30/28 Про припинення права на земельну ділянку - Текст документа

Приватне підприємство "Крим-Груп" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом про припинення права Дочірнього підприємства Відкритого акціонерного товариства Служба автомобільних шляхів України Севастопольський "УПРДОР" на земельну ділянку площею 0,8266 га у м. Севастополь, район перехрестя 5-го кілометра Балаклавського шосе та автошляху в напрямку на Максимову дачу, праворуч в напрямку руху до міста; про зобов'язання Севастопольської міської державної адміністрації внести зміни до Державного акту від 14.01.99 на право постійного користування землею, виданого вказаному підприємству на підставі розпорядження №1860-р від 28.09.98; а також вважати укладеним договір користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) з додатками між Севастопольською міською державною адміністрацією та позивачем щодо зазначеної земельної ділянки в редакції позивача (з урахуванням уточнення).

Позов мотивований посиланням на обставини відмови позивачеві в наданні спірної земельної ділянки для забудови, оскільки вона належить ДП ВАТ Служба автомобільних шляхів України Севастопольський "УПРДОР" на праві постійного користування. При цьому позивач доводить наявність передбачених ст. 141 ЗК України підстав для припинення права цієї особи на земельну ділянку через використання її не за цільовим призначенням.

Севастопольська міська державна адміністрація уточнені позовні вимоги визнала.

Рішенням від 05.02.08 господарський суд м. Києва (суддя Ващенко Т.М.) позов задовольнив у повному обсязі, погодившись з доводами позивача щодо захисту його інтересу стосовно набуття в користування спірної земельної ділянки.

Ухвалою від 23.06.08 Вищий господарський суд України призначив до розгляду в судовому засіданні клопотання про прийняття до провадження касаційної скарги Севастопольської міської ради, в якій заявлено вимоги про скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Стаття 107 ГПК України (1798-12) передбачає право на звернення з касаційною скаргою у справі сторін, а також осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов'язків.

Звертаючись з касаційною скаргою, скаржник доводить, що рішення у справі стосується його прав та обов'язків, оскільки згідно з п. 12 Перехідних положень ЗК України він є власником спірної земельної ділянки, яка розташована в адміністративних межах міста Севастополя.

По суті спору скаржник спростовує висновки суду про нецільове використання спірної земельної ділянки, що належить до земель транспорту, віднесена до смуги відводу автомобільної дороги Севастополь-Балаклава та надана відповідачеві для обслуговування саме цієї споруди. Також касатор зазначає про неврахування судом категорії спірної земельної ділянки при визнанні укладеним договору суперфіцію для будівництва позивачем торгівельно-офісного центру. Крім того, скаржник зазначає про надання ст. 143 ЗК України права на звернення до суду з позовом про припинення права користування земельною ділянкою лише її власнику, а не будь-якою зацікавленою в отриманні права на цю ділянку особою.

Ухвалою від 11.07.08 Вищий господарський суд України призначив до розгляду клопотання про прийняття до провадження касаційного подання Заступника прокурора м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради, в якому заявлено вимоги про скасування рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою від 16.07.08 Вищого господарського суду України розгляд даної справи відкладався.

У судовому засіданні 30.07.08, зважаючи на відсутність встановлення у рішенні суду першої інстанції власника спірної земельної ділянки на підставі земельно-кадастрової документації, судова колегія дійшла висновку про прийняття касаційної скарги та касаційного подання до провадження та розгляд їх по суті.

Представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначено про його неготовність надати пояснення по суті спору та викладених у касаційній скарзі питань. Усно представник позивача також зазначив про отримання ним від прокуратури м. Севастополя копії касаційного подання, яка є непідписаною та незавіреною. Проте з цього приводу позивач не навів наявність жодних перешкод щодо ознайомлення з матеріалами справи відповідно до ст. 22 ГПК України (1798-12) .

