ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
№
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого:
Кравчука Г.А.
суддів:
Мачульського Г.М.
Шаргала В.I.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні
касаційне подання
Заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в
особі Міністерства транспорту та зв'язку України
на рішення
Господарського суду Одеської області
від
27.08.2003р.
у справі
№30/169-03-5301
господарського суду
Одеської області
за позовом
Одеського дорожнього комітету професійної спілки
залізничників та транспортних будівельників України
до
Одеської залізниці
про
визнання права власності та зобов'язання передати об'єкт
за участю представників
- позивача:
1). Абрамової М.А. (довіреність від 10.03.08р. №129-04)
2). Соловйова I.М. (довіреність від 10.03.08р. №129-04)
3). Ракович Н.В. (довіреність від 10.03.08р. №129-04)
- відповідача:
Ротара I.В. (довіреність №351 від 20.02.08р.)
- прокурора:
Iвченко О.А. (посвідчення старшого прокурора відділу
Генеральної прокуратури України №194 від 27.11.07р.)
- Міністерства транспорту та зв'язку України: не з'явився, -
В С Т А Н О В И В:
Оскарженим рішенням Господарського суду Одеської області від
27.08.2003р. (суддя Рога Н.В.) позов задоволено, постановлено
визнати за трудовим колективом Одеської залізниці в особі
Одеського дорожнього комітету професійної спілки залізничників і
транспортних будівельників України право власності на
санаторій-профілакторій Одеської залізниці, розташований за
адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 59; зобов'язати Одеську
залізницю передати на баланс Одеського дорожнього комітету
професійної спілки залізничників та транспортних будівельників
України санаторій-профілакторій Одеської залізниці, розташований
за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 59; стягнути з Одеської
залізниці на користь Одеського дорожнього комітету професійної
спілки залізничників та транспортних будівельників України витрати
по сплаті держмита у сумі 85 грн. та витрати на IТЗ судового
процесу у сумі 118 грн.
В касаційному поданні заступник прокурора Одеської області
просить вказане рішення суду скасувати та постановити нове
рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на
порушення місцевим господарським судом норм матеріального права, а
саме: ст.ст.2, 3, ч.1 ст.38 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) (697-12)
, ст.7 Закону України "Про колективні договори та угоди"
( 3356-12 ) (3356-12)
.
У відзиві на касаційне подання позивач зазначає, касаційне
подання внесено прокуратурою лише 11.01.2008р., тобто більш ніж
через 4 роки після закінчення терміну на касаційне оскарження не
вказуючи при цьому ні дати проведення такої перевірки ні надаючи
позивачеві рапорту, на який прокуратура посилається у касаційному
поданні. Про те ще у січні 2007р. прокуратурі було по відомо про
рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2003р., що
підтверджується листом прокуратури до позивача стосовно передачі
останньому спірного майна. Також позивач обгрунтовує свою правову
позицію тим, що на конференції трудового колективу Одеської
залізниці, оформленого постановою "Про збереження лікувальних і
оздоровчих установ Одеської залізниці" 29.06.2000р. пред'являлась
вимога про передачу оздоровчих закладів у власність трудового
колективу Одеської залізниці а позивача уповноважено від імені
трудового колективу вирішувати питання визнання і закріплення
права власності трудового колективу у державних і судових органах.
Крім того позивач посилається на судову практику в аналогічних
справах.
Відтак позивач просить вимогу прокурора про поновлення
пропущеного процесуального строку на внесення касаційного подання
відхилити, а також просить залишити оскаржене рішення суду без
змін, а касаційне подання -без задоволення.
Міністерство транспорту та зв'язку України не використали
наданого законом права на участь свого представника у судовому
засіданні.
Переглянувши у касаційному порядку судове рішення, колегія
суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі
перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що
касаційне подання підлягає задоволенню частково з наступних
підстав.
