30/421 Про виселення із займаного без відповідних правових підстав нежитлового приміщення - Текст документа

Комунальне підприємство Шевченківської районної у м. Києві ради "Київський туристичний інформцентр" звернулося до господарського суду з позовом до Київського міського центру роботи з жінками про виселення відповідача зі займаного без відповідних правових підстав нежитлового приміщення загальною площею 280,9кв.м. в будинку по вул. Мельникова, 20, в м. Києві на підставі статті 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (в редакції уточнень від 13.12.2007р. (а.с.50-51).

Позовні вимоги вмотивовано порушенням права позивача, як орендаря спірного приміщення, користуватися вказаним приміщенням через безпідставне перебування у ньому відповідача, законодавчо наданим орендарю способом захисту своїх прав на орендоване майно.

Відповідач відхилив позовні вимоги повністю, вказавши, що перебуває у спірному приміщені на підставі договору позички нежитлового приміщення від 22.07.2004р., укладеного з Шевченківською районною у м. Києві радою; строк дії договору за додатковою угодою продовжено до 23.05.2006 року.

Відповідач вважає, що до його правовідносин з Шевченківською районною у м. Києві радою підлягають застосуванню приписи статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) та статті 764 Цивільного кодексу України (435-15) , відтак за відсутності заяви ради про припинення або зміну умов договору та заперечень проти користування майном протягом одного місяця після закінчення строку дії договору договір позички є поновленим на новий строк.

Рішенням господарського суду міста Києва від 31.01.2008р. (суддя Ващенко Т.М.) позов задоволено повністю; виселено Київський міський центр роботи з жінками з нежитлових приміщень загальною площею 280,9кв.м., в тому числі перший поверх 150,9кв.м., другий поверх площею 130кв.м., розташованих у будинку за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 20; стягнуто з відповідача на користь позивача 203грн. судових витрат.

Судове рішення вмотивовано безпідставністю перебування відповідача у спірних приміщеннях після закінчення строку дії договору, оскільки дії позичкодавця (укладення договору оренди на спірне приміщення з іншою юридичною особою) свідчать про наявність заперечень позичкодавця проти користування відповідачем нерухомим майном, що порушує право орендаря на оренду нежитлового приміщення; статтею 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) .

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.04.2008р. (судді: Андрієнко В.В. -головуючий, Малетич М.М., Студенець В.I.) рішення місцевого суду залишено без змін з мотивів прийняття його з повним і достовірним встановленням обставин, які мають значення для вирішення даного спору. Відхиляючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вказав, що до правовідносин сторін не підлягають застосуванню положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , натомість правовідносини позивача щодо оренди спірних приміщень є продовженими до 28.12.2008р., відтак його права були порушеними на час прийняття оскаржуваного рішення.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права: скаржник вважає, що судами неправомірно не було застосовано до спірних правовідносин положення глави 58 Цивільного кодексу України (435-15) та статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , а відтак правові висновки судів про безпідставність знаходження відповідача у спірних приміщеннях є такими, що суперечать фактичним обставинам справи; всупереч статтям 43 та 84 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судами не вказано доводи, за якими було відхилено доводи відповідача про те, що договір позички між Шевченківською районною радою та відповідачем не було розірвано у встановленому порядку, а строк дії договору було продовжено до 23.05.2008р. за відсутності заперечень зі сторони ради проти користування приміщеннями відповідача.

Також скаржник посилається на те, що на момент прийняття рішення місцевим господарським судом жодне право позивача не було порушено через сплив терміну договору оренди, а докази в підтвердження продовження його дії прийнято апеляційним господарським судом з порушенням статті 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Позивач та третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали, усно в судовому засіданні заперечили проти її доводів, вказавши на законність та обгрунтованість рішення та постанови судів попередніх інстанцій.

В судовому засіданні від 01.07.08р. представників сторін було повідомлено про перерву до 08.07.2008р. до 13год.10хв. для виготовлення та оголошення повного тексту рішення.

