ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 серпня 2007 р.
№ 14/302 (05-5-14/427)
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого:
Першикова Є.В.,
суддів
Данилової Т.Б.,
Ходаківської I.П.,
розглянувши
касаційну скаргу
приватного торгово-виробничого унітарного підприємства
"Торгтехносервіс" (далі Підприємство)
на рішення
господарського суду міста Києва
від
21.07.06
у справі
№ 14/302
господарського суду
міста Києва
за позовом
Підприємства
до
суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1
(далі Підприємець)
про
стягнення 6 400,00 доларів США
В засіданні взяли участь представники:
- позивача:
Щадіков В.I. (за дов. № 56 від 20.06.07) - у судовому
засідання 21.06.07; Гоч С.В. (за дов. № 57 від 20.06.07) - у
судовому засіданні 21.06.07; Ходаненок О.П. (за дов. б/н від
07.08.07) - у судовому засіданні 09.08.07;
- відповідача:
не з'явились.
Ухвалою від 21.05.07 колегії суддів Вищого господарського
суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Савенко
Г.В., Ходаківська I.П., утвореному розпорядженням заступника
Голови Вищого господарського суду України від 09.04.04, касаційна
скарга Підприємства
№ 2049 від 02.04.07 була прийнята до провадження та
призначена до розгляду на 21.06.07, без початку перегляду справи
по суті.
У зв'язку з перебуванням судді Савенко Г.В. на лікарняному,
для розгляду справи № 14/302 господарського суду міста Києва,
призначеної до перегляду в касаційному порядку на 21.06.07,
розпорядженням заступника Голови Вищого господарського суду
України від 16.06.07 було створено колегію суддів Вищого
господарського суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В.,
судді -Данилова Т.Б., Ходаківська I.П.
У зв'язку з неявкою представників Підприємця у судове
засідання ухвалою від 21.06.07 Вищого господарського суду України
розгляд справи було відкладено на 09.08.07.
Вказані ухвали суду були направлені сторонам у справі в
установленому порядку, документів які б свідчили про їх
неотримання сторонами у справі до Вищого господарського суду
України не надходило, отже усіх учасників судового процесу
відповідно до ст. 111-4 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
належним чином повідомлено про час і місце
розгляду касаційної скарги.
На день розгляду справи у судовому засіданні 09.08.07
будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового
процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило.
У судове засідання 09.08.07 представники Підприємця не
з'явились.
Враховуючи, що ухвалою про призначення справи до розгляду
учасників судового процесу було попереджено, що неявка без
поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення
розгляду справи на інші строки, а від Підприємця повідомлень щодо
неможливості участі у судовому засіданні 09.08.07 до колегії
суддів Вищого господарського суду України не надходило, справа
розглядається за наявними матеріалами справи за участі
представника Підприємства.
Про вказані обставини представників Підприємства було
повідомлено на початку судових засідань 21.06.07, 09.08.07.
Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України
не заявлено.
За згодою представника Підприємства, відповідно до ч. 2 ст.
85 та ч. 1
ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, у судовому засіданні 09.08.07 було оголошено лише
вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського
суду України.
Рішенням від 21.07.06 господарського суду міста Києва (суддя
Калатай Н.Ф.) у задоволенні позовних вимог Підприємству
відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що
Підприємством не було документально доведено факт здійснення
Підприємцем оплати частини наданих послуг на суму 7 500,00 доларів
США та факт наявності заборгованості Підприємця перед
Підприємством на суму 6 400 доларів США.
Не погодившись з вказаним судовим рішенням, Підприємство
звернулось до суду апеляційної інстанції, проте ухвалами від
02.10.06 та від 05.03.07 Київського апеляційного господарського
суду (колегія суддів у складі: головуючий -Губенко Н.М.,
судді -Барицька Т.Л., Ропій Л.Н.) апеляційна скарга Підприємства
була повернута без розгляду.
Вважаючи вказані процесуальні акти неправомірними,
Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою в якій просить рішення від 31.07.06
господарського суду міста Києва та ухвалу від 05.03.07 Київського
апеляційного господарського суду у даній справі скасувати, а
позовну заяву розглянути по суті, за результатами чого позовні
вимоги Підприємства задовольнити.
На вимогу суду Підприємством було надано уточнення до
касаційної скарги в якому скаржник ставить питання лише про
скасування рішення від 21.07.06 (підписаного 31.07.06) та
прийняття нового рішення по справі.
Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні
оскарженого судового акту було порушено норми матеріального та
процесуального права, а саме: ст. 13 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст. 20 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
,
ст. 1 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Зокрема, Підприємство вважає, що встановлений судом першої
інстанції факт того, що Підприємець на основі видаткових касових
ордерів видавав грошові кошти фізичним особам, суперечить умовам
укладеного між сторонами договору та не підтверджує факту
перерахування коштів на розрахунковий рахунок Підприємства або
внесення таких коштів до його каси в рахунок погашення
заборгованості Підприємця за надані йому Підприємством послуги з
міжнародних вантажоперевезень.
При цьому, скаржник наголошує, що п. 6.3 договору НОМЕР_1
передбачено, що оплата наданих послуг здійснюється шляхом
перерахування узгоджених сум на його розрахунковий рахунок.
На день розгляду справи по суті письмовий відзив на касаційну
скаргу від Підприємця не надійшов.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши
пояснення представника Підприємства, суддю-доповідача по справі,
проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи
правильність застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду
України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено попереднєю судовою інстанцією на підставі
матеріалів справи, 04.01.04 між Підприємством та Підприємцем було
укладено договір доручення НОМЕР_1 на організацію перевезень
вантажів автомобільним транспортом (далі Договір), за умовами
якого Підприємець, як Експедитор, доручив, а Підприємство, як
Перевізник, прийняло на себе зобов'язання протягом строку дії
Договору здійснювати від імені Підприємця та за рахунок Замовника
організацію перевезень та транспортно-експедиційне обслуговування
вантажів.
Місцевим судом встановлено, що відповідно до п.п. 3.1, 3.2
Договору Підприємець не менш ніж за 24 години направляє (в тому
числі факсом) Підприємству викладену у вільній формі Заявку на
перевезення, завірену печаткою Підприємця, із зазначенням
необхідних даних для здійснення перевезення, а Підприємство
направляє Підприємцю підтверджену своєю печаткою Заявку (в тому
числі факсом), що свідчить про прийняття умов такої Заявки.
Також, судом першої інстанції встановлено, що згідно п. 10.6
вказаного Договору, договір, заявки, додаткові угоди, які
оформлені уповноваженими представниками сторін і передані
факсимільним зв'язком, є оригіналами, які зобов'язують обидві
сторони виконувати умови Договору.
Місцевим судом встановлено, що п. 10.2 Договору передбачено,
що всі зміни, додатки та доповнення до нього є дійсними лише у
тому випадку, якщо вони зроблені в письмовій формі і підписані
особами, уповноваженими на те сторонами.
Крім того, попереднєю судовою інстанцією встановлено, що у п.
6.1 Договору сторони передбачили, що розмір плати за перевезення
узгоджується окремо при підтвердженні Заявки, яка є невід'ємною
частиною Договору. Підставою для оплати є рахунок-фактура та акт
виконаних робіт Перевізника, підписані Експедитором.
Водночас, встановлено, що у п. п. 6.3 Договору сторони
погодили, що оплата послуг здійснюється шляхом перерахування
узгоджених сум на рахунок Підприємства протягом 14 днів після
отримання свідоцтва про реєстрацію, свідоцтва платника ПДВ або
єдиного податку, завірених печаткою компанії, оригіналу СМR,
оригіналу рахунку-фактури та підписаного сторонами акту виконаних
робіт, якщо інше не обумовлено в Заявці.
При вирішенні спору по суті судом першої інстанції
встановлено, що змін до Договору в частині узгодженого порядку
здійснення розрахунків за здійснені на виконання умов такого
Договору перевезення, сторонами не вносилось.
Також, місцевим судом встановлено, що у п. 7.4 Договору
сторони передбачили штрафні санкції у випадку затримки оплати
Підприємцем наданих йому згідно даного Договору послуг
Підприємством.
Вирішуючи спір суд першої інстанції встановив, що на підставі
оформлених за допомогою факсу заявок Підприємця №№
НОМЕР_2,НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, на виконання вимог Договору
Підприємством здійснено доставку вантажів за маршрутами м.Советск
(Росія) -м.Київ, м.Дніпропетровськ (Україна), загальною кількістю
8 перевезень.
