30/263-07-6931 Про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та визнання права власності - Текст документа

Позов було подано про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення, укладеного сторонами у справі 13.06.2001 (далі -оспорюваний договір) стосовно приміщення колишнього кінотеатру "Супутник" загальною площею 882, 4 кв. м, що розташоване за адресою: м. Одеса, 2-й Артилерійський провулок, 7 (далі -спірне приміщення), та про визнання за Позивачем права власності на зазначене приміщення.

Рішенням господарського суду Одеської області від 05.02.2007 (суддя Рога Н.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 05.02.2008 (колегія суддів у складі: Гладишева Т.Я. - головуючий, судді Савицький Я.Ф. і Лавренюк О.Т.), позов задоволено: оспорюваний договір визнано недійсним; за Позивачем визнано право власності на спірне приміщення; на Відповідача віднесено судові витрати зі справи. У прийнятті зазначених рішення та постанови попередні судові інстанції з посиланням на статтю 41 Конституції України (254к/96-ВР) , статті 48, 62, 63, 71 Цивільного кодексу України (435-15) РСР (далі -ЦК УРСР (1540-06) ), статті 15, 177, 267, 316, 319, 321, 392 Цивільного кодексу України (435-15) (далі -ЦК України (435-15) ), статті 27 і 35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) виходили, зокрема, з того, що оспорюваний договір з боку Позивача підписано не уповноваженою на це особою, а право власності Позивача на спірне приміщення є оспореним та підлягає захистові.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відповідач просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій і "провадження у справі закрити", державне мито "та витрати на IТЗ стягнути з Позивача". Скаргу мотивовано порушенням названими судовими інстанціями у вирішенні даного спору норм матеріального і процесуального права, в тому числі фактичним прийняттям рішення місцевим господарським судом за відсутності "належного відповідача", не повідомленого належним чином про час і місце судових засідань, незалученням до участі у справі нотаріуса, яким посвідчено оспорюваний договір, невірною оцінкою правового статусу керівника Позивача, неправильним застосуванням приписів статей 292, 316, 392 ЦК України (435-15) .

У відзиві на касаційну скаргу Позивач заперечує проти доводів останньої та просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а скаргу -без задоволення як таку, що подана особою, яка не мала відповідних повноважень.

До Вищого господарського суду України надійшов також відзив від імені Відповідача за підписом Виразуба В.Д. із запереченнями стосовно доводів скарги та з проханням залишити оскаржувані судові рішення без змін, а скаргу -без задоволення.

Сторони відповідно до статті 111-4 ГПК України (1798-12) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих по суті даної справи, та передачі останньої на новий розгляд до суду першої інстанції з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- 31.10.2000 Одеською міською радою прийнято рішення № 1689-XXIII "Про відчуження у власність Одесько-Балтського єпархіального управління Української Православної церкви Київського Патріархату комунального майна -будівлі кінотеатру "Супутник" загальною площею 882, 4 кв. м, розташований за адресою: м. Одеса, 2-й Артилерійський провулок, 7", яким вирішено передати спірне приміщення безкоштовно у власність Позивача для перебудови під храм;

- згідно з оспорюваним договором Позивач подарував, а Відповідач прийняв у дар спірне приміщення; цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Кіріченко I.Є. і зареєстровано в реєстрі за № 4961;

- Позивач посилається на те, що:

оспорюваний договір укладено з порушенням розділу XV Цивільного статуту Єпархіального управління Одесько-Балтської єпархії Української Православної церкви Київського Патріархату (далі -Цивільний статут, Статут), оскільки згідно з цим пунктом розпорядження всім рухомим і нерухомим майном названого Управління здійснюється відповідно до Статуту і чинного законодавства за участю представника Управління Патріархії. На день укладення оспорюваного договору (13.06.2001) від Позивача в особі Єпархіального архієрея виступав єпископ Iоанн-Зінов'єв С.П., який діяв, згідно з текстом зазначеного договору, на підставі Статуту; але в даному випадку поіменована особа діяла як керівник єпархії, а не як представник Управління Патріархії, як того вимагає Статут, тобто діяла з перевищенням своїх повноважень;

рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.12.2005, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25.05.2006, визнано недійсним договір дарування від 19.11.2003, згідно з яким Відповідач подарував гр. Дудко В.А. нежитлове приміщення кінотеатру "Супутник" загальною площею 882, 4 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, 2-й Артилерійський провулок, 7, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу від 06.12.2004, укладений Малюдченко В.Б. і Шастіною Л.А. стосовно цього ж приміщення; згідно з ухвалою названого загального суду від 09.06.2006 після визнання судом недійсними зазначених договорів їх сторони повернуто в попередній стан, тому власником спірного приміщення є Відповідач.

