30/294 Про визнання незаконним рішення про оголошення конкурсу на право організації перевезень пасажирів - Текст документа

Приватне підприємство "А.Т.Н." (далі - підприємство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської обласної державної адміністрації (далі - облдержадміністрації), з уточненням до нього від 03.12.2007р., про визнання незаконним рішення про оголошення конкурсу на право організації перевезень пасажирів на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області, опубліковане 09.08.2007 року в офіційному друкованому періодичному виданні Київської обласної державної адміністрації -газеті "Київська правда" №85 (22138), в частині щодо організації проведення конкурсу на організацію перевезень пасажирів на міжміських та приміських маршрутах, які виходять за межі області, кінцевим пунктом яких є місто Київ, а саме на маршрутах, початковий чи кінцевий пункт призначення (в одному направленні) яких знаходиться на території міста Києва).

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушуються норми ст.ст.19, ч.2 ст.118, ч.2 ст.133, ч.2 ст.140 Конституції України (254к/96-ВР) , ст.ст.1, 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (586-14) ст.ст.6,7 Закону України "Про автомобільний транспорт" (2344-14) .

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2007 року (суддя Ващенко Т.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.03.2008 року (судді: Андрієнко В.В., Малетич М.М., Студенець В.I.), позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою, облдержадміністрація звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати і припинити провадження у справі.

При цьому, заявник касаційної скарги звертає увагу касаційної інстанції на те, що:

- в порушення норм процесуального законодавства (ст.105 ГПК України (1798-12) ) апеляційний суд не зазначив доводів позивача, які мали бути викладені у відзиві на апеляційну скаргу та не вказав чи подавався до суду відзив на апеляційну скаргу;

- апеляційний суд не взяв до уваги та не дав оцінки доводам апеляційної скарги в частині щодо припинення провадження у справі у відповідності з п.1 ч.1 ст.80 ГПК України (1798-12) ;

- висновок апеляційного суд про порушення ним норм матеріального права не відповідає обставинам справи.

Відзиву на касаційну скаргу позивач не надав.

Відповідачем подане письмове клопотання про відкладення розгляду справи № 30/294 на іншу дату, у зв'язку неможливістю представника прийняти участь в судовому засіданні.

Позивач покладається на розсуд суду щодо можливості задоволення вказаного клопотання.

Колегія суддів вважає що у задоволенні клопотання слід відмовити, оскільки облдержадміністрацією не було не надано жодного належного доказу щодо причини, яка унеможливлює участь представника позивача в судовому засіданні або призначенні іншого представника.

Враховуючи особливості розгляду справи в касаційній інстанції, передбачені ст. ст. 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами без участі представника заявника касаційної скарги.

Заслухавши пояснення присутнього в судовому засіданні представника позивача, перевіривши матеріали справи на предмет повноти встановлення в рішенні господарського суду та постанові апеляційного господарського суду обставин у даній справі, правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 108, 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів та постанови апеляційних господарських судів та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Підставою для скасування або зміни рішенні місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 09.08.07. в офіційному друкованому періодичному виданні Київської обласної державної адміністрації-газеті "Київська правда", № 85 (22138), було опубліковано рішення про оголошення конкурсу на право організації перевезень пасажирів на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області (далі - Рішення). В ньому були визначенні умови проведення конкурсу (тендеру) щодо здійснення перевезень на автобусних маршрутах між відповідними пунктами Київської області, відповідними пунктами Київської області та містом Києвом, та таким чином, вказані маршрути, які виходять за межі Київської області.

За змістом частин 1 та 2 статті 133 Конституції України (254к/96-ВР) , місто Київ та Київська область розглядаються (розмежовуються) як окремі територіальні частини (одиниці) України, і, тим самим, вказується на їх, в певній мірі, рівнозначний правовий статус, як окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Згідно рішення №11-рп/2001 (v011p710-01) від 13.07.01., Конституційного Суду України, адміністративно-територіальна одиниця - це комплексна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 2 ст. 118 та ч. 2 ст. 140 Конституції України (254к/96-ВР) , особливості здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в місті Києві як місті зі медіальним статусом (ч. З ст. 133) визначаються окремими законами України.

Отже, Конституцією України (254к/96-ВР) , передбачена можливість встановлення законом особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування у м. Києві, порівняно із загальним порядком здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в інших адміністративно-територіальних одиницях відповідно до законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) та "Про місцеві державні адміністрації" (586-14) .

Згідно ст.ст. 1, 6, 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" (401-14) , місто Київ, як столиця України, є політичним та адміністративним центром держави; місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи; місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами; система місцевого самоврядування у місті Києві включає:

- територіальну громаду міста;

- міського голову;

- міську раду;

- виконавчий орган міської ради;

- районні ради;

- виконавчі органи районних у місті рад;

- органи самоорганізації населення.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що попередні судові інстанції дійшли правомірного висновку про те що місто Київ, як адміністративно-територіальна одиниця є рівнозначною складовою частиною України, а тому повноваження органів місцевого самоврядування Київської області та їх виконавчих органів не розповсюджуються на територію міста Києва, і, свої повноваження зазначені органи, мають право реалізовувати тільки на підлеглій їм території, а саме виключно такої адміністративно-територіальної одиниці України як Київська область.

