27/315-07 Про визнання права державної власності на нежитлові будівлі - Текст документа

У жовтні 2007 року Статутне територіально-галузеве об'єднання "Південна залізниця" в особі Лозівської дистанції колії звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Лозівської міської Ради Харківської області, третіх осіб -Міністерство транспорту та зв'язку України та Лозівське Бюро технічної інвентаризації про визнання права державної власності за Державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на нежитлові будівлі та споруди, які збудовані господарським способом, знаходяться у Лозівської дистанції колії Південної залізниці у повному господарському віданні та на балансі, а саме:

1. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 1 - адміністративно - виробнича будівля з підвалами (літ. А 2) 2029,7 м кв. 1936/1970 року побудови;

2. м. Лозова, вул. Миру, 4-в - побутовий корпус № 1 (літ. А 3) 1488,1 м кв. 1964/1992 року побудови;

3. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 1 - ковальський цех (літ. Г) 79,8 м кв. 1982 року побудови;

4. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 1 - столярний цех (літ. В) 253,8 м кв. 1936 року побудови;

5. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 1 - гараж дрезин (літ. Б) 422,5 м кв. 1953 року побудови;

6. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 2 - побутовий корпус № 2 (літ. А 1) 755,3 м кв. 1933 року побудови;

7. м. Лозова, Севастопольський б-р, 4-г - нежитлова будівля відділок № 24 (літ. А 1) 88,6 м кв. 1937 року побудови;

8. м. Лозова, Севастопольський б-р, 4-6 - нежитлова будівля відділок № 10 (літ. А 1) 87,7 м кв. 1975 року побудови;

9. м. Лозова, вул. К. Маркса, 15-а - побутово - виробнича будівля відділок № 10 (літ. Б) 48,0 м кв. 1948 року побудови;

10. м. Лозова, вул. К. Маркса, 19-а - нежитлова будівля відділок № 10 (літ. А 1) 94,2 м кв. 1952 року побудови;

11. м. Лозова, вул. К. Маркса, 19-6 - нежитлова будівля комора відділку № 10П-8 (літ. Б 1) 53,1 м кв. 1958 року побудови;

12. м. Лозова, вул. Миру, 4-г - нежитлова будівля комора майстра № 11/12 (літ. Б) 232,2 м кв. 1970 року побудови;

13. м. Лозова, вул. 38 Гвардійської дивізії, 23 - нежитлова комора відділку № 11 (літ. А 1) 59,7 м кв. 1965 року побудови;

14. м. Лозова, вул. Дзержинського, 1-а - побутово - виробнича будівля відділок № 12 (літ. Б 1) 94,9 м кв. 1960 року побудови;

15. м. Лозова, вул. Леніна, 95-г - нежитлова будівля відділок № 13 (літ. А 1) 75,8 м кв. 1957 року побудови;

16. м. Лозова, вул. Транспортна, 2-а - нежитлова будівля відділок № 13 (літ. А 1) 102,0 м кв. 1974 року побудови;

17. м. Лозова, вул. К. Маркса, 15-6 - нежитлова будівля відділок № 20 (літ. А1) 66,1 м кв. 1943 року побудови;

18. м. Лозова, вул. Цегляна, 2-а - нежитлова будівля кладова відділку № 12 11-20 (літ. Б 1) 31,9 м кв. 1971 року побудови.

Позовні вимоги були обгрунтовані тим, що згідно архівних даних не збереглися документи про будівництво та ввід в експлуатацію цих об'єктів нерухомого майна, через що Лозівська міська Рада Харківської області відмовляється видавати свідоцтво про право власності Держави на майно, а Лозівське Бюро технічної інвентаризації відмовляється реєструвати це державне майно за державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України.

У відзиві на позов виконавчий комітет Лозівської міської Ради посилався на те, що реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться за наявності Акта про право на землю та Акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, або на підставі рішення суду про визнання права власності.

У відзиві на позов Лозівське Бюро технічної інвентаризації просило розглянути справу у відсутності представника і рішення винести на розсуд суду.

Міністерство транспорту та зв'язку України у поясненнях на позов підтримує позовні вимоги, вважає їх цілком обгрунтованими та просить задовольнити їх в повному обсязі.

