990/156/23 Про визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті особі середнього заробітку за час вимушеного прогулу за відповідний період; визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в недопуску особи до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду; визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті особі середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за відповідний період ; стягнення з ВРП на користь особи середнього заробітку за час вимушеного прогулу за відповідний період та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за відповідний період - 11.07.2024 Прийняття

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року (судді Коваленко Н. В., Бучик А. Ю., Єзеров А. А., Чиркін С. М., Рибачук А. І.) у справі № 990/156/23 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до виконання повноважень,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

1. У липні 2023 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті йому, ОСОБА_1, середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року до 04 листопада 2021 року;

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в недопуску ОСОБА_1 до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/2019, тобто з 05 листопада 2021 року до 13 травня 2023 року;

- визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року;

- стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та 4 941 215,44 грн середній заробіток за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою 24 квітня 2024 року задовольнив клопотання ВРП, позов ОСОБА_1 залишив без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ).

3. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 оскаржує бездіяльність ВРП, яка, на його думку, мала протиправний характер й призвела до невиплати йому грошової винагороди члена ВРП, а тому спір у цій справі пов`язаний з діяльністю позивача на посаді члена ВРП, що в розумінні пункту 17 частини першої статті 4 та частини п`ятої статті 122 КАС України є спором щодо проходження позивачем публічної служби.

4. У цій справі спірні правовідносини врегульовані статтею 131 Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та Законом України "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) як спеціальними актами законодавства, якими визначено особливий порядок призначення членів ВРП на цю посаду, набуття ними відповідних повноважень, проходження такого виду публічної служби, зокрема й стосовно порядку нарахування і виплати винагороди, визначення її розміру, зарахування та відрахування зі штату вказаного органу, визначено вичерпний перелік підстав для звільнення з такої служби, її припинення, а також суб`єктів, які уповноважені приймати відповідні рішення з цих питань, встановлено конкретні обставини, без можливості їх розширеного тлумачення, з настанням яких повноваження члена ВРП припиняються.

5. У зв`язку з наведеним суд першої інстанції відхилив доводи позивача про те, що на спірні правовідносини поширюються правила статті 233 Кодексу законів про працю України в частині обрахування строку звернення до суду з цим позовом. Оскільки такі норми є загальними і не мають переваги над нормами, які безпосередньо врегульовують правовідносини, пов`язані з діяльністю на посаді члена ВРП, призначення на вказану посаду, звільнення з неї, встановлюють строк звернення до суду у спорах, які виникають у таких відносинах.

6. Суд першої інстанції зазначив, що у цій справі (в частині обчислення строку звернення до суду з цим позовом) потрібно застосовувати правила частини п`ятої статті 122 КАС України, які є спеціальними й у цьому конкретному випадку мають перевагу над нормами статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), які регламентують строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, не пов`язаного з прийняттям на публічну службу, її проходженням і звільненням з неї, припиненням такої служби.

7. Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що для звернення до суду з цим позовом щодо визнання протиправної бездіяльності ВРП законом встановлено місячний строк, який визначений у частині п`ятій статті 122 КАС України,який обраховується з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

8. У позивача виникло право оскаржити бездіяльність відповідача в судовому порядку саме з 04 листопада 2021 року, однак у встановлений законом строк це право не було реалізовано. Позивач звернувся до адміністративного суду лише наприкінці липня 2023 року.

9. Вимога позивача про стягнення на його користь коштів з відповідача є похідною від вимог про визнання протиправної бездіяльності, оскільки є взаємопов`язаною і не може бути вирішена окремо від зазначених вимог позовної заяви.

Короткий зміст та обґрунтування вимог, наведених в апеляційній скарзі

10. В апеляційній скарзі представник позивача - адвокат Кучер В. М. просить скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

11. НА обґрунтування доводів апеляційної скарги представник позивача зазначив, що висновки суду першої інстанції є помилковими, а судове рішення постановлене з неправильним застосуванням норм права, що призвело до безпідставного залишення позову без розгляду.