Як встановлено місцевим господарським судом, актом від
21.04.1952р., складеним представником Управління Головного
архітектора та представником Управління Одеської залізниці, на
підставі рішення виконкому Одеської міської ради депутатів
трудящих від 12.12.1950р. №1551 встановлений відвід в натурі
земельної ділянки по Пролетарському бульвару (нині Французький
бульвар), №57-57а у м. Одесі. Відповідно до титульного списку
об'єктів капітального будівництва на Одесько-Кишинівській
залізниці, будівництво яких здійснювалось за рахунок фондів
підприємства, у період 1963-1967р.р. здійснювалось будівництво
санаторію-профілакторію на вказаній земельній ділянці. Будівництво
та утримання санаторію здійснювалось за рахунок прибутку Одеської
залізниці.
На конференції трудового колективу Одеської залізниці від
29.06.2000р. прийнято постанову про збереження лікувальних і
оздоровчих установ Одеської залізниці. Цією постановою трудовий
колектив одеської залізниці доручив позивачеві вирішити питання
про передачу у власність трудовому колективу в особі позивача всіх
оздоровчих та лікувальних закладів.
Місцевий господарський суд задовольняючи позов виходив з
того, що передача у власність позивачеві оспорюваного об'єкту не
суперечить чинному законодавству, Статуту позивача і не потребує
додаткових підтверджень, а відтак, посилаючись на приписи ст.28,
ч.1 ст.38 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
, ст.7 Закону
України "Про колективні договори та угоди" ( 3356-12 ) (3356-12)
дійшов до
висновків про наявність правових підстав для задоволення позову.
При цьому із встановлених судом обставин справи не вбачається
що спірний санаторій-профілакторій було передано у приватну
власність на підставі оскарженого рішення суду. Як вбачається з
цього рішення спірний об'єкт передано на баланс Одеського
дорожнього комітету професійної спілки залізничників та
транспортних будівельників України форма власності колективна.
Подальша зміна форми власності на приватну і, відповідно,
правомірність подальшого перебування спірного
санаторію-профілакторію на балансі профорганізації з приватною
формою власності як не комерційної організації що обслуговує
домашні господарства, не може бути підставою для скасування
оскарженого судового рішення, оскільки така зміна обставин сталась
після прийняття судом оскарженого рішення, а відтак ці обставини,
як і доведення наявності чи відсутності порушень щодо цільового
використання цього санаторію після зміни форми власності
балансоутримувачем, можуть бути предметом судового розгляду у разі
подачі прокурором відповідного позову.
Таким чином з цих підстав касаційне подання задоволенню не
підлягає.
Між тим судове рішення підлягає скасуванню як таке, що
прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Так, пославшись на приписи ст.7 Закону України "Про
колективні договори та угоди" ( 3356-12 ) (3356-12)
, суд, з урахуванням
приписів ст.1 цього закону, не з'ясував чи було укладено
колективний договір чи угоду, якщо так, то які зобов'язання
сторонами прийняті і які відносини врегульовано.
Також судом не враховано, що згідно ст.1 Закону України "Про
професійні спілки їх права та гарантії діяльності" ( 1045-14 ) (1045-14)
професійна спілка (профспілка) -це добровільна неприбуткова
громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними
інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності
(навчання).
Таким чином з викладеного вбачається що професійна спілка це
добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує
громадян.
Між тим судами не перевірено чи відносився позивач на час
прийняття оскарженого рішення до неприбуткових організацій та чи
був об'єднанням громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом
їх професійної (трудової) діяльності.
Крім того, пославшись в оскарженому рішенні як на підставу
для задоволення позову на те, що прибуток, що залишався у
державного підприємства після сплати податків та інших платежів
відповідно до приписів ст.7 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) (697-12)
, надходив у розпорядження трудового колективу та
направлявся на будівництво і розвиток об'єктів соціальної сфери,
зокрема спірного санаторію-профілакторію, судом не досліджено
належних та допустимих доказів стосовно того, що такий прибуток
дійсно надходив у розпорядження трудового колективу та направлявся
ним на будівництво і розвиток об'єктів соціальної сфери, зокрема
спірного санаторію-профілакторію. Вказані висновки судом зроблено
без дослідження належних та допустимих доказів.
