ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2007 р.
№ 41/154-18/170
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Козир Т.П. -головуючого, Мележик Н. I., Подоляк О.А., за
участю представника позивача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві
касаційну скаргу Дочірнього підприємства Державної компанії
"Укрспецекспорт" -Державне підприємство "Укроборонсервіс" на
постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 січня
2007 року у справі господарського суду м.Києва за позовом ПП
"Автосервіс" до Дочірнього підприємства Державної компанії
"Укрспецекспорт" -Державного підприємства "Укроборонсервіс", ВАТ
"Спецтехсервіс" та Міністерства оборони України, третя
особа -Військова частина А 2215, про визнання недійсним договору
купівлі-продажу,
УСТАНОВИВ:
У січні 2005 року ПП "Автосервіс" звернулося до
господарського суду з позовом до Дочірнього підприємства Державної
компанії "Укрспецекспорт" -Державне підприємство
"Укроборонсервіс", ВАТ "Спецтехсервіс" та Міністерства оборони
України про визнання недійсним протоколу проведення конкурсу,
проведеного 11 січня 2005 року Дочірнім підприємством Державної
компанії "Укрспецекспорт" - Державне підприємство
"Укроборонсервіс" на підставі договору комісії від 5 грудня 2004
року № Д 29-15/1326 щодо реалізації нерухомого військового
майна -будівель №№ 43, 44, 45, 46, 48, 49, які розташовані за
адресою: м. Бориспіль, Київська обл., військова частина А2215.
Позивач також просив визнати недійсним договір купівлі-продажу
укладений між Дочірнім підприємством Державної компанії
"Укрспецекспорт" - Державне підприємство "Укроборонсервіс" та
Відкритим акціонерним товариством "Спецтехсервіс" за результатами
проведеного 11 січня 2005 року конкурсу щодо реалізації нерухомого
військового майна - будівель №№ 43,44,45,46,48,49, які розташовані
за адресою: м. Бориспіль, Київська обл., військова частина А2215.
Справа в судах розглядалась неодноразово.
Відповідно до заяви про зміну предмету позову від 1 серпня
2006 року, поданої під час нового розгляду справи місцевим судом,
позивач просив суд: 1) визнати недійсним рішення за результатами
конкурсу з продажу майна; 2) визнати недійсним договір
купівлі-продажу №Д29-1.5/26 від 12 січня 2005 року, укладений між
Дочірнім підприємством Державної компанії "Укрспецекспорт" -
Державне підприємство "Укроборонсервіс" та Відкритим акціонерним
товариством "Спецтехсервіс", посвідчений приватним нотаріусом
Бориспільського міського нотаріального округу Київської області
Віценко В.О., зареєстрований в реєстрі за №2; 3) зобов'язати
Міністерство оборони України продати майно Приватному підприємству
"Автосервіс" шляхом викупу через уповноважені Кабінетом Міністрів
України підприємства та організації.
Під час нового розгляду у справу, з метою захисту інтересів
держави, вступив Військовий прокурор Дарницького гарнізону.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 жовтня 2006 року
у позовні вимоги було задоволено задоволено та : визнано недійсним
рішення за результатами конкурсу з продажу майна; визнано
недійсним договір купівлі-продажу №Д29-1.5/26 від 12 січня 2005
року, укладений між Дочірнім підприємством Державної компанії
"Укрспецекспорт" - Державне підприємство "Укроборонсервіс" та
Відкритим акціонерним товариством "Спецтехсервіс"; зобов'язано ВАТ
"Спецтехсервіс" повернути майно Міністерству оборони України;
стягнуто з Міністерства оборони України на користь ВАТ
"Спецтехсервіс" 300000 грн., отриманих ним в оплату реалізованого
нерухомого військового майна за договором купівлі-продажу № Д
29-1.5/26; зобов'язано Міністерство оборони України здійснити
відчуження майна з урахуванням положень ст. 777 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, а саме - переважного права наймача перед іншими
особами на його придбання.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10
січня 2007 року апеляційні скарги Дочірнього підприємства
Державної компанії "Укрспецекспорт" -Державне підприємство
"Укроборонсервіс", ВАТ "Спецтехсервіс" та апеляційне подання
Військового прокурора Дарницького гарнізону на рішення
господарського суду м. Києва від 19 жовтня 2006 року залишені без
задоволення, а рішення -без змін.