Заслухавши доповідь судді -доповідача та пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судом норм матеріального та процесуального права колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 13.01.1992р. рішенням № 26 Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів "Про формування комунального майна міста та районів" було затверджено перелік комунального майна, що перебуває у власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва; згідно додатку № 15 до вищевказаного рішення будинок № 20 по вул. Мельникова у м. Києві було передано до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва.

22.07.2004р. між Шевченківською районною у м. Києві радою та Київським міським центром роботи з жінками було укладено договір позички № 02/6 спірного нежитлового приміщення, загальною площею 280, 9кв.м. по вул. Мельникова, 20, з метою використання під адміністративне приміщення строком до 22.06.05р.; додатковою угодою від 23.06.2005р. термін дії договору позички було продовжено до 23.05.2006р.

Судами встановлено на підставі наявних матеріалів справи, що подальших угод про продовження дії договору позички третьою особою та відповідачем не укладалось; також ними не укладено договору оренди на користування спірним майном.

Водночас 29.12.2006р. розпорядженням Шевченківської районної у м. Києві ради № 202 "Про надання в орендне користування нежилих приміщень та переукладання договорів оренди нежилих приміщень комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва" будівлю площею 280,9кв.м. по вул. Мельникова, 20 було надано в орендне користування комунальному підприємству "Київський туристичний інформаційний центр" під адміністративне приміщення. На підставі вище вказаного розпорядження 29.12.2006р. між позивачем та третьою особою було укладено договір від 29.12.2006р. № 2152/6 оренди нежитлових приміщень територіальної громади Шевченківського району м. Києва, відповідно до умов якого орендодавець зобов'язався передати, а орендар прийняти у тимчасове платне користування (оренду) нежиле приміщення (будівлю, споруду) загальною площею 280,9кв.м., а саме 1 поверх з орендованою площею 150,9 кв.м., другий поверх з орендованою площею 130 кв.м. згідно поповерхового плану приміщення, за адресою м. Київ, вул. Мельникова, 20.

Натомість відповідач продовжує займати спірне приміщення, чим порушує право позивача на його оренду.

Розглянувши заперечення відповідача щодо його правомірного перебування у спірних приміщеннях, місцевий господарський суд відхилив ці доводи, як такі, що суперечать матеріалам справи, оскільки дії Шевченківської ради, спрямовані на розпорядження спірним майном та укладення договору оренди цього майна з позивачем, свідчать про наявність заперечень Шевченківської ради на продовження користування цим майном відповідачем.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд на підставі встановлених фактичних обставин справи та положень статей 631, 827, 833 Цивільного кодексу України (435-15) дійшов висновку, що на момент виникнення судового спору відповідач безпідставно продовжував займати спірні приміщення, оскільки закінчився строк дії договору позички, зобов'язання по поверненню речі за наслідками закінчення строку дії договору відповідач не виконав.

Водночас позивач набув право оренди спірного майна відповідно до укладеного договору оренди, що набув чинності з моменту його підписання, яке підлягає захисту в порядку, встановленому статтею 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) .

Повторно переглядаючи справу в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , встановив, що договір оренди від 29.12.2006р., укладений між позивачем та третьою особою, є продовженим до 28.12.2008р. відповідно до статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) ; тобто, наявні порушені права позивача, що підлягають захисту.

Судова колегія погоджується з висновками господарських судів з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору є наявність чи відсутність передбачених законодавством підстав для займання відповідачем спірних приміщень, а відтак порушеного права позивача внаслідок знаходження у спірному приміщенні відповідача та способи захисту такого порушеного права.

Відтак для правильного вирішення спору судам належало встановити дійсні правовідносини сторін згідно укладених договорів, зміст цих правовідносин на час виникнення спору, та застосувати законодавство, що регулює спірні правовідносини.

Суди встановили, а сторони не заперечують, що між Шевченківською радою та відповідачем склалися правовідносини позички, що регулюються статтями 827 - 836 Цивільного кодексу України (435-15) .