Також судом не встановлено і не зазначено в оскарженому
рішенні що між сторонами існували спірні відносини, однак за
відсутності спору суд прийняв рішення про права позивача,
задовольнивши позов.
Крім того, приймаючи рішення про визнання за трудовим
колективом Одеської залізниці в особі Одеського дорожнього
комітету професійної спілки залізничників і транспортних
будівельників України права власності на санаторій-профілакторій,
та про передачу його на баланс позивача, суд не дав правової
оцінки таким вимогам, не перевірив чи міг бути трудовий колектив
на час вирішення спору суб'єктом права власності відповідно до
вимог чинного законодавства.
Між тим, згідно приписів ст.3 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) (697-12)
, що діяв на момент прийняття оскарженого рішення суду,
суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в
Україні відповідно до цього Закону можуть бути також інші
республіки, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства,
міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без
громадянства (п.1). Майно може належати на праві спільної
(часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і
державам (п.2). Допускається об'єднання майна, що є власністю
громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі
змішаних форм власності, в тому числі власності спільних
підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав (п.3).
Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності
майно, розташоване на території інших держав (п.4).
Таким чином трудовий колектив на час вирішення спору не міг
бути суб'єктом права власності відповідно до вимог вказаної норми
права.
Також, перевіривши юридичну оцінку всіх обставин справи суд
касаційної інстанції зазначає, що трудовий колектив являє собою
сукупність фізичних осіб. Про те судом не перевірено та не
досліджено на підставі яких правовстановлюючих документів позивач
у справі має право на пред'явлення позову в даній справі в
інтересах фізичних осіб, чи трудового колективу.
Крім того, відповідно до приписів пункту 5 статті 4 Закону
України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
, що діяв на момент прийняття
оскарженого рішення суду, з урахуванням офіційного тлумачення
згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11.05.2005р.
№4-рп/2005 ( v004p710-05 ) (v004p710-05)
, власник на свій розсуд володіє,
користується і розпоряджається належним йому майном, але,
здійснюючи своє право, він зобов'язаний не порушувати права та
охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і
суспільства. Таким чином законодавством визначались як права
власника, так і обов'язки.
Між тим, відповідно до приписів ст.111-10 ч.2 п.3 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
підставою для скасування судового рішення є прийняття
рішення, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були
залучені до участі в справі.
Судом же, з урахуванням вказаних норм права, неправильно
визначено власника майна, та не залучено його до участі у справі.
Відповідно до частини першої статті 4-7 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
судове рішення приймається суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи. Частина перша статті 43
названого Кодексу містить вимоги щодо всебічного, повного і
об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх
сукупності. Згідно приписів частини першої статті 38 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
за недостатності поданих сторонами доказів
господарський суд зобов'язаний витребувати документи і матеріали,
необхідні для вирішення спору. З огляду на викладені вимоги ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд повинен з'ясувати усі
обставини справи, що входять до предмету доказування в ній та
мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники
судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.
Відповідно до вимог ст.84 ч.1 п.3 цього кодексу обставини справи,
встановлені місцевим господарським судом, вказуються в
мотивувальній частині рішення суду, а встановлені судом
апеляційної інстанції, згідно ст.105 ч.2 п.7 вказаного кодексу, в
постанові.
Оскаржене рішення суду вказаним вимогам не відповідає, а тому
підлягає скасуванню.
Наведені порушення судом першої інстанції норм матеріального
та процесуального права як такі, що призвели до прийняття
неправильного судового рішення у справі та не можуть бути усунені
касаційною інстанцією в силу положень ч.2 ст.111-5 та ст.111-7 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, є підставою для його скасування з
направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід
взяти до уваги викладене в цій постанові, всебічно, повно й
об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно
до вимог чинного законодавства.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п. 3, 111-10 ч.1,
111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України, -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційне подання заступника прокурора Одеської області
задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2003р.
скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Головуючий суддя Г.А. Кравчук
С у д д і Г.М. Мачульський
В.I. Шаргало