При цьому, місцевим судом встановлено, що факт здійснення
вказаних перевезень та доставки вантажів підтверджується
відповідними міжнародними автомобільними накладними (CMR), та
Підприємцем не спростовано.
При вирішенні спору по суті попереднєю судовою інстанцією
встановлено, що загальна вартість перевезень по всіх 4-х Заявках
Підприємця була узгоджена сторонами в сумі 13 900,00 доларів США.
На вимогу місцевого господарського суду сторонами було
підписано Акт звірки взаєморозрахунків сторін станом на 16.05.06,
за яким Підприємство рахує за Підприємцем заборгованість в сумі 7
500,00 доларів США, а Підприємець, з посиланням на видаткові
касові ордери, проти наявності в нього такої заборгованості
заперечує.
На підставі матеріалів справи суд першої інстанції прийшов до
висновку, що взаєморозрахунки між сторонами здійснювалися шляхом
внесення до каси Підприємства готівки.
Так, вирішуючи спір, місцевий суд встановив, що 12.02.05
Підприємець одержав пакет документів по всіх 8 здійснених
Підприємством перевезеннях, на підтвердження чого останнім було
додано до матеріалів справи належну копію повідомлення про
вручення Підприємцю відправлення НОМЕР_6 з відміткою про
отримання.
Як встановлено попереднєю судовою інстанцією, відповідно до
прибуткового касового ордеру № НОМЕР_7 від Підприємця до каси
Підприємства було прийнято 7 500,00 доларів США, при цьому
підстава була визначена як "за вантажоперевезення". Разом з тим,
місцевим судом встановлено, що за усними твердженнями
Підприємства, 5 100,00 доларів США з прийнятої суми Підприємцем
сплачено за Заявкою №НОМЕР_2, а
2 400,00 доларів США -за Заявкою №НОМЕР_3. Водночас, на
підставі пояснень представників Підприємства суд першої інстанції
встановив, що зазначені грошові кошти були внесені до каси
Підприємства водіями, що здійснювали перевезення після отримання
їх від Підприємця, у зв'язку з чим місцевий суд прийшов до
висновку, що вказівка у прибутковому касовому ордері № НОМЕР_7 про
те, що 7 500, доларів США прийняті до каси Підприємства від
Підприємця не відповідає дійсності.
При вирішенні спору по суті попереднєю судовою інстанцією
встановлено, що факт оплати здійснених перевезень готівкою
Підприємцем не заперечується, проте боргу за спірними
перевезеннями перед Підприємством він не визнає, а в обгрунтування
відсутності в нього заборгованості перед Підприємством за спірні
перевезення Підприємець посилається на видаткові касові ордери: №
НОМЕР_8, відповідно до якого гр.ОСОБА_2 Підприємцем видано
готівкою 2 296,00 грн. в оплату автотранспортних послуг згідно
заявки № НОМЕР_2, № НОМЕР_9, згідно якого
гр.ОСОБА_3 Підприємцем видано 9 381,00 грн. в оплату
автотранспортних послуг згідно заявки № НОМЕР_2, №НОМЕР_10 за
змістом якої гр.ОСОБА_3 Підприємцем видано 9 911,00 грн. на оплату
автотранспортних послуг згідно заявки №НОМЕР_3, №НОМЕР_11, згідно
якої гр.ОСОБА_4. Підприємцем видано 2 332,00 грн. на оплату
автотранспортних послуг згідно заявки №НОМЕР_12, та № НОМЕР_13,
згідно якої гр.ОСОБА_5. Підприємцем видано 37 875,00 грн. на
оплату автотранспортних послуг згідно заявки б/н.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що
Підприємство проти того, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. на час
здійснення спірних перевезень працювали в нього водіями і
зазначені перевезення здійснювали, не заперечує, але вважає, що
факт видачі Підприємцем на підставі зазначених касових ордерів
грошових коштів не може свідчити про те, що вони надійшли на
рахунок Підприємства або були внесені в його касу в рахунок
погашення заборгованості Підприємця за спірні перевезення. Крім
того встановлено, що ОСОБА_5., якому Підприємець, за його
твердженнями, видав з каси готівкою 37 875,00 грн. для передачі
Підприємству, за твердженням останнього, на Підприємстві ніколи не
працював і відповідно гроші в його касу не вносив.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає,
що оскільки, як встановлено судом першої інстанції, спір між
сторонами фактично виник із договору міжнародного перевезення
вантажу автомобільним транспортом, в якому Підприємство виступало
перевізником, то на спірні взаємовідносини сторін у цій справі
поширюються положення Конвенції про договір міжнародного
дорожнього перевезення вантажів від 19.05.56, до якої Союз РСР
приєднався 01.08.83, за наслідками чого вказана Конвенція стала
чинною для СРСР з 01.08.86.