Оскільки, місто Київ, в силу зазначеного, не є складовою частиною Київської області, то, відповідно, повноваження Київської обласної державної адміністрації не поширюються на його територію.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України (254к/96-ВР) , органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на це, попередні судові інстанції, обгрунтовано вказали, що органи виконавчої влади (державні адміністрації) окремих рівнозначних за своїм статусом адміністративно-територіальних одиниць України, в тому числі таких як місто Київ та Київська область, здійснюють (реалізують) свою діяльність виключно в рамках наданих ним повноважень та на підпорядкованій їм території.

Крім того, ст. 3 Закону України "Про автомобільний транспорт" (2344-14) (далі Закон) визначено, що даний законодавчий акт регулює відносини між:

- автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами;

- суб'єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень .

У ч. 8 ст. 6 Закону вказується на те що Рада міністрів Автономної Республіки Крим та обласні державні адміністрації формують у приміському та міжміському сполученні мережу автобусних маршрутів загального користування, які не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області, та здійснюють контроль за виконанням транспортного законодавства на відповідній території згідно з повноваженнями, визначеними законами України.

Організація пасажирських перевезень на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області (внутрішньо-обласні маршрути ) покладається на Раду міністрів автономної Республіки Крим чи обласні держадміністрації (ч. 2 абз. 1 ст. 7 Закону).

У абз. 1 ч. 1 ст. 7 Закону зазначено, що організація пасажирських перевезень на міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути) покладається на урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що попередніми судами встановлено, що відповідні державні обласні адміністрації наділені повноваженнями щодо формування виключно мережі автобусних маршрутів загального користування які не виходять за межі області, тобто за межі певної адміністративно-територіальної одиниці. Всі маршрути які виходять за межі окремих адміністративно-територіальної одиниці, а саме таких як Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь, - це повноваження спеціального урядового органу.

А тому, відповідач має повноваження лише щодо організації автобусних маршрутів загального користування, які не виходять за територію підлеглої їй адміністративно-територіальної одиниці.

За таких обставин, суди дійшли до висновку, що спірне рішення, у певній частині, прийняте відповідачем в порушення приписів ст. 19 Конституції України (254к/96-ВР) , ст. 1 Закону " Про місцеві державні адміністрації " (586-14) , ст. ст. 6, 7. Закону України "Про автомобільний транспорт" (2344-14) з перевищенням наданих йому повноважень щодо організації пасажирських перевезень на міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, оскільки організація конкурсів на маршрутах, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути) покладається на урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті.

Проте, відповідачем не було надано жодних заперечень та доказів на спростування обставин, викладених позивачем у позовній заяві, як того вимагає закон (ст. 33 ГПК України (1798-12) ).

Щодо посилань заявника касаційної скарги про непідвідомчість спору господарському суду та припинення у зв'язку з цим провадження у справі колегія суддів відзначає.

Статтею 124 Конституції України (254к/96-ВР) визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про судоустрій" (3018-14) суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) та законами прав і законних інтересів юридичних осіб. Частиною 3 ст. 3 вказаного Закону встановлено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України (254к/96-ВР) та законами. Відповідно до ч. 1 ст. 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Згідно з ч. 3 зазначеної статті ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. (v015p710-02) визначено, що частина 2 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) передбачає право громадянина, юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі громадяни та юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Громадяни та юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) . Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) передбачено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Згідно з ч. 1 ст. 21 ГПК України (1798-12) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України (1798-12) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, господарські суди вирішують спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає статті 1 ГПК України (1798-12) , а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер.

За наявності згаданих умов, відповідності складу учасників спору ст. 1 ГПК України (1798-12) , пред'явлення позову в порядку ст. ст. 19, ч.2 ст.118, ч.2 ст.133, ч.2 ст.140 Конституції України (254к/96-ВР) , ст.ст.1, 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (586-14) ст.ст.6,7 Закону України "Про автомобільний транспорт" (2344-14) , суди правомірно розглянули позов, оскільки оспорюване рішення стосується господарської діяльності позивача, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер.

Згідно зі ст.111-7 ГПК України (1798-12) , касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки та недостатньої перевірки судом апеляційної інстанції доказів у справі, не входять до повноважень суду касаційної інстанції, зводяться до переоцінки доказів, і, не можуть бути підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень.

Відтак, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що під час розгляду справи господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного і об'єктивного дослідження матеріалів справи, висновки судів відповідають цим обставинам, і, їм надана правильна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, тому у касаційної інстанції відсутні підстави для скасування прийнятих у справі рішень.