Відповідно до листа №3/6440 від 13 листопада 2007 року ТВО
військового прокурора Центрального регіону України полковника
юстиції Зелінського О., військова прокуратура Центрального регіону
України відмовилась від подальшої участі в розгляді даної справи у
зв'язку з відсутністю порушень, які завдають шкоду економічним
інтересам держави.
Розпорядженням Голови Вищого господарського суду України від
27 листопада 2007 року для розгляду даної справи було створено
колегію суддів у складі: судді Козир Т.П. -головуючий, суддів
Мележик Н.I., Подоляк О.А.
28 листопада 2007 року представником скаржника було подано
заяву про відвід суддів Козир Т.П. та Шевчук С.Р., в зв'язку з чим
в судовому засіданні було оголошено перерву до 5 грудня 2007 року.
Ухвалою Голови Вищого господарського суду України від 28
листопада 2007 року зазначену вище заяву про відвід суддів
залишено без задоволення.
5 грудня 2007 року представником скаржника було подано ще дві
заяви про відвід суддів Козир Т.П., Мележик Н.I., Подоляк О.А. та
відповідно суддів Мележик Н.I і Подоляк О.А.
Ухвалами Голови Вищого господарського суду України від 5
грудня 2007 року зазначені заяви про відвід суддів залишені без
задоволення.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову
Київського апеляційного господарського суду від 10 січня 2007 року
та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних
вимог.
Заявник стверджує, що суд допустився порушень ч. 3 ст. 13 та
ч. 2 ст .19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст. 47 ГК України
( 436-15 ) (436-15)
, п. 3 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
, ст. 6 Закону України "Про
правовий режим майна у Збройних силах України" ( 1075-14 ) (1075-14)
,
частини першої ст. 776, ст. 777 та ч. 1 ст. 1014 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих
державних підприємств" ( 2171-12 ) (2171-12)
та п. 48, 51 Державної програми
приватизації.
Представники Міністерства оборони України та військової
частини А 2215 в судове засідання не з'явились.
Враховуючи, що про час і місце розгляду касаційної скарги
сторони повідомлені належним чином, суд вважає можливим розглянути
касаційну скаргу за їх відсутності.
Вислухавши пояснення представників сторін, що з'явились в
судове засідання, обговоривши доводи касаційної скарги та вивчивши
матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає
задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31 березня 2003
року між позивачем та третьою особою було укладено договір оренди
№31с/2003/ГоловКЕУ, відповідно до умов якого позивач отримав в
строкове платне користування нерухоме майно військового містечка №
1 загальною площею 2472 кв.м. (нежитлові будівлі №№ 43,45, 46,48,
49). Строк дії договору згідно з його п.10.3 становить п'ять
років -з 01.04.03 по 01.04.08.
Додатковою угодою від 23 жовтня 2003 року № 1 до договору
оренди сторони доповнили розділ 6 договору, передбачивши, що у
випадку відчуження орендованого майна орендар має першочергове
(переважне) право перед іншими суб'єктами придбання (викупу) цього
майна відповідно до чинного законодавства.
Встановлено, що договір та додаткова угода до нього підписані
повноважними представниками сторін такого договору, а саме
директором позивача Гроною О.I. та командиром в/ч А 2215
полковником Олійником А.В.
Судами також встановлено, що відповідно до п. 6.3 та п.6.6
Договору оренди № 31с/2003/ГоловКЕУ позивач мав право з дозволу
військової частини А 2215 здійснювати поліпшення спірних
приміщень, попередньо погодивши з останньою відповідний кошторис.
Листом №157 від 23 квітня 2004 року військова частина А 2215
погодила виконання позивачем за власні кошти
ремонтно-відновлювальних робіт орендованих будівель № 43 44, 45,
48, 49. Позивачем також було складено відповідний локальний
кошторис №2-1-1 на ремонт орендованих приміщень та відомість
ресурсів до локального кошторису № 2-1-1 на ремонт будівель
автогаражу військової частини А 2215, які також були погоджені
військовою частиною А 2215.
Крім того, вбачається, що позивачем належним чином
виконувались умови договору оренди майна, що, зокрема, не
спростовано відповідачами.
Також встановлено, що 5 грудня 2004 року між Міністерством
оборони України та Дочірнім підприємством Державної компанії
"Укрспецекспорт" -Державне підприємство "Укроборонсервіс" було
укладено договір комісії на реалізацію нерухомого військового
майна № Д 29-15/1326, відповідно до п.1.1 якого Міністерство
оборони України доручило, а Дочірнє підприємство Державної
компанії "Укрспецекспорт" -Державне підприємство Укроборонсервіс"
прийняло на себе зобов'язання за комісійну плату реалізувати на
конкурсних засадах покупцям від свого імені і в інтересах
Міністерства оборони України та за рахунок останнього нерухоме
військове майно (спірні приміщення).
