Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого

Дунаєвської Н.Г.,

суддів

Михайлюка М.В.,

Мележик Н.I.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Державного комітету України з державного матеріального резерву

на постанову

Луганського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 року

у справі

№ 5/583 господарського суду Луганської області

за позовом

Державного комітету України з державного матеріального резерву

до

ВАТ "Iванівський верстатобудівельний завод"

про

стягнення 988832,09 грн.

за участю представників сторін:

позивача

Трембанчук А.А.,

відповідача

Борозенцев С.В.

ВСТАНОВИВ:

Державний комітет України з державного матеріального резерву подав до господарського суду позов до ВАТ "Iванівський верстатобудівний завод" про повернення самовільно використаних матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та сплату штрафних санкцій на суму 988832,09 грн.

Рішенням господарського суду Луганської області від 08.11.2007 р. у справі № 5/583 (суддя: Закропивний О.В.), залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 р. (судді: Баннова Т.М., Бойченко К.I., Семендяєва I.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеною постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій посилаючись на порушення господарськими судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення.

Перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Як встановив апеляційний господарський суд, відповідно до п.3 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) перелік підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами.

У підтвердження закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на відповідальне зберігання до відповідача позивач посилається на номенклатуру матеріальних цінностей, які підлягають накопиченню в мобілізаційному резерві на Iванівському верстатобудівельному заводі від 24.08.1988 р. № М-2525с (далі - номенклатура), згідно якої, за доводами позивача, відповідачу встановлено мобілізаційне завдання щодо зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у кількості та асортименті, що у ній зазначені.

Проте, номенклатура накопичення є державним замовленням та не може свідчити про фактичну кількість закладених до мобілізаційного резерву цінностей.

Відповідно до п. 10 "Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997 р. (1129-97-п) (далі - Порядок), матеріальні цінності вважаються закладеними до державного резерву після підписання акта про їх прийняття, розміщення на місце постійного зберігання та оформлення відповідних бухгалтерських документів складського обліку.

Аналогічна норма містилася й у Положенні про мобілізаційний резерв, затвердженому постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 29.09.1969 р., що діяло станом на 24.08.1988 р.

Відповідний акт про закладення на Iванівському верстатобудівельному заводі, правонаступником якого є ВАТ "Iванівський верстатозавод", матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивач не надав.

Загальні положення про зберігання регулюються параграфом 1 глави 66 ЦК України (435-15) . Згідно положень ст.ст. 208, 937 ЦК України (435-15) договір зберігання між юридичними особами укладається у письмовій формі.

Необхідність укладання договору на відповідальне зберігання матеріальних цінностей держрезерву передбачено і п. 4 Порядку, згідно якого розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Держкомрезервом на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Договір на розміщення запасів державного резерву Держкомрезервом України з ВАТ "Iванівський верстатозавод" не укладений.

Відповідно до ст. 33 ГПК України (1798-12) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За відсутністю договору Держкомрезерву України з відповідачем на відповідальне зберігання цінностей мобілізаційного резерву, документального підтвердження найменування та кількості матеріальних цінностей, що фактично були передані на зберігання відповідачу та даних про їх подальший рух, доводи позивача про самовільне використання відповідачем матеріальних цінностей, що зазначені у позові, не можна вважати доведеними.

Крім того, позовні вимоги щодо найменування та кількості матеріальних цінностей не відповідають іншим матеріалам справи.

Так, у позові заявлено вимогу про повернення відповідачем до державного резерву України сталі товстолистової у кількості 8,800 тонн, у той час, як за номенклатурою зазначено розмір накопичення цієї сталі у кількості 8,0 тонн, розброньовано розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.10.2004 р. № 689-р (689-2004-р) сталі цієї марки у кількості 10,9 тонн. За позовом заявлено вимогу про повернення 121 тонн сталі сортової конструкційної та 2,500 тонн сталі інструментальної, розброньовано за вищевказаним розпорядженням Кабінету Міністрів України відповідно 77,64 тонн та 4,523 тонн.

Найменування окремих матеріальних цінностей, зазначених у позові, номенклатура не містить, тобто встановлення відповідачу мобілізаційного завдання на зберігання чавуна переробного, сталі сортової х/т декапір., сталі х/т автоматної, інструмента металорізального у кількості 470 шт. тощо позивачем не доведено.

Посилання позивача в обгрунтування позову на акт Донецького Контрольно-ревізійного відділу Держкомрезерву України від 26.07.2002 р. апеляційним судом не прийнято до уваги, оскільки згідно вказаного акта дані про кількість закладених матеріальних цінностей отримані від Управління держкомрезерву України- у телефонному режимі. Номенклатури матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, специфікації за ф.5 на підприємстві в момент перевірки не було.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) самовільне відчуження матеріальних цінностей мобілізаційного резерву - використання або реалізація відповідальним зберігачем матеріальних цінностей державного резерву, що перебувають у нього на відповідальному зберіганні, без відповідного рішення на це центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про недоведеність факту самовільного використання відповідачем матеріальних цінностей державного матеріального резерву, в зв'язку з чим відмовили у задоволенні позову.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів і вважає, що факт самовільного використання відповідачем матеріальних цінностей матеріального резерву належним чином недоведений і тому в задоволенні позовних вимог відмовлено обгрунтовано.

Щодо доводів касаційної скарги, то вони спростовуються вищенаведеним та доказами, наявними в матеріалах справи.

Крім того, відповідно до ст. 111-7 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 р. у справі № 5/583 залишити без змін.