2/40 Про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення - Текст документа

Хустська міська рада звернулася до господарського суду Закарпатської області з позовом до приватного підприємця ОСОБА_1 про визнання на підставі статті 48 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , статей 203, 215 Цивільного кодексу України (435-15) недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 01.06.2002 №138, укладеного між відповідачем та представництвом Фонду державного майна України у м. Хуст. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що нерухоме майно за спірним договором належить Хустській міській раді на праві комунальної власності на підставі рішення виконавчого комітету Хустської міської ради від 27.02.2002 №98, згода останньої на укладення договору оренди не отримана.

Доповідач Гоголь Т.Г.

Господарський суд Закарпатської області рішенням від 31.05.2006 року (суддя Ремецькі О.Ф.) позов задовольнив, визнав недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 01.06.2002 року №138, укладений між представництвом Фонду державного майна України у м. Хуст та приватним підприємцем ОСОБА_1, зазначивши, що наслідком визнання договору недійсним є припинення його дії на майбутнє та повернення приватним підприємцем ОСОБА_1об'єкта оренди власнику - Хустській міській раді.

Львівський апеляційний господарський суд ухвалою від 11.07.2006 року залучив до участі у справі в якості другого відповідача Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, постановою від 16.10.2006 року (судді: Кравчук Н.М. -головуючий, Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л.) скасував рішення господарського суду Закарпатської області від 31.05.2006 року, з прийняттям нового рішення, яким в задоволенні позову відмовив.

За касаційною скаргою Хустської міської ради Вищий господарський суд України постановою від 19.04.2007 року (судді: Добролюбова Т.В., Гоголь Т.Г., Продаєвич Л.В.) скасував рішення господарського суду Закарпатської області від 31.05.2006 року і постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.10.2006 року та скерував справу на новий розгляд до господарського суду Закарпатської області, з посиланням на те, що судами попередніх інстанцій не були всебічно і повно розглянуті обставини справи, а саме не було перевірено дотримання Хустською міською радою вимог законодавства щодо прийняття у комунальну власність спірного об'єкту нерухомості та, відповідно, не з'ясовано, з урахуванням наявних у справі рішень про реорганізацію Фонду комунального майна у представництво Фонду державного майна України у м. Хуст та рішення господарського суду Закарпатської області у господарській справі №3/246, кому належать функції орендодавця спірного нежитлового приміщення.

Рішенням від 09.07.2007 року (суддя: Якимчук Л.М.) господарський суд Закарпатської області у задоволенні позовних вимог Хустської міської ради до Приватного підприємця ОСОБА_1 та до Регіонального відділення Фонду держмайна України по Закарпатській області про визнання недійсним договору оренди відмовив, пославшись на недоведеність та безпідставність позовних вимог.

Львівський апеляційний господарський суд переглянув рішення господарського суду Закарпатської області в апеляційному порядку і постановою від 24.10.2007 року (судді: Мурська Х.В., Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.) залишив його без змін.

З касаційною скаргою до Вищого господарського суду України звернулася Хустська міська рада, яка посилається на те, що ухвалені у справі судові акти є необгрунтованими, оскільки судами неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи; висновки не відповідають обставинам справи; порушено норми матеріального та процесуального права. Скаржник просить скасувати рішення господарського суду Закарпатської області від 09.07.2007 року і постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.10.2007 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення № 138 від 01.06.2002 року. В обгрунтування доводів касаційної скарги скаржник зазначає, що спірний договір оренди укладено стосовно нежитлового приміщення загальною площею 139,6 кв. м. по вул. Свободи, 1 у м. Хуст, яке є об'єктом комунальної власності Хустської міської ради; остання не давала згоди на передачу зазначеного приміщення в оренду. Скаржник зазначає, що згідно матеріалів інвентаризаційної справи будівлі по вул. Свободи, 1 у м. Хуст власником будівлі значиться Хустська міська рада, а не держава. Договір оренди укладено з порушенням прав Хустської міської ради як власника майна на безперешкодне володіння, користування та розпорядження своїм майном, оскільки приміщення адміністративно-навчального корпусу ПТУ № 10 та інша частина приміщень є різними приміщеннями, які лише розташовані в одній будівлі, однак мають окремі входи. На іншу частину приміщень, не належних ПТУ, було оформлено право власності за Хустською міською радою та надано ці приміщення в оренду приватному підприємцю ОСОБА_1 Скаржник стверджує, що на частину приміщень, які знаходяться в м. Хуст по вул. Свободи, 1 - 139, 5 кв.м. Хустською міською радою законно оформлено право власності, натомість представництвом Фонду державного майна України укладено договір оренди комунального майна із перевищенням своїх повноважень. Скаржник зазначає, що судами не взято до уваги та не спростовано той факт, що є чинним рішення сесії Хустської міської ради № 676 від 28.022.2002 року "Про затвердження переліку об'єктів комунальної власності міста Хуст", яким затверджено перелік об'єктів комунальної власності і в який, зокрема, включено частину приміщення по вул. Свободи, 1 у місті Хуст. Порушення норм процесуального права скаржник вбачає в тому, що апеляційний господарський суд не задовольнив клопотання Хустської міської ради, не відклав слухання справи на більш пізній термін, що позбавило можливості позивача взяти участь в розгляді справи.

