12/190 Про стягнення бюджетної позички згідно договору - Текст документа

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.07.2004 у справі № 12/190 (суддя Шарапа В.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2004 (колегія суддів у складі головуючого судді Галушко Н.А., суддів Процика Т.С., Юрченка Я.О.), в задоволенні позовних вимог ДПI у м. Рівне до ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів" про стягнення 1143788,93 грн. бюджетної позички згідно договору № 3 від 20.04.1995 відмовлено.

Рішення та постанова у справі мотивовані тим, що податковий орган не реалізував своє право звернутися з кредиторською вимогою в справі про банкрутство відповідача в період дії місячного строку після опублікування оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, отже, згідно ст. 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) такі вимоги не розглядаються та вважаються погашеними.

ДПI у м. Рівне з рішенням та постановою у справі не згодне, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення і неправильне застосування судами норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) та незастосування Закону України "Про порядок погашення зобов'язання платників податків перед бюджетами та державним цільовими фондами" (2181-14) .

Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надходило, його представник своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористався.

Розпорядженням Заступника голови Вищого господарського суду України від 24.07.2008 № 02-12.2/248 для розгляду касаційної скарги у справі призначено колегію суддів у складі: головуючого судді Грейц К.В., суддів Бакуліної С.В., Мачульського Г.М.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.05.2004 Державна податкова інспекція у м. Рівне звернулась з позовом до ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів" про стягнення на підставі ст. ст. 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та ст. 24 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) суми заборгованості по бюджетній позичці в розмірі 1143788,93 грн., в т.ч. 189864,54 грн. основного боргу, 251271,64 грн. відсотків за користування позичкою, 702642,75 грн. пені.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 284 від 17.04.1995 (284-95-п) "Про надання фінансової допомоги окремим підприємствам" між Міністерством фінансів України та ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів" укладено договір № 3 від 20.04.1995 про надання фінансової допомоги на зворотній основі, за умовами якого цю допомогу в розмірі 50 млрд. крб. (500000 грн.) відповідачеві надано за рахунок резервного фонду КМУ з оплатою 30% облікової ставки НБУ за користування нею строком до 31.12.1995.

Відповідач свої зобов'язання за договором виконав не в повному обсязі, заборгувавши станом на 11.12.2003 189864,53 грн., що підтверджується довідкою від 13.01.2004 перевірки своєчасності погашення позички, наданої одержаної з державного бюджету, проведеної відділенням Державного казначейства України у м. Рівне, і не заперечувалось відповідачем в процесі розгляду справи.

Разом з тим, в задоволенні позову ДПI у м. Рівне, пред'явленого на підставі ст. 24 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) , судами відмовлено з огляду на те, що податковий орган не реалізував своє право звернення з кредиторською вимогою до відповідача в справі про його банкрутство, порушеній господарським судом Рівненської області 12.12.2003, в період дії місячного строку після опублікування 31.01.2004 у газеті "Урядовий кур'єр" оголошення про порушення справи про банкрутство, що згідно ст. 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) є підставою вважати такі вимоги погашеними, а позовні вимоги безпідставними.

Втім, висновки судів попередніх інстанцій колегія суддів вважає суперечливими і передчасними, тобто, такими, що не грунтуються на повно встановлених обставинах справи і правильному застосуванні норм чинного законодавства.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) кредитором є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Преамбулою Закону України "Про порядок погашення зобов'язання платників податків перед бюджетами та державним цільовими фондами" (2181-14) визначено, що цей Закон не регулює питання погашення та обслуговування кредитів, наданих за рахунок бюджетних коштів або позик, залучених державою чи під державні гарантії, інших зобов'язань, що випливають з угод, укладених державними органами та/або від імені держави, які регулюються нормами цивільного законодавства та іншими законами з питань державного боргу та його обслуговування.

Цей Закон не регулює також питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

Виходячи з аналізу зазначених норм, слід дійти висновку, що позивач не є органом, який відповідно до Закону України "Про порядок погашення зобов'язання платників податків перед бюджетами та державним цільовими фондами" (2181-14) контролює правильність і своєчасність погашення відповідачем фінансової допомоги на зворотній основі за укладеною з Міністерством фінансів України угодою, а його право на подання позову про стягнення цієї заборгованості надано нормою ст. 24 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) , відповідно до якої органи державної податкової служби є органами стягнення простроченої заборгованості за кредитами, залученими державою або під державні гарантії та бюджетними позичками.

Отже, позивач, як орган державної податкової служби, не може вважатись конкурсним кредитором у розумінні ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , оскільки надана відповідачеві Міністерством фінансів України фінансова допомога не є податком і збором (обов'язковим платежем), контроль за правильністю та своєчасністю справляння якого здійснюється органом державної податкової служби, адже, порядок і умови повернення цієї допомоги до бюджету не визначені законами України про оподаткування.

Однак, вимоги ДПI у м. Рівне, заявлені в порядку позовного провадження щодо зобов'язань відповідача, які випливають з угоди, укладеної від імені держави Міністерством фінансів України і регулюються нормами цивільного законодавства та іншими законами з питань державного боргу та його обслуговування, розглянуті судами попередніх інстанцій не по суті, а під призмою цих вимог позивача як кредитора у розумінні Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

Таким чином, попередніми судовими інстанціями було порушено принцип всебічного, повного, об'єктивного встановлення і дослідження обставин справи та постановлення законних і обгрунтованих судових рішень.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обгрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні висновки, що грунтуються на аналізі та оцінці фактичних обставин, викладених у його мотивувальній частині, та відповідати застосованим до спірних відносин нормам права.

Однак, в порушення цих приписів і вимог ст. 84 ГПК України (1798-12) судами попередніх інстанцій не встановлена наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування і з якими закон, на який посилається позивач, пов'язує виникнення у нього права на позов і судовий захист права, яке він вважає порушеним, у обраний ним спосіб, а у відповідача -встановленої законом або договором відповідальності за таке порушення.

Оскільки відповідно до приписів ст. ст. 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція перевіряє повноту встановлення та юридичну оцінку обставин справи і не наділена повноваженнями щодо їх встановлення, колегія суддів на підставі п. 3 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вважає за необхідне скасувати судові акти попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням всіх вищевикладених вказівок цієї постанови, а також вирішення питання щодо здійснення процесуального правонаступництва за наявними в матеріалах справи заявами позивача і третьої особи.

Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.12.2004 у справі господарського суду Рівненської області № 12/190 та рішення від 07.07.2004 у цій справі скасувати.