ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 серпня 2007 р.
№ 14/351 ( rs705730 ) (rs705730)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого
Панової I.Ю.
суддів:
Заріцької А.О. Ткаченко Н.Г.
розглянувши касаційну скаргу
Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою
відповідальністю "Вілан"
на постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 29 травня
2007 року
у справі господарського суду
№ 14/351 ( rs705730 ) (rs705730)
Iвано-Франківської області
за позовом
Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою
відповідальністю "Вілан"
до
Товариства з обмеженою відповідальністю "Три і Ком"
про ліквідатор
витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1
за участю представників:
Арбітражного керуючого - ОСОБА_2
Відповідача - Петраша Ю.М.
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від
16 січня 2007 року (суддя Булка В.I.) задоволено позов спільного
українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю
"Вілан" (далі - СУН ТОВ "Вілан") до товариства з обмеженою
відповідальністю "Три і Ком" (далі -ТОВ "Три і Ком") про
витребування майна із чужого незаконного володіння.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду першої інстанції,
ТОВ "Три і Ком" звернулось до Львівського апеляційного
господарського суду з апеляційною скаргою з вимогою скасувати
зазначене рішення та прийняте нове, яким СУН ТОВ "Вілан" у позові
відмовити.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
29 травня 2007 року (судді: Мельник Г.I., Новосад Д.Ф., Михалюк
О.В.) апеляційну скаргу ТОВ "Три і Ком" задоволено, скасовано
рішення господарського суду Iвано-Франківської області від 16
січня 2007 року, прийнято нове рішення, яким СУН ТОВ "Вілан" у
позові відмовлено.
. Постанова мотивована тим, що позивачем відповідно до ст.
33 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі -ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) не доведено, що приміщення у
розмірі 18,4 кв.м. належить йому на праві власності.
Не погоджуючись з прийнятою постановою суду апеляційної
інстанції, ліквідатор СУН ТОВ "Вілан" звернувся до Вищого
господарського суду України з касаційною скаргою з вимогою
скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення
господарського суду Iвано-Франківської області від 16 січня 2007
року залишити без змін.
При цьому скаржник посилається на порушення судом апеляційної
інстанції норм матеріального права, а саме: ст. 50 Закону України
"Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
, ст. 387 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
(далі - ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
).
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали справи,
заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та
повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування
судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального
права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому
задоволенню виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої
інстанції, між позивачем та відповідачем 14 березня 2000 року було
укладено договір купівлі-продажу (а.с.40), відповідно до умов
якого СУН ТОВ "Вілан" придбало 18,4 м-2 виробничого нежитлового
приміщення в будинку по вул. Мазепи, 179 у м. Iвано-Франківську.
Як вбачається з рішення суду першої інстанції, позов про
витребування майна з чужого незаконного володіння подано до
господарського суду арбітражним керуючим ОСОБА_1, призначеною
ліквідатором у справі про банкрутство позивача № Б-3/98, що
підтверджується постановою місцевого господарського суду від 8
серпня 2006 року (а.с. 22).
Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"
( 2343-12 ) (2343-12)
ліквідатор з дня свого призначення має право вживати
заходи, спрямовані на пошук, виявлення та повернення майна
банкрута, що знаходиться у третіх осіб.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 16 вересня 2002
року між сторонами було укладено угоду № 2 про розірвання договору
купівлі-продажу виробничого нежитлового приміщення від 14 березня
2000 року, а згідно акту-прийому передачі (а.с. 33-35),
підписаного директором СУН ТОВ "Вілан" Аніськовцевим О.В. та
заступником директора ТОВ "Три і Ком" Морозом Я.I., дане
приміщення передано позивачем у власність ТОВ "Три і Ком".
Позивач, заявляючи вимоги про витребування майна з чужого
незаконного, на його думку, володіння, не врахував обставин, що
випливають із зазначеної угоди від 16 вересня 2002 року № 2, а
судом першої інстанції, в свою чергу, ці обставини не досліджено і
не оцінено.
В обгрунтування своєї касаційної скарги ліквідатор зазначає,
що договір купівлі-продажу розірвано безпідставно, а наявність на
балансі зазначеного приміщення є доказом права власності на нього
за позивачем.
Однак, в матеріалах справи відсутні докази щодо визнання
недійсною угоди № 2 про розірвання договору від 16 вересня 2002
року.
Стаття 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
визначає обов'язок кожної
сторони по справі довести ті обставини, на які вона посилається як
на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 128 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
право власності
(право оперативного управління) у набувача майна за договором
виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом
або договором.