12. На думку представника позивача, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень є вимогами, пов`язаними з недотриманням законодавства про оплату праці, а тому строк звернення до суду з такими вимогами не охоплюються частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Представник позивача вважає, що строк у спірних правовідносинах врегульований частиною другою статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Суд першої інстанції помилково не врахував правові висновки, які викладені у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22, 07 вересня 2023 року у справі № 280/1340/23 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.

Рух апеляційної скарги

13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 травня 2024 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року, а ухвалою від 05червня 2024 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги

14. Від сторони відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому представник ВРП просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін. Зазначає про те, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду із цією позовною заявою.

15. Відповідач звертає увагу, що основною позовною вимогою у цій справі є визнання протиправною бездіяльність ВРП, а вимога про стягнення коштів є похідною, а тому у спірних правовідносинах необхідно застосовувати строки, які визначені частиною п`ятою статті 122 КАС України.

16. На думку представника ВРП, твердження представника позивача є помилковими, а висновки суду першої інстанції є правильними.

Установлені судом першої інстанції та матеріалами справи обставини

17. Суд першої інстанції встановив, що Указом Президента України від 13 травня 2019 року № 217/2019 "Про призначення члена Вищої ради правосуддя" (217/2019) ОСОБА_1 призначено членом ВРП.

18. Указом Президента України від 10 червня 2019 року № 359/2019 (359/2019) "Про скасування Указу Президента від 13 травня 2019 року № 217/2019 (217/2019) " скасовано Указ Президента України, яким ОСОБА_1 призначено на посаду члена ВРП.

19. 26 липня 2019 року голова ВРП видав наказ № 360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1", яким члена ВРП ОСОБА_1 відраховано 02 серпня 2019 року зі штату ВРП.

20. Вважаючи наказ ВРП від 26 липня 2019 року № 360-к незаконним, позивач звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом, в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ ВРП від 26 липня 2019 року № 360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1"; поновити ОСОБА_1 на посаді члена ВРП; рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді члена ВРП допустити до негайного виконання.

21. Рішенням Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/19 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ голови ВРП від 26 липня 2019 року № 360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1". В задоволенні інших вимог відмовлено.

22. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2021 року в справі № 9901/481/19 апеляційну скаргу ВРП залишено без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року залишено без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права, які підлягають застосуванню

23. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

24. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

25. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

26. Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

27. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

28. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП.

29. У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому, визначаючи два спірних періоди, просить, зокрема: визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року (тобто середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з дня відрахування зі штату до дня ухвалення рішення про поновлення на посаді на підставі частини другої статті 235 КЗпП України); визнати протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті йому середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року (тобто середнього заробітку за період невиконання рішення про поновлення на посаді на підставі статті 236 КЗпП України); стягнути з ВРП на користь його користь відповідні суми.

30. Правовою проблемою, яка постала перед Великою Палатою Верховного Суду як судом апеляційної інстанції у цій справ, є вибір правової норми, яка підлягає застосуванню при визначені строку для звернення до суду за вирішенням цього спору.

31. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, Велика Палата Верховного Суду передусім виходить з того, що спір щодо визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає у невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень після прийняття судового рішення про поновлення на посаді по своїй суті є спором про стягнення неотриманих сум за оплату праці за період, в який посадова особа не виконувала свої обов`язки з вини роботодавця, тобто є спором про недотриманням роботодавцем законодавства про оплату праці.

32. Суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану у цій справі ухвалу, керувався правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , зокрема частиною п`ятою статті 122 КАС України.

33. За містом частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

34. Отже, положення наведеної норми допускають при вирішенні справ в порядку адміністративного судочинства застосування строків, визначених не тільки КАС України (2747-15) , а й іншими законами.

35. Частиною п`ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

36. Водночас положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці.

37. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП України (322-08) у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України (322-08) , у якому визначені основні трудові права працівника.

38. Так, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

39. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

40. Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України (322-08) не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України).