За статтею 827 Цивільного кодексу України (435-15) за договором позички позичкодавець безоплатно передає або зобов'язується передати користувачеві річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовились про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу (про найм (оренду)).

Відповідно до частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України (435-15) , що застосовується до відносин позички, договір позички укладається на строк, встановлений договором. За статтею 631 Цивільного кодексу України (435-15) строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права та виконати свої обов'язки відповідно до договору. Відтак закінчення строку дії договору спричиняє правові наслідки щодо наявності у користувача права користуватися річчю, переданою йому за договором позички.

Доводи касаційної скарги грунтуються на тому, що строк дії договору позички не закінчився, оскільки в силу статті 764 Цивільного кодексу України (435-15) договір позички вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором, за відсутності заперечень позичкодавця протягом місячного строку після закінчення строку дії договору.

Однак ці доводи пов'язані з неправильним застосуванням приписів статті 764 Цивільного кодексу України (435-15) та суперечать фактичним обставинам справи, що були належно встановлені судами попередніх інстанцій.

Так, зазначення у статті 764 Цивільного кодексу України (435-15) на необхідність позичкодавцю надати свої заперечення проти подальшого користування майном користувачем протягом місяця після закінчення строку дії договору не означають, що позичкодавець не може висловити свої заперечення у будь-який час до закінчення строку дії договору, чи що він є зобов'язаним повторно викласти ці заперечення у строки, викладені вказаною статтею.

Водночас поновлення дії договору за статтею 764 Цивільного кодексу України (435-15) відбувається тільки на попередній строк договору (за даним договором -11 місяців).

Судами попередніх інстанцій встановлено, а відповідачем не спростовано, що позичкодавець виявив чітке та недвозначне волевиявлення розпорядитись спірними приміщеннями іншим чином, ніж надати його в позичку, про що відповідачу було відомо з розпорядження Шевченківської районної у м. Києві ради від 14.09.06р. (в зв'язку з чим відповідач надав раді пакет документів для переукладення договору). Ці обставини виключають можливість визнати договір позички поновленим в порядку статті 764 Цивільного кодексу України (435-15) після такого волевиявлення та мають наслідком припинення дії договору після закінчення в наступному періоді строку його дії.

Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (статтею 26 Закону) встановлено, що договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено, приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря), банкрутства орендаря, загибелі об'єкта оренди.

Також статтею 291 Господарського кодексу України (436-15) передбачено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено, викупу (приватизації) об'єкту оренди, ліквідації суб'єкта господарювання (орендаря), загибелі (знищення) об'єкта оренди. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (435-15) .

Термін дії договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін та на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Переглядаючи справу, апеляційний господарський суд встановив, що договір оренди з позивачем продовжено до 28.12.2007р., оскільки відсутні докази зворотного (повідомлення орендаря орендодавцем про припинення договору оренди); мотивація постанови апеляційної інстанції відсутністю доказів у підтвердження протилежного не суперечить статті 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) про порядок прийняття додаткових доказів. За статтею 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності.

Таким чином, господарські суди попередніх інстанцій вірно встановили істотні обставини справи, що мають значення для вирішення даного спору та належно застосували норми матеріального права, що регулюють правовідносини сторін, визначають особу, чиї права порушено, та спосіб захисту цих прав.

За цих самих обставин відхиляються доводи скаржника про незастосування судами статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) ; крім цього, статті Цивільного кодексу України (435-15) про позичку не містять положень про застосування цього Закону до відносин, що випливають з позички.

Таким чином, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обгрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізували правовідносини, що виникли та існували між сторонами.

Відповідно до роз'яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Доводи касаційної скарги є помилковими та грунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, переоцінці обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Судові рішення у даній справі відповідають вимогам постанови Пленуму Верховного суду України, положенням Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , відтак підстав для їх скасування з підстав, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.