Відзиви на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходили.

Заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, касаційна інстанція вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 1 червня 2002 року між представництвом Фонду державного майна України у м. Хуст та приватним підприємцем ОСОБА_1 укладено договір №138 оренди нежитлових приміщень загальною площею 139, 60 кв.м., розташованих за адресою: м. Хуст, вул. Свободи,1, для надання стоматологічних послуг населенню. Згідно акта приймання-передачі від 01.06.2002 року представництво Фонду державного майна України в м. Хуст (орендодавець) передало, а приватний підприємець Чопей В.М. (орендар) прийняв в оренду нежитлові вбудовані приміщення, що знаходяться за адресою: м. Хуст, вул. Свободи, 1, загальною площею 139, 6 кв.м.

Рішенням Хустської міської ради від 16.05.1995 року ( додаток № 2) представництву Фонду державного майна України у м. Хуст були делеговані повноваження, орендодавця майна комунальної власності. 29.03.2000 року рішенням виконавчого комітету Хустської міської ради за № 114 визначено оформити право власності на об'єкт нерухомого майна - адміністративно-навчальний корпус в м. Хуст по вул. Свободи, 1 за державою в особі Міністерства освіти з правом оперативного управління ПТУ № 10. На підставі зазначеного рішення 18.04.2000 року Хустським бюро технічної інвентаризації було вчинено реєстраційний напис за №285 про реєстрацію свідоцтва про право власності на адміністративно-навчальний корпус, розташований в м. Хуст по вул. Свободи,1, в якому зазначено, що Хустська міська рада посвідчує, що згадане приміщення в цілому належить державі в особі Міністерства освіти України, з правом оперативного управління ПТУ №10, на праві державної власності. Рішення на підставі яких зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно за державою, у встановленому законодавством порядку не визнані недійсними.

У відповідності до вимог статті 2 Закону України "Про власність" (697-12) власність в Україні виступає у таких формах: приватна, колективна, державна.

Згідно з вимогами статті 31 Закону України "Про власність" (697-12) до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування ( стаття 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) )

Згідно з частиною 1 статті 60 даного Закону, територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відносини, що виникли між сторонами на підставі спірних договорів оренди, регулювалися Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) в редакції, що діяла на час укладення цього договору.

Частиною 1 статті 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) визначено, що наведений Закон регулює, зокрема, організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) державну політику у сфері оренди державного та комунального майна здійснюють Кабінет Міністрів та Фонд державного майна України.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) орендодавцями державного майна є, зокрема. Фонд державного майна, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук та галузевих академій наук.

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону. Приписами статті 5 Закону встановлено, що орендодавцем є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю.

Виходячи з наведеного, зважаючи на те, що представництво Фонду державного майна України у м. Хуст, укладаючи спірний договір, діяло в межах наданих йому законом повноважень, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правомірного та обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання договору оренди недійсним.

Посилання скаржника на порушення апеляційним судом норм процесуального права, суд не приймає до уваги, оскільки відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) нез'явлення в засідання представників сторін є підставою для відкладення розгляду справи, якщо спір не може бути вирішений в даному засіданні. Вирішення спору в господарському суді обмежено за строком і господарський суд за власним переконанням і у відповідності до статті 77 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вирішує питання можливості і доцільності відкладення слухання справи. Львівський апеляційний господарський суд визначив, що явка належним чином повідомлених сторін не визначалася як обов'язкова, наявних в матеріалах справи документів достатньо для її розгляду і відсутність представника позивача не перешкоджає розгляду по суті апеляційної скарги.

Відповідно до частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) до юрисдикції касаційної інстанції не відноситься повторна оцінка доказів та встановлення обставин, що були встановлені при попередньому розгляді справи, натомість у касаційній скарзі порушується лише питання оцінки доказів, доведеності обставин справи, які не можуть бути предметом касаційного провадження. Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція, виходить з обставин, встановлених у даній справі судом першої та апеляційної інстанції. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) ?, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з пунктом 1 статті 111-9 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення коли визнає, що постанова прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не спростовують висновків викладених в рішенні Закарпатської області та постанові Львівського апеляційного господарського суду у даній справі та не можуть бути підставами для зміни або скасування прийнятих у справі рішень. Під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені судами першої та апеляційної інстанції на підставі повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.