При цьому враховується, що відповідно до Закону України "Про
правонаступництво України" ( 1543-12 ) (1543-12)
від 12.09.91 Україна є
правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами
Союзу РСР, які не суперечать Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та
інтересам держави.
Крім того, на підставі Постанови Верховної Ради України "Про
приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво
держав щодо договорів" від 17.09.92 № 2608-XII ( 2608-12 ) (2608-12)
Україна приєдналась до цієї Конвенції, яка набула чинності для
України 06.11.96.
Відповідно до ст. 34 Віденської конвенції про
правонаступництво держав щодо договорів від 23.08.78 коли частина
або частини території держави відокремлюються і утворюють одну або
декілька держав незалежно від того, чи продовжує існувати
держава-попередниця, будь-який договір, що був у силі у момент
правонаступництва держав стосовно всієї території
держави-попередниці, продовжує бути чинним стосовно кожної
утвореної таким чином держави-наступниці.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про договір міжнародного
дорожнього перевезення вантажів положення даної Конвенції
застосовуються до договорів дорожнього перевезення вантажів за
винагороду за допомогою автомобілів, коли зазначені в договорі
місце прийняття до перевезення вантажу і місце, передбачене для
здачі вантажу, знаходяться на території двох різних країн, з яких
принаймні одна є такою, що бере участь в Конвенції. Застосування
Конвенції не залежить від місця розташування і національності
сторін, що укладають договір.
За змістом ст. 31 Конвенції про договір міжнародного
дорожнього перевезення вантажів по всіх спорах, що виникають з
приводу перевезень, по яких застосовуються положення даної
Конвенції, позивач може звернутися, крім компетентних судів країн,
що беруть участь в Конвенції, спільно вказаних сторонами, до суду
країни, на території якої знаходяться: a) звичайне
місцерозташування відповідача, його головна контора або відділення
або агентство, за допомогою яких було укладено договір
перевезення, або b) місце прийняття вантажу до перевезення або
місце, вказане для його здачі, і може звернутися лише до цього
суду.
Статтями 123, 124 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
передбачено, що іноземні підприємства і
організації мають право звертатися до господарських судів згідно з
встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за
захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних
законом інтересів. Iноземні підприємства і організації мають
процесуальні права і обов'язки нарівні з підприємствами і
організаціями України. Господарські суди розглядають справи за
участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження
відповідача на території України.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України
враховує, що відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та
ст. 174 Господарського України договір є підставою для виникнення
цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань).
Згідно з приписами ст. 509 Цивільного кодексу України,
зобов'язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник)
зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію
(передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші),
чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право
вимагати виконання такого обов'язку.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України
( 436-15 ) (436-15)
, та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить
аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним
чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за
відсутності конкретних вимог щодо виконання
зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно
ставляться.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від
виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не
допускається.
Згідно з ст. 202 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
,
ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється
виконанням, проведеним належним чином, а за змістом ст. 598
Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або
в повному обсязі на підставах, визначених законом або договором.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає,
що
ст. 525 Цивільного кодексу України встановлено, що
одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його
умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або
законом.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує,
що відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором
про надання
послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням
другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в
процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а
замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу,
якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором
передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний
оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що
встановлені договором. На договір про надання послуг поширюються
загальні положення про виконання зобов'язання, зокрема, ст. 526
Цивільного кодексу України.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України
договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу
однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою
стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
З юридичного аналізу рішення суду першої інстанції
вбачається, що до попередньої судової інстанції доказів щодо
існування судових рішень про зміну умов Договору не надавалось.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає,
що згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є
обов'язковим для виконання сторонами. Кожна сторона повинна вжити
усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання,
враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення
загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою
для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом,
іншими законами або договором.
За змістом ст.ст. 224, 225, 226 Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
учасник господарських відносин, який порушив
господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення
господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані ним збитки
суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що
порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно
повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона
позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів
щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення
розміру збитків.