41. Норми статті 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

42. Велика Палата Верховного Суду при вирішення питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питання визначення строку звернення до суду у справах, пов`язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах, враховує, що існування колізії у застосуванні національними судами положень КАС України (2747-15) та КЗпП України (322-08) при визначені строків звернення до суду була предметом оцінки Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме: стверджуваного непослідовного та непередбачуваного способу, в який національні суди зрештою відмовили у задоволенні вимоги заявника щодо перерахунку виплати грошового забезпечення.

43. ЄСПЛ встановив у рішенні "Статівка проти України" від 07 вересня 2023 року (заява № 64305/12), що 15 лютого 2012 року апеляційний суд скасував постанову від 13 грудня 2011 року та залишив позов без розгляду на тій підставі, що заявник пропустив строк для подання такого позову. Суд ухвалив, що посилання суду нижчої інстанції на частину другу статті 233 Кодексу законів про працю України було помилковим, оскільки, на його думку, це положення стосувалося лише наявної заборгованості, а не оскаржуваної заборгованості. Натомість він посилався на частину другу статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, яка передбачала шестимісячний строк для подання адміністративних позовів.

44. Заявник подав касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ), стверджуючи, що висновок апеляційного суду про незастосовність частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України був неправильним, зокрема, з огляду на його остаточну ухвалу від 07 жовтня 2011 року, в якій він встановив, що це положення було застосовним у його справі. Він також посилався на інші подібні справи, в яких національні суди, у тому числі ВАСУ, не залишали без розгляду позовні заяви на тій підставі, що вони були подані поза межами встановленого строку.

45. ЄСПЛ у своєму рішенні нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні перешкоджати здійсненню цього права у спосіб або такою мірою, за яких буде порушена його суть. Вони повинні переслідувати законну мету, і має існувати розумна пропорційність між застосовними засобами та метою, якої прагнуть досягти. Норми, які регулюють строки подання скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та юридичної визначеності. Зацікавлені сторони мають розраховувати на застосування таких норм. Проте відповідні норми або їх застосування не повинні перешкоджати використанню сторонами у справі доступних засобів юридичного захисту (див. рішення у справах "Мельник проти України" (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункти 22 і 23, від 28 березня 2006 року, та "Кравченко проти України" (Kravchenko v. Ukraine), заява № 46673/06, пункти 41 і 42, від 30 червня 2016 року).

46. Посилаючись на обставини цієї справи, ЄСПЛ у своєму рішенні встановив, що один і той же суд у тому ж провадженні зайняв протилежну позицію щодо встановлених законом строків, застосовних у справі заявника. Непослідовність національних судів у цьому питанні підтверджувалася тим, що вона стала підставою для конституційного провадження щодо тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.

47. У підсумку, у справі "Статівка проти України" ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки застосування апеляційним судом процесуальних обмежень не було чітким і передбачуваним з точки зору заявника, а тому не відповідало принципу юридичної визначеності, а у поведінці заявника не було нічого, що виправдовувало б необхідність покладати на нього тягар наслідків цієї невизначеності.

48. Вирішуючи питання про те, якою нормою закону необхідно керуватися при розгляді цієї справи в частині вирішення вимог позивача про стягнення невиплаченої заробітної плат за час вимушеного прогулу, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

49. КЗпП України (322-08) набув чинності з 01 червня 1972 року. Приписами статті 233 КЗпП України врегульовані строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, у тому числі 01 серпня 2001 року внесено зміни у статтю 233 КЗпП України та встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Отже, національне законодавство у статті 233 КЗпП України з серпня 2001 року до 19 липня 2023 року містило окреме положення про те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

50. Як вже окреслювала Велика Палата Верховного Суду у пункті 41 цієї постанови, за своїм змістом стаття 233 КЗпП України визначає строки, в межах яких є можливим судовий захист трудових прав, ці строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Наслідком пропуску таких строків є відмова у задоволенні позову, тобто відмова у наданні судового захисту.

51. Водночас, норма частини п`ятої статті 122 КАС України про місячний строк для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби затверджена у КАС України (2747-15) в редакції, що почала діяти з 15 грудня 2017 року. Аналогічна норма була закріплена у частині третій статті 99 КАС України у редакції Закону N 2453-VI від 07 липня 2010 (2453-17) року.