Судом апеляційної інстанції додатково встановлено, що:

- 30.11.1992 Державним комітетом України у справах релігії видано свідоцтво № 289 про реєстрацію статуту релігійної організації -Позивача;

- відповідно до Цивільного статуту Позивач є юридичною особою, має рахунок, печатку, штамп і бланки зі своїм найменуванням, володіє, користується і розпоряджається майном, що є його власністю; у власності Позивача перебувають, зокрема, будівлі, в т.ч. спеціальні культові споруди, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального, добродійного, виробничого призначення, транспорт, кошти та інше майно;

- розпорядження всім рухомим і нерухомим майном Позивача здійснюється згідно зі Статутом і чинним законодавством за участю представника Управління Патріархії (розділ XV Цивільного статуту);

- згідно з рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.12.2005 зі справи № 2-3649/2005р., залишеним без змін Одеським апеляційним судом, установлено, що після отримання Відповідачем у власність спірного приміщення (на підставі оспорюваного договору) останнє було подаровано Відповідачем фізичній особі Дудку В.А., який передав це приміщення за мировою угодою від 05.08.2004 фізичній особі Малюдченко В.Б., а він, у свою чергу, 06.12.2004 уклав договір купівлі-продажу спірного приміщення з фізичною особою Шастіною Л.А.;

- зазначеним рішенням загального суду визнано недійсними відповідні договори між Відповідачем і Дудком В.А. та між Малюдченком В.Б. і Шастіною Л.А.;

- у матеріалах справи є ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 09.06.2006 зі справи № 2-3649/2005р. про роз'яснення рішення суду, з якої вбачається, що право власності Позивача на спірне приміщення є оспореним;

- з огляду на положення Цивільного статуту стосовно відчуження нерухомого майна Позивача за участю представника Управління Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату керуючим єпархією єпископом Iоаном було перевищено повноваження при укладенні оспорюваного договору;

- необгрунтованими є доводи Відповідача стосовно відсутності у гр. Вирозуба В.Д. повноважень стосовно представництва інтересів у суді (в даному разі -суді першої інстанції), оскільки такі доводи спростовуються наявними в матеріалах справи Указом Одесько-Балтської Єпархії від 25.04.2006 № 10-19, яким протоієрей Вирозуб В.Д. призначається настоятелем храму Святої Трійці за адресою: м. Одеса, 2-й Артилерійський провулок, 7, та довідкою Головного управління статистики в Одеській області від 07.09.2006 № 6473, згідно з якою Вирозуб В.Д. є керівником Релігійної організації Свято-Троїцька парафія Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси;

- не з'ясовано обставин, які свідчили б, що судові рішення у цій справі можуть вплинути на права чи обов'язки приватного нотаріуса, який посвідчив оспорюваний договір, щодо однієї з сторін.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним та в безпосередньому зв'язку з цим -для визнання права власності Позивача на спірне приміщення.

Згідно з частиною першою статті 48 ЦК УРСР (1540-06) , який був чинний на час підписання оспорюваного договору, недійсною та угода, що не відповідає вимогам закону.

Приймаючи судові рішення в даній справі, місцевий і апеляційний господарські суди керувалися також приписами, зокрема, частини першої статті 62 та статті 63 названого Кодексу, за якими:

- угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють;

- угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

При цьому зазначені суди виходили з того, що особа, яка підписала оспорюваний договір від імені Позивача, а саме -єпископ Iоан (Зінов'єв С.П.) діяв як керівник єпархії, а не як представник Управління Патріархії, як то вимагається згідно з Статутом.

Отже, в основу оскаржуваних судових рішень покладено доводи Позивача без будь-якої перевірки їх належними доказами та з'ясування таких обставин:

- чи існувала на час підписання оспорюваного договору в структурі Української Православної церкви Київського Патріархату (до якої належав Позивач) така структурна одиниця (орган тощо), як Управління Патріархії;

- якщо існувала, то:

якими конкретно повноваженнями (і на підставі якого документа чи документів) було наділено представника Управління Патріархії стосовно участі такого представника в розпорядженні майном Позивача та в чому саме відповідна участь полягала (чи мала полягати);

чи не було наділено особу, яка підписала оспорюваний договір з боку Позивача, статусом та/або повноваженнями представника Управління Патріархії.

Відповідні обставини мали значення для вирішення питань, пов'язаних з дотриманням порядку укладення оспорюваного договору, а отже й визнання його таким, що відповідає чи не відповідає вимогам закону, та з визнанням права власності на спірне майно; проте ці обставини попередніми судовими інстанціями встановлені не були.

