8/77-92 Про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна - Текст документа

Ухвалою від 31.03.08 Вищого господарського суду України касаційна скарга Підприємця б/н від 12.02.08 була прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 24.04.08.

Врахувавши клопотання Підприємця про перенесення розгляду справи, з метою створення умов щодо захисту учасниками судового процесу своїх прав та інтересів безпосередньо у судовому засіданні, ухвалою суду від 24.04.08 розгляд справи було відкладено на 15.05.08.

Про вказані обставини представників сторін було повідомлено на початку судового засідання 15.05.08. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 3 ст. 77, ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) у судовому засіданні 15.05.08 було оголошено перерву до 22.05.08 для виготовлення вступної та резолютивної частин постанови Вищого господарського суду України, які оголошено у судовому засіданні 22.05.08.

Рішенням від 15.11.07 господарського суду Волинської області (суддя Кравчук А.М.) позовні вимоги Спілки задоволено.

Поновлено строк позовної давності.

Визнано недійсним договір оренди з викупом від 23.02.02, укладений на 12 років 9 місяців між Луцьким госпрозрахунковим ринком та Підприємцем на споруду туалету, площею 216 м-2, що розташована на території ринку "Завокзальний".

З Підприємця на користь Спілки стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою від 23.01.08 Львівського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі; головуючого -Д.Новосад, суддів -О.Михалюк, Г.Мельник) рішення від 15.11.07 господарського суду Волинської області залишено без змін, а апеляційну скаргу Підприємця -без задоволення.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що оскільки спірне приміщення лише перебувало на балансі ринку, та було у власності Спілки, то всупереч вимог ст. 10 Закону України "Про споживчу кооперацію" (2265-12) спірний договір було укладено за відсутності дозволу компетентного органу на передачу спірного майна в оренду.

Не погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій Підприємець звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 15.11.07 господарського суду Волинської області та постанову від 23.01.08 Львівського апеляційного господарського суду скасувати, та прийняти по справі нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Спілці відмовити.

Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 71, 86, ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , ст.ст. 2, 4 Закону України "Про власність" (697-12) , ст.ст. 257, 317, 319 Цивільного кодексу України (435-15) , ст.ст. 34, 36 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що судами було помилково поновлено строк позовної давності та не взято до уваги посилання Підприємця на те, що Спілка знала про існування спірного договору ще у 2003 році, оскільки розпорядженням правління Спілки від 09.12.03 № 179-р на Ринок було направлено комісію у складі трьох осіб для перевірки договорів оренди та розрахунків по ним, а довідкою від 11.12.03 про результати вказаної перевірки було встановлено існування спірного договору.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Спілка щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Підприємця залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення -без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 23.02.02 між Луцьким госпрозрахунковим ринком (далі Ринок) та Підприємцем було укладено договір оренди з викупом (далі Договір), відповідно до п.п. 1.1-1.3, 3.1 якого орендодавець передає, а орендар бере у тимчасове володіння споруду туалету, яка розташована на території ринку "Завокзальний" загальною площею 216 м-2 на 12 років 9 місяців.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно п.п. 1.1, 1.2 Статуту Ринку, останній належить Спілці, керується в своїй діяльності законодавством України, Статутом Спілки і даним Статутом. Відповідно до п. 2.1 вказаного Статуту майно Ринку формується за рахунок, зокрема, переданих Спілкою будинків, споруд, та належить Ринку на праві повного господарського відання, при цьому Ринок не має права без дозволу власника передавати безкоштовно іншим підприємствам, організаціям і установам, реалізовувати будівлі, споруди, які є основою для діяльності Ринку.

Разом з тим, встановлено, що за змістом п.п. а п. 2.6 Ринок має право з

дозволу власника купляти, продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям і громадянам, обмінювати, здавати в оренду, давати у тимчасове користування будинки, споруди, а також списувати майно, яке знаходиться на його балансі, конкретний порядок реалізації, передачі і списання майна

встановлюється власником.

Також встановлено, що п. 3.1 Статуту передбачено, що власник здійснює управління як безпосередньо, так і через органи управління Ринку, Спілка вирішує будь-які питання, які пов'язані з правом власності на належне йому майно.

При вирішенні спору по суті, попередні судові інстанції встановили, що листом від 30.11.01 № 2/4-33 за підписом голови правління Спілки Стриги Д.Т., Ринок було повідомлено про те, що правління Спілки не заперечує щодо передачі приміщення туалетів в оренду. Проте, місцевий та апеляційний суд прийшли до висновку, що вказаний лист не може бути прийнятий до уваги, оскільки підписаний головою правління одноособово.

Водночас, вирішуючи спір попередні судові інстанції встановили, що рішенням від 07.07.03 господарського суду Волинської області у справі

№ 7/106-72 було визнано право власності Спілки на нерухоме майно, що

перебувало на балансі Ринку.

На підставі наданих сторонами доказів по справі судовими інстанціями встановлено, що постановою Спілки від 14.09.05 № 153 "Про припинення юридичної особи -Луцького госпрозрахункового ринку" діяльність Ринку припинено шляхом його приєднання до Спілки, а згідно п. 3 Статуту Спілки, остання є правонаступником прав і обов'язків Ринку.

