цією статтею є визнання особою, під загрозою відповідальності, факту вчинення правопорушення, якого особа не вчиняла та не була причетна до його вчинення.

Позивач вважає, що пункт 22 декларації, затвердженої рішенням № 137/зп-16, якому відповідає пункт 28, у редакції рішення № 120/зп-23, порушує статтю 63 Конституції, оскільки його невиконання передбачає відповідальність за відмову давати пояснення щодо себе.

З урахуванням наведених ознак та критеріїв позивач вважає, що оскаржене Рішення від 02.11.2023 № 120/зп-23 є нормативним актом.

Також позивач стверджує, що в іншому нормативному акті ВККС - Анкеті доброчесності (пункт 8, в якому зазначені відомості про притягнення до юридичної відповідальності) відображається обов`язок судді повідомляти про наявність адміністративних, кримінальних чи виконавчих проваджень щодо нього, що не примушує суддю до самооговору і одночасно дозволяє ВККС отримувати необхідну інформацію щодо кандидата у судді.

Щодо порушення прав зазначеним рішенням наголосив, що у 2021 році на позивача двічі накладались штрафи за невиконання без поважних причин рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 31.10.2019 у справі №487/5705/16-ц, проте він не визнавав себе винним у невиконанні рішення суду.

Водночас позивач вважає, що таке заповнення декларації вплинуло на його участь, як кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя.

Стверджує, що при заповненні пункту 22 декларації, у редакції рішення № 137/зп-16, та пункту 28, у редакції рішення № 120/зп-23, як юрист та як людина, що адекватно сприймає навколишню реальність, не міг сам же підтвердити, що ним не виконано рішення суду і не повернуто неіснуюче майно, тобто визнати себе винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України, оскільки вважає абсурдним висновок, що законодавство України може передбачати відповідальність за неповернення неіснуючої у реальності речі.

Отже, на думку позивача, пункт 22 розділу II Форми декларації доброчесності судді, затвердженої рішенням Комісії від 31.10.2016 № 137/зп-16, суперечить частині третій статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка не містить такого твердження у декларації доброчесності судді та порушує статтю 63 Конституції України, оскільки невиконання зазначеного пункту форми декларації, передбачає відповідальність за відмову давати щодо себе пояснення.

У відзиві на позов відповідач зазначив, що Комісія діяла у порядку та спосіб, визначений Законом, висловив заперечення проти позову у задоволенні якого просив відмовити.

Відповідач із покликанням на норми частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зазначив, що саме судді мають зазначати в декларації доброчесності, у тому числі, про невчинення корупційних правопорушень, відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги.

Зазначає, що відповідність судді критерію "Доброчесність" оцінюється (встановлюється) за відповідними показниками, до яких, зокрема, належить наявність обставин, передбачених підпунктами 9-12, 15-19 частини першої статті 106 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а саме: декларування суддею завідомо недостовірних (зокрема неповних) тверджень у декларації доброчесності судді.

Судом вчинялись заходи з метою повного об`єктивного розгляду справи, у тому числі витребовувались докази та приймались додаткові пояснення сторін.

Розгляд справи неодноразово відкладався із об`єктивних підстав, у тому числі, у зв`язку із необхідністю витребувати докази та за ініціативою позивача розгляд справи відкладався 12 разів.

ІІІ. УСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 з 01.07.1992 працює у Господарському суді Миколаївської області на посаді судді відповідно до Постанови Верховної Ради України від 19.06.1992 № 2486-ХІІ (2486-12) та наказу від 01.07.1992 АС № 23-к.

Рішенням Комісії від 31.10.2016 № 137/зп-16 було затверджено форму декларації доброчесності судді, а також визначено правила її заповнення та подання, які регламентують, що у разі заповнення декларації вперше у ній зазначаються твердження щодо обставин, які мали місце упродовж усього життя особи, яка її заповнює. Зміни, доповнення чи уточнення поданих у декларації відомостей не допускаються. Окрім того, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень (далі - Рішення № 137).

Згідно із затвердженою Рішенням № 137 формою декларації у пункті 22, за встановленими правилами заповнення, декларанту необхідно зазначити підтверджуюче або спростовуюче твердження повідомлення на такий запис:

"Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності".

Рішенням Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23 внесені зміни до форми декларації доброчесності судді, затвердженої раніше рішенням № 137/зп-16, зі змінами, внесеними рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 24.09.2018 №205/зп-18 (далі - Рішення № 120).

Так у Рішенні № 120, пункту 22 декларації, затвердженої рішення № 137, відповідає пункт 28 сформований у наступній редакції:

"Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності".

Відповідність цих пунктів вимогам законодавства є предметом спору у справі.