Рішенням господарського суду Харківської області від 21.11.2007, залишеним в силі Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2008, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення грунтуються на тому, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що Міністерство транспорту та зв'язку України надало повноваження позивачу -залізниці звертатись до господарського суду за захистом права власності Міністерства.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, СТГО "Південна залізниця" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилається на порушення судами норм матеріального права, неправильне застосування норм ст.16 Цивільного кодексу України (435-15) , ст. 20, 22,74, 75, 136 Господарського кодексу України (436-15) , просить скасувати судові рішення по справі та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, витрати по сплаті державного мита віднести на відповідача.

Касаційна скарга обгрунтована неправильним визначенням судами правового статусу майна як майна, власником якого є Міністерство транспорту та зв'язку України, в той час як власником майна, закріпленого за державним комерційним підприємством -залізницею, є держава в особі центрального органу виконавчої влади -Міністерства, до сфери управління якого відноситься державне комерційне підприємство.

Заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представника позивача та Міністерства транспорту та зв'язку України, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами, і це вбачається з матеріалів справи, предметом позову є визнання права державної власності на об'єкти нерухомого майна за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства транспорту та зв'язку України і яке знаходиться в повному господарському віданні державного територіально-галузевого об'єднання "Південна залізниця".

У відповідності до ст.1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 (1540-12) з наступними змінами і доповненнями встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Стаття 32 Закону України "Про власність" (697-12) , який втратив чинність з 20.06.2007, встановлювала, що суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Стаття 34 цього Закону до об'єктів права загальнодержавної (республіканської) власності відносила, в тому числі, системи транспорту загального користування, зв'язку та Iнформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення.

Стаття 326 Цивільного кодексу України (435-15) визначила, що у державній власності є майно, яке належить державі Україна. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватись іншими суб'єктами.

Частина 3 статті 73 Господарського кодексу України (436-15) визначає, що майно, яке є державною власністю, закріплене за державним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління.

Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" (8-92) , який втратив чинність з 20.06.2007, було покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності.

Закон України " Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 (185-16) встановив, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Міністерства та інші органи виконавчої влади (повноважені органи управління) та інші господарські структури та уповноважені особи. Цим Законом встановлено та розмежовано компетенцію Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України, Міністерств та інших органів виконавчої влади (повноважених органів управління) щодо управління об'єктами державної власності.

Стаття 6 Закону України " Про управління об'єктами державної власності" (185-16) до компетенції уповноважених органів управління ( міністерств) відносить, зокрема, прийняття рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності; затвердження статутів підприємств; здійснення контролю за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна.

У відповідності до ст.9 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 (232/94-ВР) (з наступними змінами і доповненнями) транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, шляхи сполучення, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями Міністерства транспорту України, є загальнодержавною власністю і належать до єдиної транспортної системи.

Стаття 5 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 (273/96-ВР) також встановлює, що майно, закріплене за залізницями, підприємствами, установами та організаціями залізничного транспорту загального користування, є загальнодержавною власністю.

Постановою Кабінету Міністрів України" Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 05.11.1991 № 311 (311-91-п) затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), та встановлено, що державне майно України, яке не належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю. Майно залізничного транспорту, яке знаходиться у повному господарському віданні залізниць, до цього переліку не включено.

Частина 2 ст.74 Господарського кодексу України (436-15) встановила, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.2004 (1952-15) (з наступними змінами і доповненнями), який регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, у статті 4 встановлює, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності.

Пунктом 1.5 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 (z0157-02) від 07.05.2002 з наступними змінами і доповненнями (далі -Тимчасове положення) встановлено, що обов'язковій реєстрації прав підлягають, зокрема, право власності на нерухоме майно держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Відповідно п.6 цього Тимчасового Положення оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування -фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію.

Судами встановлено, що нежитлові будівлі побудовані залізницею за власні кошти господарським способом для забезпечення утримання в технічно справному стані залізничних колій, з моменту побудови вони використовуються виключно залізницею для забезпечення виконання завдань залізничного транспорту. Залізниця з метою оформлення правовстановлюючих документів на зазначені будівлі зверталась 14.06.2007 до Лозівської міської Ради для оформлення права державної власності на нерухоме майно, що знаходиться на балансі Лозівської дистанції колії, на яке отримала відмову.

Статутне територіально-галузеве об'єднання "Південна залізниця" зверталось до Державного сектору архіві Південної залізниці із запитом № 456 від 13.06.2007 про надання Актів вводу в експлуатацію будівель Лозівської дистанції колії, але з відповіді архіву встановлено, що документи в архіві не зберігаються. З довідок Державного підприємства "Проектно-вишукувальний інститут залізничного транспорту "Укрзалізничпроект" та архівного відділу Лозівської районної державної адміністрації судами встановлено, що акти введення в експлуатацію новобудов Лозівської дистанції колії та відповідні рішення про їх затвердження в цих установах відсутні.