Згідно з п. 2.2 договору комісії ціна реалізації майна, що
виставлено на продаж, не може бути нижчою ніж 226611,06 грн., у
т.ч. ПДВ -37768,51 грн.
За результатами конкурсу, проведеного Дочірнім підприємством
Державної компанії "Укрспецекспорт" -Державне підприємство
"Укроборонсервіс", переможцем став ВАТ "Спецтехсервіс", з яким
було укладено договір купівлі-продажу від 12 січня 2005 року № Д
29-1.5/26.
Відповідно до п. 2.1 даного договору вартість майна склала
300000 грн., у т.ч. ПДВ 50000 грн.
Вбачається, що скаржник наголошує на тому, що при продажу
майна за спірним договором не було враховано його переважного
права на придбання даного майна, яке передбачене додатковою угодою
від 23 жовтня 2003 року № 1 до договору оренди №
31с/2003/ГоловКЕУ.
Відповідно до положень ст. 777 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
наймач,
який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі
продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими
особами на її придбання.
Судами встановлено, що в орендодавця не було зауважень щодо
виконання позивачем умов договору оренди.
Також, судами підставно зазначено, що продане за спірним
договором майно було державною власністю.
Дана обставина свідчить, що до спірних правовідносин судами
було правильно застосовано законодавство, що регулює саме
приватизаційні правовідносини.
Підставним є і висновок судів про те, що жодним із
нормативних актів, що визначають правовий режим спірного майна, а
також жодним з нормативних актів, що регулюють порядок
приватизації державного майна, не передбачається ані спеціального
порядку використання, ані обмежень переважного права позивача, як
орендаря, на купівлю спірних приміщень.
Відповідно до п. 53 Державної програми приватизації на
2000-2002 рр. на державний орган приватизації покладається
обов'язок попередньо звертатися до орендаря з пропозицією
приватизувати орендоване майно і, відповідно, право продажу такого
майна на конкурентних засадах вважається правомірним виключно
після отримання відмови орендаря від його придбання.
Доказів на підтвердження направлення відповідної пропозиції
орендарю скаржником та Міністерством оборони України суду надано
не було.
Наведене свідчить, що суди попередніх інстанцій підставно
прийшли до висновку, що спірний договір купівлі-продажу укладений
з порушенням та без врахування переважного права позивача,
закріпленого ст. 777 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та передбаченого
умовами договору оренди, на купівлю майна проданого за спірним
договором.
Крім того судами попередніх інстанцій було встановлено, що
конкурс з продажу спірного майна був проведений із порушенням
правил оголошення та порядку проведення конкурсу щодо зазначеного
вище спірного майна.
Суди, зокрема встановили, що при проведенні конкурсу з
продажу спірного майна було порушено та не дотримано вимог п. 5
"Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних
засобів, що є державною власністю", затвердженого наказом Фонду
державного майна України від 22.09.2000 № 1976 ( z0692-00 ) (z0692-00)
, що
діяло на момент виникнення спірних правовідносин, вимог ст. 15,
ч.1,4 ст. 18 Закону України "Про приватизацію невеликих державних
підприємств" ( 2171-12 ) (2171-12)
.
У наведених заявником касаційної скарги доводах зазначених
вище обставин спростовано не було.
Відповідно до положень ст. 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
кожна
сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як
на підставу своїх вимог і заперечень.
Враховуючи все вищевикладене, Вищий господарський суд України
приходить до висновку, що доводи, викладені заявником в касаційній
скарзі, в ході судового розгляду свого підтвердження не знайшли, в
зв'язку з чим визнаються судом безпідставними.
Відтак, враховуючи те, що судами попередніх інстанцій повно
та всебічно досліджено всі обставини справи та правильно
застосовано норми чинного законодавства, під час нового розгляду
справи виконано вимоги суду касаційної інстанції, Вищий
господарський суд України погоджується з висновком судів
попередніх інстанцій щодо недійсності спірного договору купівлі -
продажу та необхідності застосування наслідків недійсності
правочину, передбачених ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7 -111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну залишити без задоволення, а постанову Київського
апеляційного господарського суду від 10 січня 2007 року -без змін.
Головуючий Т. Козир
Судді Н. Мележик
О. Подоляк