05-6-15/304 Про визнання недійсними установчих документів - Текст документа

За згодою представника Iнспекції, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) у судовому засіданні 10.01.08 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Як свідчить правовий аналіз матеріалів справи, Iнспекція звернулась до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними установчих документів, свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість та скасування запису про державну реєстрацію Підприємства.

Позовні вимоги Iнспекції мотивовані положеннями ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу України" (509-12) , ст. 7 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) , ст.ст. 1, 8, 29, 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців" (755-15) , ст.ст. 5, 14, 15, 16, 20, 80, 87, 88, 92, 97, 98, 99, 110, 116, 117, 148, 203, 228, 234, 236 Цивільного кодексу України (435-15) .

Зокрема, в позовній заяві зазначено, що ОСОБА_1, який відповідно до статуту Підприємства є його засновником, фактично ніякого відношення до фінансово-господарської діяльності Підприємства не має.

Ухвалою від 26.04.07 господарського суду міста Києва (суддя

Хоменко М.Г.) Iнспекції було відмовлено у прийнятті вказаної позовної заяви до розгляду на підставі п. 1 ст. 62 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Постановою від 04.07.07 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючий -Лосєв А.М., судді -Гарник Л.Л., Розваляєва Т.С.) ухвалу від 26.04.07 господарського суду міста Києва залишено без змін, а апеляційну скаргу Iнспекції -без задоволення.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що оскільки ОСОБА_1 не має статусу підприємця, то за суб'єктним складом дана справа не відноситься до господарської юрисдикції.

При цьому, переглядаючи справу суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що Iнспекція в даних правовідносинах діє як орган державної влади при здійсненні управлінських функцій, а отже дана справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .

Не погодившись з зазначеними судовими рішеннями, Iнспекція звернулась до Вищого господарського суду Укра їни з касаційною скаргою в якій просить ухвалу від 26.04.07 господарського суду міста Києва та постанову від 04.07.07 Київського апеляційного господарського суду скасувати, а справу направити на розгляд по суті до суду першої інстанції.

Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових рішень було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 8, 129 Конституції України (254к/96-ВР) , ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , ст. 1, ч. 1 ст. 21 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" № 483-V від 15.12.06 (483-16) , ст.ст. 1, 6, 9 Закону України"Про підприємства в Україні" (698-12) .

На день розгляду справи у судовому засіданні 10.01.08 письмові відзиви на касаційну скаргу від ОСОБА_1 та Підприємства не надійшли.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника Iнспекції, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що за змістом п. 1 ст. 62 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо заява не підлягає розгляду в господарських судах України.

Отже, в господарських судах не підлягають розгляду спори за межами підвідомчості, яка регламентована, зокрема, ст.ст. 1, 12 - 17 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та іншими законодавчими актами. За змістом наведеної правової норми вбачається, що якщо розв'язання даної категорії спорів входить до компетенції інших органів (судових, адміністративних), то господарський суд не має права розглядати такі позови і зобов'язаний відмовити в їх прийнятті.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції).

За змістом ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Отже, з огляду на приписи ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , та вимоги ст.ст. 1, 4-1, 12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведене у ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , де під такою справою визначено переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) встановлено категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатися категорії спорів, визначені в п.п. 1, 3, 4 ч. 1 зазначеної статті, а саме:

а) спори суб'єкта господарювання із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності останнього;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , згідно з якою це -орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий суб'єкт не перебуває "при здійсненні управлінських функцій" і не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) ознак суб'єкта владних повноважень і, отже, спір за участю останнього повинен вирішуватися господарським судом.

Таким чином, від справ господарської юрисдикції за участю суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.

З огляду на викладене до компетенції господарських судів відноситься розгляд спорів між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані зокрема, з утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб'єктів владних повноважень.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що відповідно до п. 17 ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" (509-12) органи державної податкової служби наділені повноваженнями звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Отже, спір у даній справі стосується реалізації суб'єктом владних повноважень своїх повноважень, що встановлюються між цим органом, суб'єктом підприємницької діяльності та фізичною особою, і пов'язані з його компетенцією щодо здійснення відповідних управлінських функцій. Зазначені повноваження податкового органу визначають його статус у даних відносинах як владного суб'єкта, а Підприємство та фізичну особу -як підпорядкованих суб'єктів. Відтак, вказані відносини є відносинами влади та підпорядкування (субординації) і за способом виникнення та регулятивним характером є адміністративними.

Отже, аналіз суб'єктного складу та характеру правовідносин свідчить, що дана справа є справою адміністративної юрисдикції (адміністративною справою), оскільки податковий орган в даному випадку в розумінні п. 7 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) є суб'єктом владних повноважень.

Щодо тверджень Iнспекції про те, що дана справа є корпоративним спором, а тому відноситься до юрисдикції господарського суду, то вони не можуть бути прийняті до уваги, оскільки є помилковими з наведених підстав.

За таких обставин колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Iнспекцією в касаційній скарзі, є необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу скаржника на те, що він не позбавлений права звернутись до суду визначеної юрисдикції з відповідним позовом в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм процесуального права, що дає підстави для залишення її без змін.