Разом з тим, поновлюючи строк позовної давності, попередні судові інстанції врахували доводи Спілки про те, що правлінню Спілки про існування спірного Договору стало відомо лише з матеріалів справи № 1/97-77, рішення по якій прийнято господарським судом Волинської області 03.07.07.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10.04.92 № 2265-XII (2265-12) (далі Закон) власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до компетенції, визначеної статутами споживчих товариств та їх спілок.

Згідно приписів ст. 10 вказаного Закону власність споживчої кооперації є недоторканною, перебуває під захистом держави і охороняється законом нарівні з іншими формами власності. Забороняється відволікання майна споживчих товариств та їх спілок на цілі, не пов'язані з їх статутною діяльністю. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що Рішенням Конституційного Суду України від 11.11.04 (v016p710-04) у справі № 1-30/2004 вирішено, що в аспекті конституційного звернення положення п. 1 ст. 9, п. 1 ст. 10 Закону України "Про споживчу кооперацію" (2265-12) , ч. 4 ст. 37 Закону України "Про кооперацію" (1087-15) в контексті ч. 4 ст. 13, ч. 4 ст. 41 Конституції України (254к/96-ВР) і в системному зв'язку із ст. 48 Закону України "Про власність" (697-12) , ст. 328 Цивільного кодексу України (435-15) слід розуміти так, що:

- власністю споживчої кооперації є будь-яке майно, набуте у відповідності з цілями, які випливають зі статутної діяльності організацій споживчої кооперації, на підставі норм законодавства, чинного на час придбання цього майна;

- недоторканність власності споживчої кооперації передбачає забезпечення здійснення власником володіння, користування та розпорядження майном, заборони будь-яких порушень права на його майно, неприпустимості вчинення інших дій всупереч законним інтересам власника. Примусове відчуження об'єктів власності може бути застосоване лише за умов і в порядку, визначених Конституцією та законами України;

- гарантії недоторканності власності споживчої кооперації реалізуються шляхом державного захисту її права власності, передусім визначенням правових засобів захисту права власності від будь-яких протиправних дій, зокрема, з боку фізичних чи юридичних осіб, забезпечення стабільності правовідносин власності, створення державою рівних умов для розвитку та захисту всіх форм власності;

- право власності споживчої кооперації, набуте незалежно від часу і на не заборонених законом підставах, охороняється законом і підлягає державному захисту нарівні з правами інших суб'єктів права власності.

Вирішення спорів, що виникають між організаціями споживчої кооперації та іншими підприємствами, установами, організаціями чи фізичними особами стосовно конкретних об'єктів власності, в тому числі майнових ринкових комплексів споживчої кооперації, є компетенцією судів загальної юрисдикції.

У правовій позиції, що викладена у мотивувальній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України від 11.11.04 (v016p710-04) визначено, що: "Аналіз чинного у 1987 році законодавства (Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) , Постанови Ради Міністрів Української РСР "Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд" від 28.04.80 № 285, прийнятої на виконання Постанови Ради Міністрів СРСР від 16.10.79 № 940, якою було затверджено однойменне положення) свідчить про те, що держава та її повноважні органи мали право передавати державне майно у власність недержавним (кооперативним і громадським) організаціям як за плату, так і безоплатно. Передача державного майна організаціям споживчої кооперації мала здійснюватися на той час на підставі та в порядку, визначеному чинним законодавством.

У зв'язку з передачею колгоспних ринків споживчій кооперації відповідно до Постанов у центральному апараті Міністерства торгівлі Української РСР було ліквідовано управління колгоспними ринками і плодоовочевої торгівлі, зменшено граничні асигнування на його утримання. Також були вилучені функції управління колгоспними ринками із положень про управління торгівлі виконавчих комітетів відповідних місцевих рад (п. 2 Постанови Ради Міністрів УРСР від 03.05.88 № 119).

Тобто колгоспні ринки передавалися не лише як майновий об'єкт, а разом з організаційною та функціональною структурами їх управління.

Отже, можна дійти висновку, що безоплатна передача колгоспних ринків організаціям споживчої кооперації не суперечила чинному на той час законодавству, внаслідок чого ці ринки як цілісні майнові об'єкти перейшли у володіння і користування організацій споживчої кооперації, які відповідно до положень Закону України "Про власність" (697-12) набули права власності на передане їм майно на підставі правовстановлюючих документів".

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що відповідно до ст. 48 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) (чинного на момент укладення спірної угоди) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.78 № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.

Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Водночас, колегією суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що попередніми судовими інстанціями встановлено невідповідність спірного Договору вимогам закону.

З урахуванням наведених правових положень колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Підприємцем в касаційній скарзі, є необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Щодо питання застосування реституції за спірним Договором, то колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що дане питання попередніми судовими інстанціями не розглядалось та може бути предметом розгляду іншого судового провадження.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судами не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але відповідно до положень ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи, здійснюється за внутрішнім переконанням суду і їх перевірка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З врахуванням того, що з'ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі в силу ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення їх без змін.