990/156/23 Про залишення без розгляду позову про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП - 11.07.2024 Прийняття

У липні 2023 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року;

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в недопуску ОСОБА_1 до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/2019, тобто з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року;

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року;

- стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та 4 941 215,44 грн середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою 24 квітня 2024 року задовольнив клопотання ВРП про залишення позовної заяви без розгляду, позов ОСОБА_1 залишив без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ).

Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 оскаржує бездіяльність ВРП, яка, на його думку, мала протиправний характер і призвела до невиплати йому грошової винагороди члена ВРП. А тому спір у цій справі пов`язаний з діяльністю позивача на посаді члена ВРП, що в розумінні положень пункту 17 частини першої статті 4 та частини п`ятої статті 122 КАС України є спором щодо проходження ОСОБА_1 публічної служби.

Суд першої інстанції відхилив доводи позивача про те, що на спірні правовідносини поширюються норми статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) )в частині обчислення строку звернення до суду з цим позовом. Оскільки такі норми є загальними і не мають переваги над нормами, які безпосередньо врегульовують правовідносини, пов`язані з діяльністю на посаді члена ВРП, призначенням на вказану посаду, звільненням з неї, встановлюють строк звернення до суду у спорах, які виникають у таких відносинах.

У цій справі (в частині обчислення строку звернення до суду з цим позовом) необхідно застосовувати норми частини п`ятої статті 122 КАС України, які є спеціальними й у цьому конкретному випадку мають перевагу над нормами статті 233 КЗпП України, які регламентують строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, не пов`язаного з прийняттям на публічну службу, її проходженням і звільненням з неї, припиненням такої служби.

Ураховуючи зазначене вище, суд першої інстанції дійшов висновку, що для звернення до суду з цим позовом щодо визнання протиправної бездіяльності ВРП законом установлено місячний строк, який визначений у частині п`ятій статті 122 КАС України та обчислюється з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Вимога позивача про стягнення на його користь коштів з відповідача є похідною від вимог про визнання протиправної бездіяльності, оскільки є взаємопов`язаною і не може бути вирішена окремо від зазначених вимог позовної заяви.

Не погодившись із цим судовим рішенням, позивач подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 травня 2024 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року, а ухвалою від 05 червня 2024 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в частині залишення без розгляду позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року; визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року; стягнення з ВРП на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та 4 941 215,44 грн середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року скасовано, а справу в цій частині направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що спір щодо визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень після прийняття судового рішення про поновлення на посаді, по своїй суті є спором про стягнення неотриманих сум за оплату праці за період, в який посадова особа не виконувала своїх обов`язків з вини роботодавця, тобто є спором про недотримання роботодавцем законодавства про оплату праці.

Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці.

В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП України (322-08) у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України (322-08) , у якому визначені основні трудові права працівника.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що чіткою та передбачуваною є позиція щодо необхідності застосування приписів статті 233 КЗпП України під час визначення строків звернення до адміністративних судів для вирішення спорів, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі.

В контексті розглядуваної справи статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначено Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) (далі - Закон № 1798-VIII (1798-19) ).

Положення Закону № 1798-VIII (1798-19) не містять норм, які б регулювали строки звернення до суду осіб, які перебувають (перебували) на службі у ВРП, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати в разі недодержання роботодавцем законодавства про оплату праці, а тому спірні правовідносини регулюються загальною нормою статті 233 КЗпП України.

Тому при вирішені питання про строки звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору у питанні оплати праці застосуванню підлягають норми статті 233 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду першої інстанції, що норми статті 233 КЗпП України в цій ситуації є загальними і не мають переваги над нормами, які безпосередньо врегульовують правовідносини, пов`язані з діяльністю на посаді члена ВРП, призначення на вказану посаду, звільнення з неї, оскільки, як зазначалось вище, Закон № 1798-VIII (1798-19) не встановлює строків звернення до суду.

У взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права.

Положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п?ятою статті 122 КАС України.

Однак з такими висновками не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України викладаємо окрему думку.

Підстави та мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП.

За змістом частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).

Пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Як убачається із позовної заяви, позивач просить, зокрема: визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року; визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в недопуску ОСОБА_1 до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/2019, тобто з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року; визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року.

Зміст заявлених ОСОБА_1 позовних вимог вказує на те, що у цьому спорі ним оскаржується бездіяльність ВРП, яка мала протиправний характер й призвела до невиплати йому цим органом винагороди члена ВРП, гарантованої йому законом.

Погоджуємось з висновком суду першої інстанції, що у цій справі спір пов`язаний із діяльністю позивача на посаді члена ВРП, що в розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України є публічною службою, а тому до спірних відносин застосовується місячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Отже, з огляду на оспорювану позивачем протиправну бездіяльність ВРП у цьому випадку для звернення до суду повинен застосовуватись вказаний у частині п`ятій статті 122 КАС України місячний строк.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, ОСОБА_1 про порушення своїх прав у частині позовних вимог щодо невиплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року дізнався у день набрання законної сили судовим рішенням по суті спору у справі № 9901/481/19, тобто 04 листопада 2021 року (день проголошення Великою Палатою Верховного Суду постанови у вказаній справі за результатом її апеляційного перегляду). При цьому в суді апеляційної інстанції справа № 9901/481/19 розглядалась у відкритому судовому засіданні за участю позивача та його представника.

Крім цього, як установлено судом першої інстанції, позивач неодноразово (у грудні 2021 року, у лютому 2022 та у березні 2023 року) звертався до ВРП з вимогами стосовно внесення відповідного запису до його трудової книжки та вирішення питання його подальшої роботи на посаді члена ВРП й отримував на такі звернення відповіді від Секретаріату ВРП. Із відповідей ВРП (у січні 2021 року, травні 2022 року, березні та червні 2023 року) позивачу також було відомо про порушення його прав щодо невиплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року.