В матеріалах справи відсутній акт про передачу приміщення за
договором купівлі-продажу виробничого нежитлового приміщення від
14 березня 2000 року, що судом першої інстанції також не
встановлено.
Як вбачається з матеріалів справи, перехід права власності на
зазначене приміщення зареєстровано Iвано-Франківським обласним
бюро технічної інвентаризації, про що, як зазначено судом
апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, свідчить запис на
реєстраційному посвідченні на об'єкти нерухомого майна, які
належать юридичним особам від 27 липня 2005 року.
Таким чином, судом першої інстанції не було оцінено витяг з
реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 липня 2005 року як
доказ у справі, на підтвердження права власності зазначеного
приміщення за ТОВ "Три і Ком", доданий відповідачем у справі до
відзиву на позовну заяву.
Згідно із ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на
всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
В обгрунтування касаційної скарги скаржник посилається на
порушення судом апеляційної інстанції ст. 50 Закону України "Про
власність" ( 697-12 ) (697-12)
. Однак, Закон втратив чинність згідно із
Законом України від 27 квітня 2007 року N 997-V.
На думку заявника касаційної скарги судом апеляційної
інстанції не досліджувався такий доказ у справі, як платіжне
доручення від 12 липня 2001 року № 143 (а.с. 24) про сплату 3
000 грн. з призначенням платежу -"оплата за приміщення дог б/н
5.04.00 р.", який був взятий до уваги судом першої інстанції і з
оцінкою якого в свою чергу не погодився суд апеляційної інстанції.
Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на
користь якої приймається рішення, є порушенням вимог ст. 4-2 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо рівності всіх учасників судового процесу
перед законом і судом.
Як вбачається з оскаржуваної постанови, Львівський
апеляційний господарський суд не погодився з висновками суду
першої інстанції про виконання позивачем своїх фінансових
зобов'язань за договором купівлі-продажу та про прийняття у
підтвердження права власності позивача на спірне приміщення акту
документальної перевірки його діяльності від 9 жовтня 2002 року №
798/23-4 (а.с. 10-21), щодо перебування спірного приміщення на
балансі позивача, та в оскаржуваній постанові зазначив, що право
власності повинно підтверджуватись первинними документами. Разом з
тим первинні документи не досліджувалися і оцінки такому доказу у
справі, як платіжне доручення від 12 липня 2001 року № 143,
посиланням на яке суд першої інстанції обгрунтовував право
власності позивача на спірне майно, суд апеляційної інстанції не
дав.
Таким чином, апеляційний господарський суд, здійснюючи
апеляційний перегляд справи та приймаючи оскаржувану постанову,
допущені місцевим господарським судом порушення частково усунув
але припустився власних, які є самостійною підставою для
скасування оскаржуваної постанови.
Відповідно до ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на
підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, місцевий
господарський суд при прийнятті рішення не врахував доводів
відповідача по справі, наведених у відзиві на позовну заяву та не
прийняв до уваги доказів, які додані до відзиву, а апеляційний
господарський суд, в свою чергу, не у повному обсязі дослідив
названі докази у підтвердження права власності відповідача на
оспорюване приміщення.
Враховуючи зазначене, колегія суддів Вищого господарського
суду України вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного
висновку щодо скасування рішення суду першої інстанції, яким було
задоволено позов СУН ТОВ "Вілан", як такого, що не відповідає
фактичним обставинам справи, а вимоги позивача у справі є
недоведеними та не підтверджені належними доказами, однак
наведеного вище не врахував та не дав належної оцінки усім доказам
по справі у їх сукупності.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що
підлягають застосуванню до таких правовідносин, а за їх
відсутності -на підставі закону, що регулює подібні відносини, або
виходячи з загальних засад і змісту законодавства України.
З аналізу ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
вбачається, що
наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не
має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
З урахуванням зазначеного, Вищий господарський суд України
вважає за необхідне передати справу на новий розгляд до
господарського суду Iвано-Франківської області.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-111-12 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу спільного українсько-німецького товариства з
обмеженою відповідальністю "Вілан" задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від
29 травня 2007 року та рішення господарського суду
Iвано-Франківської області від 16 січня 2007 року у справі №
14/351 ( rs705730 ) (rs705730)
скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Iвано-Франківської області.
Головуючий I.Ю. Панова
Судді А.О. Заріцька
Н.Г. Ткаченко