В якості підтвердження негативного впливу на права позивача цих пунктів декларації доброчесності судді, позивач надав засновницькі документи автогаражного кооперативу "Парма" та рішення Етичної ради від 01.11.2022 № 73 "Про невідповідність кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 критеріям професійної етики та доброчесності для зайняття посади члена Вищої ради правосуддя" (далі - рішення Етичної ради № 73).

Так у рішенні Етичної ради № 73, утому числі, (…) зазначено, що в межах цивільної справи № 487/5705/16-ц був виданий виконавчий лист щодо зобов`язання позивача вчинити певні дії, проте ОСОБА_1 відмовлявся його виконувати, оскільки не визнавав, що має виконувати це рішення суду.

Під час дослідження доказів позивач підтвердив обставини, зазначені у рішенні Етичної ради № 73, та наголосив, що обставини, зазначені в рішенні суду у справі №487/5705/16-ц, не відповідають фактичним обставинам, проте мали для нього негативні наслідки під час проходження відповідної співбесіди.

Колегія суддів наголошує, що рішення Етичної ради № 73 не є предметом спору у справі та лише враховується в контексті впливу змісту пунктів 22, 28 декларації, у відповідних редакціях, на права позивача.

У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги та наголосив, що пункти 22, 28 декларацій доброчесності судді, у редакції Рішень № 137 та № 120, не відповідають пункту 4 частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Також позивач зазначив, що у новій редакції пункт 28 з одного боку звільняє від відповідальності підтверджувати вчинення правопорушення, а з іншого боку, змушує визнавати діяння, які не є підставою для притягнення до відповідальності та визнавати, що вони є такими підставами.

У зв`язку із таким примушенням, позивач вважав, що пункт 22 декларації, у редакції Рішення № 137, та фактично тотожний за змістом пункту 28, у редакції Рішення № 120, не відповідають вимогам закону та негативно впливають на його права, оскільки примушують свідчити проти себе та таке тлумачення було підтверджено в рішеннях Верховного Суду.

Представник відповідача заперечував проти позову з підстав, зазначених у відзивах на позовну заяву.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА, ОЦІНКА ДОКАЗІВ ТА МОТИВИ УХВАЛЕНОГО РІШЕННЯ

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Суд виходить з такого.

Предметом спору у справі є перевірка на відповідність вимогам законодавства пунктів 22 декларації доброчесності судді, у редакції рішення ВККС № 137, який в подальшому був трансформований у пункт 28 на підставі рішення відповідача № 120 від 02.11.2023.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд (далі - Закон № 1402-VIII (1402-19) ).

Частинами першою та третьою статті 92 Закону № 1402-VІІІ визначено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Порядок роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначається цим Законом.

Отже, у розумінні Закону № 1402-VІІІ (1402-19) ВККС є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України в межах повноважень, визначених цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) Верховному Суду, як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначено статтею 266 КАС України.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

За правилами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України (2747-15) право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

На підставі Рішення Конституційного Суду У країни від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним.

Позивач є суддею. Права та обов`язки судді визначені у статті 56 Закону № 1402-VІІІ.

Також згідно із статтею 62 Закону № 1402-VІІІ суддя зобов`язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України декларацію доброчесності за формою, що визначається Комісією.

Отже, рішення щодо підстав та правил заповнення декларації доброчесності впливає на права позивача за захистом яких він має право звернутись до суду.

Щодо доводів позивача про нечітке формулювання змісту питань в декларації та наявну можливість їх різного трактування, колегія суддів зазначає таке.

Згідно із пунктом 3 частини сьомої статті 56 Закону № 1402-VІІІ суддя зобов`язаний подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв`язків судді.

Своєю чергою відповідно до частини другої статті 62 Закону № 1402-VІІІ декларація доброчесності судді складається з переліку тверджень, правдивість яких суддя повинен задекларувати шляхом їх підтвердження або непідтвердження.

За приписами частини третьої цієї статті у декларації доброчесності судді, у тому числі, зазначаються відомості про невчинення корупційних правопорушень, відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги, невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями.

Колегія суддів наголошує, що подання інформації, зазначеної у статті 62 Закону №1402-VІІІ, є обов`язком позивача та інформація, наявна у декларації, є беззаперечною підставою оцінки уповноваженим органом доброчесності судді.

Водночас правовий статус судді характеризується серед іншого наявністю визначених законодавством професійних обов`язків, які мають не тільки моральну, а й правову природу, оскільки містять у собі як обов`язок, передбачений правовими нормами, так і обов`язок перед суспільством, пов`язаний із здійсненням професійної діяльності. Усвідомлення суддею професійного обов`язку, в тому числі, передбачає й повагу до закону.

Усвідомлення суддею свого професійного обов`язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалення професійної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю та особистим прикладом, повагу до закону, правосуддя та суду. На суддю, як на публічного посадовця, покладено обов`язок нейтральності та неупередженості.