Згідно з ч. 1 ст. 199 Господар ського кодексу України
виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами
захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин,
передбачених цим Кодексом та іншими законами. До відносин щодо
забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських
відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України.
Виходячи зі змісту ст. ст. 546, 548, 549 Цивільного кодексу
України виконання зобов'язання може забезпечуватися у
відповідності до закону або умов договору, зокрема, неустойкою,
яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до
уваги, що як встановлено судом першої інстанції оплата наданих
Підприємством послуг підтверджується відповідними касовими
ордерами. Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду
України враховує, що відповідно до п. 1.2 Постанови Правління
Національного банку України від 15.12.04 № 637, зареєстрованої в
Міністерстві юстиції України 13.01.05 за № 40/10320 ( z0040-05 ) (z0040-05)
,
касовий ордер -це первинний документ (прибутковий або видатковий
касовий ордер), що застосовується для оформлення надходжень
(видачі) готівки з каси.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає,
що судом першої інстанції при винесенні рішення по суті спору
наведеним правовим положенням юридичного аналізу в контексті
спірних правовідносин надано не було, в той час, як у даному
випадку необхідно було керуватися вказаними нормами в комплексі.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України
вважає, що розглядаючи справу по суті попередня судова інстанція
не врахувала положення ст. 3, ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу
України відповідно до яких загальними засадами цивільного
законодавства та, водночас, засадами на яких має грунтуватися
зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і
справедливість.
На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського
суду України вважає, що спір було розглянуто місцевим
господарським судом без дослідження в повному обсязі обставин
справи та наведення правової оцінки цим обставинам, що є
порушенням принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду
всіх обставин справи в їх сукупності та призвело до прийняття
рішення з помилковим застосуванням норм матеріального права.
Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України
звертає увагу, що фактично позивач по справі (Підприємство) є
нерезидентом України (юридична адреса у Республіці Молдова), у
зв'язку з чим, розглядаючи спір господарським судами слід
враховувати, що відповідно до Законів України від 19.10.00 №
2052-III ( 2052-14 ) (2052-14)
та № 2051-III ( 2051-14 ) (2051-14)
з 26.11.00 для
України набрали чинності Конвенція про вручення за кордоном
судових та позасудових документів у цивільних або комерційних
справах (Гаага, 1965) і Конвенція про отримання за кордоном
доказів з цивільних і торгових справ (Гаага, 1970) із заявами та
застереженнями. Цими заявами і застереженнями передбачено,
зокрема, що названим у конвенціях центральним органом в Україні є
Міністерство юстиції України, яке складає підтвердження про
вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних
або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.
За змістом ст. 15 Конвенції про вручення за кордоном судових
та позасудових документів у цивільних або комерційних справах,
ратифікованої Законом України від 19.10.00 № 2052-III ( 2052-14 ) (2052-14)
, якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ
підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до
положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з'явився, то судове
рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що: a)
документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом
запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій
країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був
дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем
проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в
кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були
здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем
захисту. Водночас, кожна Договірна Держава може заявити, що суддя,
незалежно від положень частини першої цієї статті, може
постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження
про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі
наступні умови: a) документ було передано одним із способів,
передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа
сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи
і який становить щонайменше шість місяців, с) не було отримано
будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для
отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до
уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення
судом першої інстанції не лише норм матеріального та
процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки
доказів. Колегія суддів Вищого господарського суду України
наголошує, що оцінка доказів, не віднесена до компетенції
касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи
вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового
рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі
встановлених фактичних обставин справи та перевіряється
застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і
процесуального права. Касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України,
викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове
рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є законним тоді, коли суд,
виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно
перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з
нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду
справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази, рішення, ухвалене у
справі, підлягає скасуванню, а справа -направленню на новий
розгляд до господарського суду міста Києва.
Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти
до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом
засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення
обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від
встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити
спір.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу приватного торгово-виробничого унітарного
підприємства "Торгтехносервіс" № 2049 від 02.04.07 задовольнити
частково.
Рішення від 21.07.06 господарського суду міста Києва у справі
№ 14/302 господарського суду міста Києва скасувати, а справу
направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий
Є.Першиков
судді:
Т.Данилова
I.Ходаківська