Судова колегія вказане клопотання позивача відхилила, зважаючи на те, що в ухвалах від 23.06.08, 11.07.08, 16.07.08 Вищий господарський суд України повідомляв про призначення до розгляду в даному засіданні касаційної скарги та касаційного подання по суті в разі прийняття їх до провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, скаржника та Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню, а касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач неодноразово звертався до Севастопольської міської державної адміністрації з приводу укладення договору суперфіцію для будівництва торгівельно-офісного комплексу за адресою: м. Севастополь, район перехрестя 5-го км Балаклавського шосе та автошляху в напрямку на Максимову дачу, праворуч у напрямку до міста. Відповідач 23.08.07 відмовив позивачеві, оскільки вказана земельна ділянка надана на підставі Державного акту на право постійного користування землею Державному підприємству "Севастопольське управління автомобільних шляхів" для обслуговування існуючих будівель та споруд.

З огляду на такі обставини позивач звернувся до господарського суду, заявивши вимоги щодо припинення права Дочірнього підприємства Відкритого акціонерного товариства Служба автомобільних шляхів України Севастопольський "УПРДОР" на відповідну земельну ділянку площею 0,8266 га; внесення змін до вищевказаного Державного акту від 14.01.99, виданого на підставі розпорядження №1860-р від 28.09.98; а також щодо укладення між ним та Севастопольською міською державною адміністрацією договору користування спірною земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) в редакції позивача (з урахуванням уточнення).

При цьому позовні вимоги до Севастопольської міської державної адміністрації заявлені як до органу, що уповноважений розпоряджатися спірною земельною ділянкою від імені власника. Вбачається, що задовольняючи позовні вимоги до вказаної особи, суд першої інстанції не досліджував обставини щодо наявності у неї відповідних повноважень власника спірної земельної ділянки. У судовому рішенні з цього приводу зазначено лише про видання ДП "Севастопольське управління автомобільних шляхів" Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 14.01.99 на підставі розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації №1860-р від 28.09.98.

Разом з тим, відповідно до п. 12 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції на момент виникнення спору) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади.

Звертаючись з касаційною скаргою, Севастопольська міська рада з посиланням на вказану норму доводить наявність саме у неї повноважень з розпорядження спірною земельною ділянкою з огляду на розташування її в адміністративних межах м. Севастополя. Ці доводи підтримує Генеральна прокуратура України та прокуратура м. Севастополя.

Одночасно в приєднаній до матеріалів справи апеляційній скарзі Служби автомобільних доріг у м. Севастополі вказана особа доводить обставини розташування на спірній земельній ділянці об'єктів -Автомобільних доріг Севастополь-Балаклава та Під'їзд до сел. Максимова дача, що обліковуються на його балансі та є державною власністю.

В рішенні ж суду першої інстанції зазначено про відсутність на спірній земельній ділянці будь-яких споруд чи будівель. При цьому обставини наявності або відсутності на цій ділянці відповідної автомобільної дороги, її правовий статус та відповідність законодавчо визначеному поняттю споруди судом не встановлювалась.

Виходячи з встановлених ст. 111-7 ГПК України (1798-12) меж перегляду справи в касаційній інстанції, судова колегія не має права встановлювати обставини щодо розташування спірної земельної ділянки в межах або поза межами певного населеного пункту, наявності на ній відповідних державних об'єктів та інші обставини, які свідчать про наявність повноважень з розпорядження цією ділянкою у Севастопольської міської державної адміністрації або Севастопольської міської ради, оскільки судом першої інстанції такі обставини не встановлені.

Проте встановлення власника спірної земельної ділянки є суттєвою обставиною для розгляду даного спору з огляду на положення ст. 152 ЗК України та ст. 14 Конституції України (254к/96-ВР) , яка визначає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується; це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Тобто у випадку незалучення власника спірної земельної ділянки як особи, прав і обов'язків якої стосується відповідний спір, такі обставини є в будь-якому випадку підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України (1798-12) .

Слід також зазначити, що спір стосовно права користування земельною ділянкою стосується прав і обов'язків власника розташованих на ній будівель та споруд або уповноваженої ним особи, а відтак незалучення цієї особи до участі у справі є порушенням норм процесуального законодавства. Як вже зазначалось, судом першої інстанції належним чином не досліджено обставини щодо розташування на спірній земельній ділянці відповідних споруд та наявність у певних осіб прав і обов'язків щодо них.