Право постійного користування землею Південною залізницею оформлено. За таких обставин СТГО "Південна залізниця" використала право, надане статтею 392 Цивільного кодексу України (435-15) , згідно з якою власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо права залізниці звертатись до суду із позовом слід зазначити наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 № 789 (789-2006-п) затверджене "Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України", відповідно до якого міністерство є головним (провідним) органом виконавчої влади з питань реалізації державної політики в галузі залізничного транспорту та здійснює державне управління в галузі транспорту. Підпунктом 29 пункту 4 зазначеного Положення встановлено, що міністерство виконує відповідно до законодавства України функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

"Південна залізниця" відповідно до п. 1.1 Статуту - це створене згідно з статтями 1, 4 Закону України "Про залізничний транспорт" (273/96-ВР) статутне територіально-галузеве об'єднання, засноване на державній власності і підпорядковане Державній адміністрації залізничного транспорту України, що входить до сфери управління Міністерства транспорту України .

Судами попередніх інстанцій встановлено, що майно, відносно якого позивач просить визнати право власності, є державним відповідно до п.4.2 Статуту "Південної залізниці", яким передбачено, що ма йно залізниці є державною власністю і закріплюється за нею на праві повного господарського відання.

Ст. 5 Закону України "Про залізничний транспорт" (273/96-ВР) також встановлено, що майно, закріплене за залізницями, є загальнодержавною власністю.

Таким чином, власником майна є держава Україна, а статутне територіально-галузеве об'єднання "Південна залізниця", і в тому числі його структурні підрозділи, є суб'єктами господарювання, яким майно належить на праві господарського відання.

Згідно із ч.2 ст. 73 Господарського кодексу України (436-15) , орган державної влади, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, є представником власника (тобто держави) і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Частиною 3 статті 136 Господарського кодексу України (436-15) встановлено, що до захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України (435-15) власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Стаття 396 Цивільного кодексу України (435-15) встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. До захисту права господарського відання застосовуються положення, встановлені для захисту права власності.

В Листі Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 № 01-8/98 (v8_98800-01) "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" ( в редакції листа Вищого господарського суду України від 21.07.2006 (v1609600-06) ) роз'яснено, що судовий захист права власності та майнових інтересів власників -осіб, названих у статті 1 ГПК (1798-12) ( далі -підприємства і організації), здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Відповідні положення поширюються також на підприємства і організації, які хоча й не є власниками, але володіють майном з підстав, передбачених законом ( на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління) чи договором ( наприклад, згідно з договором майнового найму).

Відмовляючи "Південній залізниці" в задоволенні позовних вимог визнати право державної власності на зазначене майно за Державою в особі органу, уповноваженого управляти державним майном -Міністерства транспорту та зв'язку України, суди попередніх інстанцій виходили із ст.1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , яка передбачає право суб'єктів господарювання звертатись до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а Позивач не надав суду доказів щодо порушення відповідачем його права господарського відання на спірне майно.

Крім того, суди зазначили, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що Міністерство транспорту та зв'язку України надало повноваження позивачу -залізниці звертатись до господарського суду за захистом права власності Міністерства.

Однак, судові рішення постановлені при неправильному застосуванню норм матеріального права, без врахування приписів ст. 392 та 396 Цивільного кодексу України (435-15) .

До того ж, суди невірно визначили предмет позову -залізниця просила суд визнати право державної власності за Державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на нежитлові будівлі та споруди, а в судових рішеннях зазначено про захист права власності Міністерства транспорту та зв'язку України.

Право власності Держави Україна та право власності Міністерства не є тотожними поняттями.

Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За результатами перевірки у касаційному порядку встановлено, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення та постанови по справі та передачі справи на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

При новому розгляді справи господарському суду слід взяти до уваги викладене, вжити передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

У відповідності із ст.49 Господарського процесуального кодексу (1798-12) при розподілі судових витрат господарський суд має право покласти на сторону, неправильні дії якої спричинили спір, державне мито незалежно від результатів вирішення спору. Колегія суддів вважає, що спір виник через втрату залізницею актів вводу в експлуатацію збудованих будівель, тому державне мито за розгляд касаційної скарги покладається на позивача.