20/352 Про стягнення моральної та матеріальної шкоди, заподіяної органом виконавчої влади - Текст документа

Товариство з обмеженою відповідальністю "Земля-Комплекс" звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про стягнення 86638,00грн. моральної та 628124,56грн. матеріальної шкоди за рахунок державного бюджету (в редакції доповнень до позову від 14.11.07р.), обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивачу завдано шкоду неправомірними діями органом виконавчої влади - Державною податковою адміністрацією у Дніпропетровській області, та посилаючись на приписи статті 56 Конституції України (254к/96-ВР) , статей 1166, 1167, 1173, 1176 Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідач відхилив позов повністю, вказавши на підвідомчість даного спору адміністративним судам, а не господарським судам України, оскільки статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) встановлена компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ про спори фізичні чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, якими у даному випадку є відповідач -Державне казначейство України та третя особа -Державна податкова адміністрація у Дніпропетровській області. Крім того, позивачем не доведено наявність обставин, які надають йому право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди з держбюджету

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.11.2007р. (суддя Палій В.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю; стягнуто з відповідача в дохід держави 6 266, 25 грн. державного мита.

Судове рішення вмотивовано тим, що відповідачем у спорах про відшкодування заподіяної шкоди повинна виступати винна особа, а позивач не довів заподіяння йому шкоди саме відповідачем -Державним казначейством України. Оскільки позивач не надав згоди на залучення до участі у справі належного відповідача -податкового органу, який безпосередньо проводив позапланову документальну перевірку позивача та діями якого, на думку позивача, було заподіяно шкоду позивачу, спір розглянуто судом по відношенню до Державного казначейства України, яке зазначено позивачем у якості відповідача.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2008р. (судді: Моторний О.А. -головуючий, Кошіль В.В., Алданова С.О.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін, з мотивів його законності та обгрунтованості; відповідності чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи. Доводи апеляційної скарги відхилено з мотивів відсутності порушень законодавства при прийняття оскаржуваного рішення.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення у даній справі та направити справу на новий розгляд.

При цьому скаржник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, оскільки, на його думку, судами невірно застосовано положення статті 1173 Цивільного кодексу України (435-15) , оскільки відшкодування шкоди в порядку відповідальності держави за шкоду, заподіяну державними органами, здійснюється за рахунок Державного бюджету України, тому відповідачем у справах за цим позовом має виступати саме Державне казначейство України.

Водночас скаржник вважає, що судами порушено частину 1 статті 24, статті 4-2, 4-3, частину 1 статті 38 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , оскільки суд вправі залучити до участі у справі належного відповідача з власної ініціативи, незалежно від позиції позивача; суд апеляційної інстанції розглянув справу у відсутність представника позивача без розгляду його клопотання про відкладення справи; відмовляючи у поверненні мита,суди не витребували докази в підтвердження статусу позивача як суб'єкта малого підприємництва.

Третя особа у відзиві на касаційну скаргу заперечила проти її доводів, вказавши на законність та обгрунтованість постанови апеляційного суду, оскільки позивачем не доведено заподіяння матеріальної і моральної шкоди Державної податкової адміністрацією по відношенню до позивача.

Відповідач та третя особа не скористалися правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, присутнього в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи у період з 24.01.2001р. по 05.02.2001р. Державною податковою інспекцією у Жовтневому районі м. Дніпропетровська проведено позапланову документальну перевірку товариство з обмеженою відповідальністю "Земля-Комплекс" за результатами, якої складено акт № 002615 від 05.02.2001 "Про результати перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства України ТОВ "Земля-Комплекс" за період з 29.02.1995р. по 01.01.2001р. Відповідно до вказаного акту було прийнято рішення № 1032/7/26-27 про застосування та стягнення фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування.

На підставі вищезазначеної перевірки, 16.02.2001 та 23.02.2001 слідчим управлінням ДПI у Жовтневому районі м. Дніпропетровська було порушено дві кримінальні справи, об'єднані під № 99016321 за фактами ухилення від сплати податків посадовими особами ТОВ "Земля-Комплекс" відносно директора та головного бухгалтера позивача по справі.

24.09.2001 постановою слідчого податкової міліції Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Дніпропетровська про залучення до справи речових доказів було залучено до матеріалів справи № 99016321 у якості речових доказів - гірничо-шахтове обладнання, що належить позивачу.

Однак, зазначене рішення Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Дніпропетровська №1032/7/26-27 оскаржено позивачем у судовому порядку та визнано недійсним рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 09.06.2004 по справі № 17/48 (А27/14).