Задовольнивши позовні вимоги про припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою Дочірнього підприємства Відкритого акціонерного товариства Служба автомобільних шляхів України Севастопольський "УПРДОР", суд першої інстанції виходив лише з наявності довідки Управління статистики в м. Севастополі №16-2/288 від 04.02.08 та статуту цього підприємства. Рішення власника стосовно реорганізації Державного підприємства "Севастопольське управління автомобільних шляхів" та відповідні правоустановчі документи, які свідчать про перехід до відповідача певних прав, зокрема щодо оформлення права на спірну земельну ділянку, судом не досліджувались. Однак з огляду на наявні в матеріалах справи доводи Служби автомобільних доріг у м. Севастополі, яка вважає себе правонаступником Державного підприємства "Севастопольське управління автомобільних шляхів", вищевказані обставини не є безспірними.

Крім того, необхідно зауважити про порушення судом першої інстанції при вирішенні даного спору норм матеріального права. Задовольняючи позовні вимоги про припинення в примусовому порядку права постійного користування ДП ВАТ Служба автомобільних шляхів України Севастопольський "УПРДОР" з підстав використання її не за цільовим призначенням, суд виходив з необхідності захисту інтересу позивача.

Право на захист особистого немайнового або майнового права та інтересу встановлено ст. 16 ЦК України (435-15) , але лише способами, встановленими договором або законом. Порядок і підстави припинення права користування земельною ділянкою, яка використовується з порушенням земельного законодавства (що є предметом позовних вимог), врегульований ст.ст. 143, 144 ЗК України. При розгляді справи судом не встановлено наявність у позивача певних прав або інших обставин, які згідно з законодавством наділяють його повноваженнями вимагати припинення права постійного користування земельною ділянкою відповідно до приписів вказаних норм.

Також визначивши в своєму рішенні вважати укладеним договір користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), суд першої інстанції не встановив правову норму, яка передбачає захист прав або інтересів позивача у вказаний спосіб, оскільки положення ст. 16 ЦК України (435-15) та ст. 152 ЗК України такого способу не містять.

З цього приводу суд першої інстанції також залишив поза увагою приписи ст. 116 ЗК України, яка передбачає набуття прав на земельні ділянки державної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або місцевого самоврядування тощо. Тобто необхідною умовою надання певній особі права на земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, зокрема шляхом укладення відповідного договору, є наявність відповідного рішення визначеного законом органу; а відтак визнання укладеним певного договору за відсутності такого рішення є порушенням виключного передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Більш того, визнавши укладеним між сторонами договір суперфіцію, суд першої інстанції зазначив про відповідність наданої позивачем редакції вимогам чинного законодавства.

Згідно з ч. 3 ст. 102-1 ЗК України укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням вимог цього Кодексу.

У Цивільному кодексі України (435-15) Право користування чужою земельною ділянкою для забудови врегульовано у Главі 34, яка у ч. 5 ст. 415 зобов'язує землекористувача використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Як встановив суд першої інстанції та не оспорюється сторонами, спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням віднесена до земель автотранспорту. Спірним же договором суперфіцію передбачено будівництво та експлуатація торгівельно-офісного комплексу для здійснення позивачем своєї господарської діяльності. Проте задовольняючи позовні вимоги стосовно укладення цього договору, суд першої інстанції не встановив обставини щодо відповідності вищевказаного запланованого для будівництва об'єкту категорії спірної земельної ділянки або щодо зміни цільового призначення цієї ділянки у встановленому законом порядку.

Як вже зазначалось, судом належним чином не встановлено обставини щодо розташування на цій ділянці автомобільної дороги, а відтак не досліджено відповідність спірного договору вимогам Закону України "Про автомобільні дороги" (2862-15) та іншим законодавчим актам, що регулюють планування та забудову територій.

До того ж суд першої інстанції не надав правової оцінки щодо відповідності вимогам земельного законодавства передбаченій у п. 5.1 проекту спірного договору умові щодо передачі земельної ділянки без розроблення проекту відведення; а також положення щодо права позивача на виконання проекту будівництва на земельній ділянці без погодження з власником тощо.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи не дотримано вимог ст.ст. 4-3, 4-7, 43, 84 ГПК України (1798-12) щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, а відтак рішення у справі підлягає скасуванню.

Оскільки право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин та залучення до участі у справі всіх осіб, прав і обов'язків яких стосуються спірні правовідносини.