Колегія суддів враховує, що із покликанням на приписи статей 61, 62, 76, 85, 93, 101, пункту 41 Розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ (1402-19) , Рішенням Комісії № 137 було затверджено форму декларації доброчесності судді, а також визначено правила її заповнення та подання, які регламентують, що у разі заповнення декларації вперше у ній зазначаються твердження щодо обставин які мали місце упродовж усього життя особи, яка її заповнює. Зміни, доповнення чи уточнення поданих у декларації відомостей не допускаються.

Водночас затвердження форми декларації доброчесності судді Законом віднесено до дискреційних повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Тобто саме Законом Комісії надано право затверджувати форму та зміст такої декларації з урахуванням вимог Закону (частина третя статті 62 Закону № 1402-VІІІ).

Стаття 62 Закону № 1402-VІІІ є чинною, положення цієї статті не визнані такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) .

У цьому контексті, щодо змісту оскаржених пунктів декларації, колегія суддів зазначає, що згідно із затвердженою Рішенням № 137 редакцією пункту 22 декларації, та встановленими правилами заповнення, декларанту необхідно зазначити підтверджуюче або спростовуюче твердження повідомлення на такий запис:

"Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності".

Рішенням Комісії № 120 внесені зміни до форми декларації доброчесності судді, затвердженої раніше рішенням № 137, зі змінами, внесеними рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 24.09.2018 № 205/зп-18.

Так у Рішенні № 120 пункту 22 декларації, затвердженої рішення № 137, відповідає пункт 28 сформований у наступній редакції:

"Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності".

Оцінивши доводи позивача щодо вимог заповнення спірних пунктів декларації, колегія суддів враховує, що позиція останнього, в значній мірі, ґрунтується на можливих наслідках заповнення декларації у зв`язку із певними обставинами, які склались у житті ОСОБА_1 та на його переконання виливають на його професійну кар`єру.

Отже, позиція позивача ґрунтується на судженнях суб`єктивного характеру щодо застосування частини нормативного акту до певних життєвих обставин та висвітлення їх наслідків.

Також, колегія суддів враховує, що пункт 28, у редакції рішення № 120, фактично замінив редакцію пункту 22, у редакції рішення № 137, усунув нечіткість формулювання пункту 22 та зменшив можливість його різночитання.

Суд вважає, що пункт 28, у редакції рішення № 120, покликаний не стільки висвітлювати суддею факт вчинення ним правопорушень, скільки проявити його ставлення до таких фактів, відкритість перед суспільством та відсутність спроб приховати такі факти.

Також колегія суддів наголошує, що існують різні види дій, які при сукупності певних обставин, можуть трактуватись як правопорушення з відповідними наслідками. Проте сам по собі факт вчинення тих чи інших дій не може бути безумовною підставою для притягнення до відповідальності за умови, якщо вони не пов`язані з корупційними ризиками або негативними професійно-етичними діями та не можуть свідчити про недоброчесність судді або кандидата.

Водночас покликання позивача на невизнання вчинення правопорушення, як на підставу незазначення цього факту в декларації, суд оцінює критично, оскільки зміст пункту 28, у редакції Рішення № 120, стосується виключно випадків притягнення до відповідальності безвідносно до суб`єктивного ставлення до цього судді або кандидата.

Колегія суддів наголошує, що згідно із пунктом 10 Правил заповнення декларації, затвердженими Рішенням № 137, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень.

На переконання суду, наявність права надавати додаткові пояснення свідчить про можливість судді при виконанні обов`язку щодо заповнення декларації інформувати Комісію у зрозумілій та вигідній саме йому інтерпретації, яка має бути врахована Комісією.

Також, така можливість є запобіжником на користь суддів, запровадженим відповідачем, з метою уникнення негативної інтерпретації Комісією наданої інформації та можливістю реалізації дій на власний захист суддею.

Водночас, передбачена правилами заповнення декларації можливість подавати пояснення є одним із способів, визначених відповідачем, з метою усунення негативних наслідків різночитанням змісту декларації при оцінці певних обставин уповноваженим органом.

Щодо покликань позивача на норми Конституції України (254к/96-ВР) , колегія суддів зазначає таке.

Згідно із статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

За приписами статті 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Отже, зміст статей 62, 63 Конституції України закріплює гарантії насамперед від кримінального переслідування та виключає обов`язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні саме кримінального злочину.

Проте, прийняті Комісією рішення про затвердження декларацій доброчесності в цілому та пункти 22, 28, у відповідних редакціях, стосуються наявності або відсутності дій, які можуть вплинути на оцінку доброчесності судді та подаються органу, який не здійснює кримінальне переслідування.