22.03.2005 ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області постанову Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15.12.2004 залишено без змін. Зазначеною постановою було скасовано постанову від 16.02.2001 про порушення кримінальної справи за фактом ухилення від сплати податків посадовими особами ТОВ "Земля-Комплекс" за ч. 3 ст. 148-2 КК України (2341-14) , а також постанову від 23.02.2001 про порушення кримінальної справи за фактом ухилення від сплати податку на прибуток посадовими особами ТОВ "Земля-Комплекс", за ознаками злочину передбаченого ч. 3 ст. 148-2 КК України (2341-14) .

Позивач вважає, що дії органу виконавчої влади Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області були неправомірними та призвели до заподіяння моральної та матеріальної шкоди позивачу, яку позивач просить стягнути за рахунок державного бюджету, звертаючись з позовом до Державного казначейства України.

Під час розгляду даної справи в суді першої інстанції, позивач вказав, що співробітники Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області при проведенні перевірки та винесенні рішення розповсюджували недостовірну інформацію про позивача про значну бюджетну заборгованість по ПДВ, про винуватість посадових осіб позивача у скоєнні тяжкого податкового злочину, а також зазначає, що такими діями податкового органу завдано моральної шкоди діловій репутації позивача, в тому числі шляхом приниження честі і гідності його керівника.

Майнова шкода, завдана позивачу з боку Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області, полягає у тому, що за чотири роки зберігання майна позивача на складі ВАТ "Павлоградвугілля" відповідно до постанови слідчого податкової міліції Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Дніпропетровська про залучення до справи речових доказів від 24.09.2001р., під впливом атмосферних опадів вказане майно втратило товарний вигляд, що призвело до зменшення його вартості на відповідну суму. Також, позивач сплатив на користь ВАТ "Павлоградвугілля" 326731,10 грн. за зберігання майна протягом 56 місяців за період з листопада 2000 року по липень 2005року.

Відмовляючи у вимогах позивача, суди попередніх інстанцій виходили з того, що Положенням про державне казначейство України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 року № 1232 (1232-2005-п) визначено основні завдання та функції казначейства, до яких не входить представництво ним держави у правовідносинах, пов'язаних з відшкодуванням державою шкоди, заподіяної неправомірними діями органу державної влади; відповідно до вказаного Положення казначейство здійснює обслуговування державного та місцевого бюджетів, управління наявними фінансовими ресурсами.

Судова колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні вимог з підстав, зазначених у позовній заяві, з огляду на наступне.

Статтею 1166 Цивільного кодексу України (435-15) передбачено загальний порядок відшкодування майнової шкоди, завданої неправомірними діями, рішеннями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкоди, завданої майну фізичної чи юридичної особи, шляхом відшкодування в повному обсязі особою, яка її завдала, тому випадки, в яких відповідальною за заподіяну шкоду буде саме держава, визначаються відповідно до чинного законодавства України.

Цивільним кодексом (435-15) передбачено спеціальні підстави та порядок відповідальності за заподіяну шкоду, зокрема, статтею 1173 Цивільного кодексу України (435-15) передбачено, відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, що відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів, частиною 6 статті 1176 Цивільного кодексу України (435-15) -відшкодування шкоди, завданої фізичній та юридичній особі іншими незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду).

Відповідно до пункту 3 статті 13 Закону України "Про державну податкову службу України" (509-12) (спеціального закону), підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, що кореспондується з статтею 1174 Цивільного кодексу України (435-15) , якою передбачено відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Кожна з цих статей зазначає на самостійні підстави відповідальності, які позивач повинен зазначити у позовній заяві та довести у судовому процесі.

Позивачем не розмежовано та не визначено самостійні підстави для відповідальності держави за заподіяну йому шкоду, тобто, не зазначено конкретні правові підстави звернення з даним позовом.

Також судова колегія погоджується з висновками судами попередніх інстанцій щодо необхідного суб'єктного складу даного спору з огляду на склад правопорушення, що підлягає доведенню для настання цивільно-правової відповідальності (наявність шкоди, протиправної поведінки винної особи, причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою), принципи диспозитивності та рівності сторін у судовому процесі.

У відповідності з Положенням про Державне казначейство України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 1232 від 21.12.2005р. (1232-2005-п) , основними завданнями Казначейства є забезпечення казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, що передбачає: розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів; контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів за цими зобов'язаннями; в межах своїх повноважень контроль за дотриманням учасниками бюджетного процесу бюджетного законодавства; ведення бухгалтерського обліку і складення звітності про виконання державного та місцевих бюджетів; управління наявними фінансовими ресурсами, що ним обліковуються; визначення механізму казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів, установлення єдиних правил бухгалтерського обліку і звітності про виконання державного та місцевих бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів, визначення порядку і строків подання звітів про виконання кошторисів державних цільових фондів.