52. 15 жовтня 2013 року Конституційний Суд України у справі № 1-13/2013 надав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України у зв`язку з її непослідовним застосуванням судами та встановив, що ця стаття застосовується як до наявних, так і до оскаржуваних виплат, пов`язаних із заробітною платою.

53. З часу встановлення у статті 99 КАС України у редакції Закону N 2453-VI від 07 липня 2010 року (2453-17) місячного строку для вирішення спорів щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, практика судів адміністративної юрисдикції та Вищого адміністративного суду України у питаннях застосування положень статті 233 КЗпП України до визначення строків звернення до адміністративних судів для вирішення спорів, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці особам, які перебувають на публічній службі, була послідовною, незважаючи на наявність дискусій (див. Узагальнений науково-консультативний висновок НРК при ВАСУ у питанні: "Чи застосовуються строки звернення до суду до позовів про стягнення заробітної плати на публічній службі?", висновки у справах № 805/2905/15, № 825/1788/16,

№ 816/1167/15, № 565/1013/13).

54. У практиці Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду також превалює підхід про те, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України (див. висновки у справах

№ 380/15245/22, № 380/653/23, № 260/3564/22, № 460/17052/21, № 380/17776/22, № 280/6779/22, № 380/14039/22, № 280/1340/23, № 620/1201/23, № 380/653/23.

55. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу виснувала, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. У цій постанові викладено висновок, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової частини належної працівнику заробітної плати не обмежується будь-яким строком відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України.

56. Велика Палата Верховного Суду вважає, що чіткою та передбачуваною є позиція щодо необхідності застосування приписів статті 233 КЗпП України під час визначення строків звернення до адміністративних судів для вирішення спорів, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі.

57. Свої висновки Велика Палата Верховного Суду ґрунтує також на тому, що категорія "якість закону" (quality of law) або "принцип зрозумілих правил" (understandable rules) є основою правового порядку, що ґрунтується на принципі правовладдя (верховенстві права) (rule of law), однією з вимог якого є юридична визначеність (legal certainty).

58. У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

59. Юридичну визначеність потрібно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування). Подібні висновки зробив Конституційний Суд України у рішеннях від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 та від 23 січня 2020 року № 1-р/2020.

60. Водночас брак правової визначеності зумовлює порушення законності судового рішення, самого адміністративного судочинства, ставить під сумнів легітимність мети адміністративного судочинства і його результату, а також порушує баланс приватних та публічних інтересів, унаслідок чого до приватної особи можуть бути застосовані обмеження її прав, свобод, інтересів, які є більш обтяжливими, неспівмірними, нелегітимними за своєю метою, без достатніх підстав та мотивів застосування.

61. Для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, властивим є принцип легітимних очікувань, який у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї / мети системи адміністративних судів, а саме захист "малої людини" від "великої держави" в особі її численних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу. Наведене переконливо доводить, що кожна особа має бути впевненою у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте нею на законних підставах право, його зміст та обсяг буде нею реалізовано. Установивши невідповідність акта законодавства критерію "якість закону", суд, за загальним правилом, повинен тлумачити законодавство так, щоб результат цього тлумачення відповідав верховенству права з урахуванням усіх складових цього принципу, зокрема справедливості та розумності.

62. Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовний орган у разі неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта. Тож у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи, наявність у національному законодавстві правових "прогалин" щодо захисту прав людини та основоположних свобод органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

63. Отже, у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права. (Див. висновки ВП ВС, наведені у пунктах 101-104 постанови від 27 червня 2024 року

у справі № 990/305/23).

64. У підсумку Велика Палата Верховного Суду в чергове підтверджує висновок про те, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п?ятою статті 122 КАС України.

Висновки по суті справи

65. В контексті розглядуваної справи, статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначені Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) .

66. Положення Закону України "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) не містять норм, які б регулювали строки звернення до суду осіб, які перебувають (перебували) на службі у ВРП, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі недодержання роботодавцем законодавства про оплату праці, а тому спірні правовідносини регулюються загальною нормою статті 233 КЗпП України.