Ураховуючи зазначене вище, погоджуємось із висновком суду першої інстанції, що у цій частині позовних вимог у ОСОБА_1 з 04 листопада 2021 року виникло право оскаржити бездіяльність ВРП в судовому порядку. Проте з такими вимогами позивач звернувся до адміністративного суду лише в липні 2023 року.

Щодо бездіяльності ВРП, яка, на думку позивача, полягала у недопуску його до виконання повноважень члена ВРП у період з 05 листопада 2021 року (з наступного дня після набрання законної сили рішенням суду про визнання протиправним і скасування наказу про його відрахування зі штату ВРП) по 13 травня 2023 року (дату припинення ним повноважень члена ВРП у зв`язку з закінченням встановленого законом строку, на який його було призначено на цю посаду), погоджуємось із висновками суду першої інстанції, що позивач про порушення своїх прав (у цій частині позовних вимог) дізнався саме з 05 листопада 2021 року, оскільки, за його твердженнями, будучи поновленим судом у статусі діючого члена ВРП, у цей день та в подальшому він не був допущений до виконання таких повноважень.

Ураховуючи те, що у цій справі основними позовними вимогами (суто адміністративними) є вимоги про визнання протиправною бездіяльність ВРП, тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати місячний строк звернення до адміністративного суду (частину п`яту статті 122 КАС України).

Суд першої інстанції правильно встановив, що вимога позивача про стягнення з ВРП на його користь коштів є похідною від вимог про визнання протиправною бездіяльності, оскільки є взаємопов`язаною і не може бути вирішена окремо від зазначених вимог позову.

Частиною другою статті 44 КАС України передбачено, що учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Установлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними визначених КАС України (2747-15) певних процесуальних дій.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це насамперед обумовлене специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Поважними причинами пропуску строку звернення до адміністративного суду є наявність обставин, які створили об`єктивні перешкоди для звернення особи з позовом і подолання яких для цієї особи було неможливим або ускладненим.

Частиною другою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз наведених норм КАС України (2747-15) свідчить, що в разі якщо особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Так, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо його прийнято за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.

Якщо цей день точно встановити неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому сполуку "повинна була дізнатися" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Отже, реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою у межах строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача. Позивач, не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізувати своє право на звернення до суду в межах строків такого звернення, адже нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.

З огляду на зазначене представник позивача звернувся до суду із значним пропуском установленого процесуальним законом строку. При цьому звернення до суду з позовом напряму залежало від волевиявлення позивача.

Як установлено у частинах першій, другій статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд).

Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

За приписами статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Таким чином, особі гарантується право на звернення до суду.

Водночас, як зазначив ЄСПЛ в ухвалі від 30 червня 2006 року щодо прийнятності заяви (справа "Каменівська проти України"), право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право на доступ до суду (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та має бути пропорційність між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 29 липня 1998 року у справі "Герен проти Франції" (Guerin v. France), п. 37). Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. Водночас такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" (Perez de Rada Cavanilles v. Spain), п. 45).

Отже, за практикою ЄСПЛ, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

У пункті 41 рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" Суд визнав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення Суд виходить із таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.

Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на звернення з позовом, тобто коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З огляду на зазначене представник позивача звернувся до суду із значним пропуском установленого процесуальним законом строку. При цьому, як зазначив суд першої інстанції, поважних підстав для поновлення пропущеного позивачем строку звернення до адміністративного суду з матеріалів справи не вбачається, а їх наявність позивачем не доведена.

Стосовно доводів представника позивача, що позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність ВРП, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень є вимогами, пов`язаними з недотриманням законодавства про оплату праці, а саме положення статті 233 КЗпП, слід зазначити таке.

Питання щодо співвідношення положень КЗпП (322-08) з нормами спеціального законодавства, яким врегульовані питання прийняття на публічну службу в колегіальному державному органі, її проходження та звільнення з неї (припинення її проходження), вже вирішувалось Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 лютого 2021 року у справі № 9901/141/20, від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23, від 11 квітня 2024 року у справі № 990/135/22.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні у цій справі правовідносини мають свої особливості та врегульовані безпосередньо Конституцією України (254к/96-ВР) , зокрема її статтею 131, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та Законом України "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) як спеціальними актами законодавства, якими визначено особливий порядок призначення членів ВРП на цю посаду, набуття ними відповідних повноважень, проходження такого виду публічної служби, у тому числі стосовно порядку нарахування і виплати винагороди, визначення її розміру, зарахування та відрахування зі штату вказаного органу, визначено вичерпний перелік підстав для звільнення з такої служби, її припинення, а також суб`єктів, які уповноважені приймати відповідні рішення із цих питань, встановлено конкретні обставини, без можливості їх розширеного тлумачення, з настанням яких повноваження члена ВРП припиняються.

Ці ж відносини можуть бути врегульовані й іншими актами законодавства, але лише в частині, в якій вони не врегульовані нормами спеціальних законів та їм не суперечать.

Оскільки спірні правовідносини врегульовано нормами спеціального закону, то ці відносини не можуть бути одночасно врегульовані й загальними нормами. У такому випадку перевага надається саме нормам спеціального законодавства, до яких норми КЗпП України (322-08) не належать.

Отже, беручи до уваги зазначені вище обставини, погоджуємось із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України.

Таким чином, на нашу думку, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року необхідно було залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року - без змін.