За такого правового регулювання спірних правовідносин та встановлених обставин, суд доходить висновку, що гарантії захисту від кримінального переслідування, передбачені статтями 62, 63 Конституції України, не звільняють професійного суддю від обов`язку зазначати в декларації доброчесності інформацію про невчинення корупційних правопорушень, інформацію щодо наявності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінного виконання обов`язків судді, дотримання ним присяги, та невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями, визначену статтею 62 Закону № 1402-VІІІ.

Колегія суддів наголошує, що суд здійснює контроль за дотриманням Комісією вимог закону, у тому числі, при оцінці доброчесності суддів.

Водночас, судовий контроль щодо дискреційних повноважень Комісії обмежений оцінкою дій та рішень відповідача положеннями частини другої статті 2 КАС України, покликаний забезпечити, щоб ці повноваження були використані відповідно до мети, з якою вони були надані, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом (запобігаючи всім формам дискримінації), пропорційно (зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на дослідження яких спрямоване прийняте Комісією рішення за результатами кваліфікаційного оцінювання).

Іншими словами, суд повинен забезпечити, щоб реалізація Комісією дискреційних повноважень при отриманні та оцінці інформації щодо доброчесності судді, дії з боку суб`єкта владних повноважень, не були свавільними.

Колегія суддів враховує висновок Парламентської Асамблеї Ради Європи, сформований у Резолюції від 25 грудня 2008 року №1165 (1998) щодо обов`язку судді, як публічної особи, надавати інформацію щодо себе, згідно із яким публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (п. 6).

Своєю чергою, у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема рішення у справі "Видавничий дім "Аксель Шпрінгер" проти Німеччини", а також рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року (v002p710-12) № 2рп/2012 (справа щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України) закріплено, що перебування особи на посаді, пов`язаній зі здійсненням функцій держави, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження, в той час як приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, то публічних осіб така норма не стосується.

Також, Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 11 березня 2011 року, від 05 квітня 2011 року в справах № 2-рп/2011, № 3-рп/2011 зазначив, що суддя має особливий (спеціальний) правовий статус, який характеризується наявністю певних вимог, обмежень щодо зайняття цієї посади та гарантій його діяльності.

За загальними правилами Кодексу суддівської етики, затвердженому у новій редакції рішенням XI (чергового) з`їзду суддів України від 22 лютого 2013 року (далі - Кодекс суддівської етики), судді зобов`язані демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв`язку з чим добровільно беруть на себе більш істотні обмеження, пов`язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосудця, так і в позасудовій поведінці. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

Відповідно до роз`яснень, наведених у Коментарі до Кодексу суддівської етики, затверджених рішенням Ради суддів України № 1 від 04 лютого 2016 року, суддя добровільно приймає на себе обмеження, пов`язані з виконанням ним своїх професійних обов`язків, які унеможливлюють створення умов, що викликатимуть сумніви у доброчесності поведінки судді та його безсторонності, незалежності і об`єктивності.

Ефективність правосуддя залежить насамперед від особистих чеснот судді. Відповідно до статей 1-3 Кодексу суддівської етики, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Зазначене дає змогу сформулювати визначення доброчесності, як морально-етичного фундаменту діяльності судді, котрий визначає межу та спосіб поведінки, що має ґрунтуватися на принципах добрих відносин з особами, суспільством і державою, а також чесності в способі життя, виконання професійних обов`язків та розпорядженні матеріальними ресурсами.

З урахуванням наведених обставин, їх правового регулювання, колегія суддів враховує, що ініційований позивачем спір не може бути розглянутий лише в межах цих пунктів, оскільки вони тісно пов`язані із якістю закону та його практичним втіленням Комісією у прийнятих рішеннях про затвердження декларацій доброчесності судді.

На переконання колегії суддів, вищенаведене формулювання змісту питань у декларації та можливість подання пояснень сприяє досягненню правової визначеності при оцінці доброчесності судді, водночас є живим механізмом, який в контексті предмету спору, може застосовуватись також при співбесіди із суддею або кандидатом на посади, пов`язані із суддівською кар`єрою.

За такого правового регулювання та обставин справи, Суд дійшов висновку, що положення декларації сформульовані у спосіб, застосування якого є передбачуваним, враховує різноманіття життєвих ситуацій та критеріїв їх оцінки, які своєю чергою, впливають на визначення доброчесності судді або кандидата на посаду судді.

Отже, рішення № 137, 120 прийняті відповідачем на виконання повноважень, визначених законом, передбачають можливість надання пояснень з метою уникнення різного трактування інформації, не видаються свавільними чи необґрунтованими, або такими, що виходять за межі виключної дискреції Комісії на отримання інформації щодо доброчесності судді.

Оцінивши всебічно і повно, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення цього позову.

За правилами статті 139 КАС України понесені позивачем витрати у виді сплаченого судового збору за звернення з цим позовом до суду відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись статтями 241- 246, 266, 295 КАС України, суд

Відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення в частині.

Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судове рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.