Статтею 48 глава 8 розділу II Бюджетного кодексу України (2542-14) встановлено, що в Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України: операцій з коштами державного бюджету; розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів; контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів; бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

Згідно статтею 50 Бюджетного Кодексу України (2542-14) , Державне казначейство України веде бухгалтерський облік всіх надходжень, що належать Державному бюджету України, та за поданням органів стягнення здійснює повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до бюджету. Розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків з бюджету.

Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, що встановлено статтею 21 Бюджетного Кодексу України (2542-14) .

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно до п. 1 ч. 1 ст. цього 22 Кодексу та затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, - органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України (254к/96-ВР) або входять до складу Кабінету Міністрів України, а також спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, в особі їх керівників.

Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення (ст.23 Кодексу).

Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет у порядку, визначеному цим Кодексом.

Статтею 25 Бюджетного кодексу України (2542-14) передбачено, що Державне казначейство України здійснює безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування.

Таким чином, казначейство виступає відповідачем у справах, пов'язаних з виплатою з державного бюджету певних коштів як особа, на яку законодавством покладено відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань, а не як особа, відповідальна від імені держави за неправомірні дії.

Отже, господарські су ди обгрунтовано дійшли висновку, що у спорах про відшкодування заподіяної шкоди, відповідачем повинна виступати також особа, діями чи бездіяльністю якої було заподіяно вказану шкоду. Однак, позивач не визначив чим саме порушив його права та охоронювані законом інтереси відповідач - Державне казначейство України та не надав належного цьому підтвердження.

У зв'язку з тим, що позивач не надав згоди на залучення до участі у справі належного відповідача діями якого, на думку позивача, було заподіяно шкоду позивачу, спір розглянутий судом по відношенню до Державного казначейства України, яке зазначено позивачем у якості відповідача.

Враховуючи викладене позовні вимоги правомірно визнані судом необгрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

Крім того, позивач звернувся до суду першої інстанції з вимогою про повернення сплаченого державного мита у розмірі 1000 грн.

Відповідно до статті 11-2 Закону України "Про державну податкову службу України" (509-12) , у разі заподіяння шкоди внаслідок порушення працівниками органів державної податкової служби прав платників податків, встановлених цим та іншими законами України, а також вимог щодо проведення перевірок платник податків може звернутися до суду із заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. При цьому суб'єкти малого підприємництва звільняються від сплати державного мита.

Статтею 1 Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" (2063-14) передбачено, що суб'єктами малого підприємництва, зокрема, є юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500000 євро.

Частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Стаття 38 Господарського кодексу України (436-15) стосується випадків недостатності поданих сторонами доказів для вирішення спору.

Проте з матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано доказів того, що він відноситься до суб'єктів малого підприємництва, у зв'язку з чим господарським судом обгрунтовано відмовлено у повернені 1000,00 грн. сплаченого ним державного мита.

Наданий позивачем звіт про основні показники діяльності підприємництва за 2006 рік, правомірно не прийнятий до уваги апеляційною інстанцією, з підстав того, що він був наданий тільки на стадії апеляції та не підтверджує передбачених законодавством даних, як суб'єкта малого підприємництва.

Задовольняючи позовні вимоги, судами перевірено наведені сторонами доводи та заперечення з огляду на підтвердження їх належними та допустимими доказами відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) . Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині суперечать принципам диспозитивності судового процесу.

Доводи касаційної скарги про інші процесуальні порушення, допущені судами попередніх інстанцій, не знайшли свого підтвердження, оскільки залучення відповідача за частиною 1 статті 24 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) є правом, а не обов'язком суду, та повинно стосуватися саме тієї особи, що повинна відповідати за цим позовом. Однак, як вже сказано вище, позивач не розмежував підстави застосування цивільно-правової відповідальності - за порушення в ході слідства чи в процесі податкової перевірки -та, відповідно, органи, що проводили відповідні дії та допустили наведені позивачем порушення, та могли бути залучені судом. Прийняття апеляційним судом постанови без розгляду клопотання позивача про відкладення розгляду справи не є безумовною підставою для скасування судового рішення; телеграма, на яку покликається позивач, не містила доводів щодо відкладення справи з мотивів необхідності надання ним додаткових доказів, а участь представника позивача в судовому засіданні ухвалою суду не визнавалась обов'язковою.

Таким чином, перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111- 5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що місцевий та апеляційний господарські суди всебічно, повно та об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обгрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізували правовідносини, що виникли та існували між сторонами, та дійшли законних та обгрунтованих висновків за наслідками розгляду позовної заяви та апеляційної скарги.

Висновки апеляційного суду, якими відхилено доводи апеляційної скарги, грунтуються на належних та допустимих доказах та аналізі норм матеріального та процесуального права, наведених у постанові суду.

Як наслідок, прийнята апеляційним судом постанова відповідає вимогам статті 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та Постанови Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями.

Твердження заявника про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.