67. Суд першої інстанції установив, що Указом Президента України від 13 травня 2019 року № 217/2019 "Про призначення члена Вищої ради правосуддя" (217/2019) ОСОБА_1 призначено членом ВРП.

68. Указом Президента України від 10 червня 2019 року № 359/2019 (359/2019) "Про скасування Указу Президента від 13 травня 2019 року № 217/2019 (217/2019) " скасовано Указ Президента України, яким ОСОБА_1 призначено на посаду члена ВРП.

69. 26 липня 2019 року голова ВРП видав наказ № 360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1", яким члена ВРП ОСОБА_1 відраховано 02 серпня 2019 року зі штату ВРП.

70. Рішенням Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/19, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ голови ВРП від 26 липня 2019 року № 360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1". В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

71. Верховний Суд в зазначеному судовому рішенні вказав, що скасування наказу голови ВРП від 26 липня 2019 року №360-к "Про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1" фактично відновлює правове становище, яке існувало до винесення зазначеного наказу, та у повній мірі відновлює порушене право позивача.

72. Частиною другою статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" встановлено, що члени ВРП обираються (призначаються) строком на чотири роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

73. Як зазначав представник позивача у позовній заяві, повноваження ОСОБА_1 як члена ВРП діяли з 13 травня 2019 року до 13 травня 2023 року. Із цим позовом представник позивача звернувся 28 липня 2023 року.

74. Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи правову природу спору в розглядуваній справі, виходить з того, що вимоги, зокрема: про визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року на підставі частини другої статті 235 КЗпП України; про визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року на підставі статті 236 КЗпП України; про стягнення відповідні суми, є спором щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати, тобто спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці особи, яка перебувала на публічній службі.

75. Тому при вирішені питання про строки звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору у питанні оплати праці застосуванню підлягають норми статті 233 КЗпП України.

76. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду першої інстанції, що норми статті 233 КЗпП України в цій ситуації є загальними і не мають переваги над нормами, які безпосередньо врегульовують правовідносини, пов`язані з діяльністю на посаді члена Вищої ради правосуддя, призначення на вказану посаду, звільнення з неї, оскільки, як зазначалось вище, Закон № 1798-VIII (1798-19) не встановлює строків звернення до суду.

77. Велика Палата Верховного Суду також вважає необґрунтованими доводи відзиву на апеляційну скаргу, що основною позовною вимогою у цій справі є визнання протиправною бездіяльність ВРП, а вимога про стягнення коштів є похідною, а тому відхиляє їх з мотивів, наведених вище.

78. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин (визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року; визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року; стягнення з ВРП на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та 4 941 215,44 грн середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року) положень частини п`ятої статті 122 КАС України, а не частини другої статті 233 КЗпП України.

79. У цій справі до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року - у редакції норми частини другої статті 233 КЗпП України до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

80. До вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року - у редакції норми частини першої статті 233 КЗпП України після 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

81. Водночас Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками суду першої інстанції, що до вимоги про визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягала в недопуску ОСОБА_1 до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/2019 (у період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року) підлягають застосуванню вимоги частини п`ятої статті 122 КАС України.

Висновок щодо застосування норми права

82. У взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права.

83. Положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п?ятою статті 122 КАС України.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

84. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 320 КАС України підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

85. Оскільки суд першої інстанції постановив оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права, то вона підлягає скасуванню в частині залишення без розгляду вимог про:

- визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року;

- визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року;

- стягнення з ВРП на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року;

- стягнення з ВРП на користь ОСОБА_1 4 941 215,44 грн середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року, а справа в цій частині підлягає направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Висновки щодо розподілу судових витрат

86. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

87. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 266, 308, 311, 320, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в частині залишення без розгляду позову за вимогами про визнання протиправною бездіяльність Вищої ради правосуддя, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року; визнання протиправною бездіяльність Вищої ради правосуддя, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена Вищої ради правосуддя за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року; стягнення з Вищої ради правосуддя на користь ОСОБА_1 7 525 031,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та 4 941 215,44 грн середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена Вищої ради правосуддя за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року скасувати, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.