Дані обставини, крім того, були істотними й з точки зору застосування у вирішенні даного спору позовної давності: адже, визнаючи поважними причини пропуску строку позовної давності, місцевий господарський суд (з яким погодилася й апеляційна інстанція) такими причинами визначив виключно вибуття спірного приміщення із власності Позивача поза його волею, "шляхом вчинення посадовою особою неправомірних дій", - тим часом як усі обставини правомірності (неправомірності) відповідних дій залишилися, як вже згадувалося, поза межами дослідження господарськими судами.

До того ж передчасним слід вважати й висновки попередніх судових інстанцій щодо належності спірного приміщення (на час розгляду ними даної справи) саме Відповідачеві. Такі висновки грунтувалися тільки на судових рішеннях Приморського районного суду м. Одеси про визнання недійсними договорів щодо відчуження цього приміщення іншим (фізичним) особам та повернення сторін за цими договорами "в попередній стан". Проте названими судовими інстанціями не перевірено належними засобами доказування, чи виконано фактично зазначені судові рішення в частині такого повернення, тобто чи було повернуто Відповідачеві (як стороні за договором дарування, укладеним ним з фізичною особою Дудком В.А. і згодом визнаним недійсним за рішенням загального суду) спірне приміщення у власність та чи видано йому у встановленому порядку відповідний правовстановлювальний документ. Такі обставини теж мали значення для розгляду даної справи, зокрема, з огляду на те, що, визнаючи угоду (в даному разі -оспорюваний договір) недійсною, суд, якщо інше не передбачено законом, своїм рішенням зобов'язує кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі -повернути його вартість у грошах (абзац перший пункту 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) ). Отже, з точки зору можливості та необхідності застосування наслідків визнання оспорюваного договору недійсним господарські суди й повинні були встановити зазначені обставини.

Таким чином, не встановивши усього кола фактичних обставин, які входять до предмету доказування в даній справі, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

У зв'язку з цим у Вищого господарського суду України відсутні й підстави для висновку про правильність застосування названими судовими інстанціями норм матеріального права, а саме ЦК Української РСР (1540-06) та ЦК України (435-15) .

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа -передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час такого розгляду необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, правильно застосувати норми матеріального і процесуального права і вирішити спір відповідно до закону.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання про розподіл судових витрат у справі.

Суду слід також достеменно визначитись, шляхом дослідження та оцінки належних доказів, з місцезнаходженням відповідача у справі та його представництвом у суді, оскільки:

- в касаційній скарзі зазначено, що "в Довідці із ЄДРПОУ № 6473 від 07.09.2006 на яку посилався господарський суд Одеської області при перевірці повноважень сторін, та апеляційна інстанція, при винесенні оскаржуваної постанови від 05.02.2008 року, вказано адресу Відповідача -Релігійної громади Свято-Троїцької парафії Української православної церкви -м. Одеса проспект Маршала Жукова буд 10 "В" кв. 20. В Статутних документах поданих до суду, а саме в Статуті, затвердженого 18.06.2007 вказано іншу адресу: м. Одеса провулок 2-ий Артилерійський будинок 7, а в позовній заяві... вказується адреса м. Одеса вулиця Гімназична будинок 17 кв. 7, яка не є адресою Відповідача ні по відомостям із ЄДРПОУ, ні по Статутним документам, наданим до суду, але саме за цією адресою приймала участь в судових засіданнях особа від імені Відповідача і саме на цю адресу було винесене оскаржуване рішення суду, в подальшому залишене без змін апеляційною інстанцією";

- крім того, у наявному в матеріалах справи відзиві на апеляційну скаргу Відповідача (а. с. 115-118) Позивач зазначав про відсутність у особи, яка її подала (Кравчика О.С.) повноважень щодо представництва Відповідача в суді, оскільки поіменована особа не є законним представником (керівником) Відповідача. Пов'язані з цим доводи відображено і в описовій частині постанови апеляційної інстанції. Але названа інстанція зазначених доводів Позивача належним чином не перевірила, пов'язаних з цим обставин не встановила і оцінки їх не здійснила. В той же час з огляду на наведений припис частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) Вищий господарський суд України не вправі витребовувати й оцінювати відповідні докази та з'ясовувати згадані обставини. Отже, останні також повинні бути встановлені у новому розгляді справи.

Водночас Вищим господарським судом України не може бути задоволено прохання скаржника щодо закриття "провадження по справі", оскільки ГПК України (1798-12) така процесуальна дія не передбачена. Якщо (як можна лише здогадуватись) йдеться про припинення провадження у справі (стаття 80 ГПК України (1798-12) ), то визначених законом підстав для цього скаржником не наведено.