ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23.05.2006 Справа N 14/363
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Плюшка І.А.
Суддів: Панченко Н.П. , Самусенко С.С.
Розглянувши у відкритому
судовому засіданні касаційну
скаргу Державного підприємства “Рівненська сірникова фабрика”
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
24.01.2006 р.
у справі № 14/363 господарського суду Рівненської області
за позовом Державно-акціонерного спеціалізованого імпортно-
експортного банку України “Укрспецімпексбанк”
До Державного підприємства “Рівненська сірникова фабрика”
Про визнання права власності на предмет застави (іпотеки).
За участю представників:
- позивача –Губійчук К.В.;
- відповідача –Дмитрук В.Б.
Дослідивши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення
представників позивача та відповідача,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Рівненської області від 18.01.2005
року по справі № 14/363 (суддя Марач В.В.) в позові Державно-
акціонерного спеціалізованого імпортно-експортного банку України
“Укрспецімпексбанк (далі - Позивач) до Державного підприємства
“Рівненська сірникова фабрика” (далі - Скаржник) про визнання
права власності на предмет застави (іпотеки), відмовлено в
повному обсязі.
Постановою Вищого господарського суду України від 24.05.2005
року у справі № 14/363 зазначене рішення суду першої інстанції
було скасовано, справу направлено на новий розгляд до
господарського суду Рівненської області.
Рішенням господарського суду Рівненської області від 02.11.2005
року у справі № 14/363 (суддя Пєтухов М.Г.) за результатами
нового розгляду справи в задоволенні позову Державно-
акціонерного спеціалізованого імпортно-експортного банку України
“Укрспецімпексбанк до Державного підприємства “Рівненська
сірникова фабрика” про визнання права власності на предмет
застави (іпотеки), було відмовлено в повному обсязі.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
24.01.2006 року у справі № 14/363 задоволено апеляційну скаргу
Державно-акціонерного спеціалізованого імпортно-експортного
банку України “Укрспецімпексбанк”, за результатами перегляду
справи № 14/363 в апеляційному порядку було прийнято нове
рішення по справі, яким задоволено позов Державно-акціонерного
спеціалізованого імпортно-експортного банку України
“Укрспецімпексбанк” і визнано за останнім право власності на
предмет іпотеки - адмінкорпус, модуль № 2, прохідну та котельню,
які знаходяться по вул. Андріївській, 112 в смт. Березне,
Рівненської області.
Скаржник (Державне підприємство “Рівненська сірникова фабрика”),
не погоджуючись з постановою Львівського апеляційного
господарського суду від 24.01.2006 року по справі № 14/363, в
касаційній скарзі просить скасувати зазначену постанову з
мотивів неправильного застосування та порушення Київським
апеляційним господарським судом норм матеріального та
процесуального права.
Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали /фактичні
обставини/ справи на предмет повноти їх встановлення судом
першої і апеляційної інстанцій та правильності застосування норм
матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення
присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що
касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові або додатково перевіряти наявні в справі докази. Правова
оцінка обставин та достовірності доказів по справі є виключною
прерогативою першої та апеляційної інстанції.
Відповідно до встановлених в рішенні господарського суду
Рівненської області обставин справи, 25.02.2000 року між
позивачем та відповідачем (Скаржником) був укладений кредитний
договір № 38, згідно з умовами якого відповідачу позивачем було
надано грошові кошти в розмірі 2 500 000 грн. строком на шість
місяців зі сплатою 38 % річних за користування кредитом.
Додатковою угодою № 2 від 20.06.2001 року до Кредитного договору
термін дії договору було продовжено до 20.12.2001 року, а також
змінено відсоткову ставку та встановлено її на рівні 34 % річних
в сумі фактичної заборгованості. Для забезпечення виконання
зобов’язання, що випливає з укладеного Кредитного договору від
28.02.2000 року позивач уклав з відповідачем договір іпотеки. Як
встановлено судом першої інстанції та підтверджено судом
апеляційної інстанції, згідно умов цього договору відповідач
передав позивачу у заставу адмінкорпус, модуль № 2, прохідну та
котельню, які знаходяться по вул. Андріївській, 112 в смт.
Березне, Рівненської області. Судами першої та апеляційної
інстанції встановлено, що відповідач (Скаржник по справі) умови
кредитного договору не виконав, у зв’язку з чим позивач просить
звернути стягнення на заставлене майно шляхом визнання за ним
права власності на майно, що знаходить в іпотеці.
Виходячи з положень п. 4 Перехідних положень, відповідно до ч. 2
ст. 590 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, заставодержатель
набуває право стягнення на предмет застави в разі, коли
зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін),
якщо інше не встановлено договором або законом.
Колегія суддів касаційної інстанції, аналізуючи прийняті судоми
першої та апеляційної інстанції судові рішення на предмет
правильності застосування норм меті реального і процесуального
права, приходить також до висновку, щодо неправомірності
застосування положень Закону України “Про іпотеку” ( 898-15 ) (898-15)
,
який набрав чинності 01.01.2004 року, оскільки, відносини, що
виникли з приводу забезпечення виконання зобов’язань за
Кредитним договором від 25.02.2000 року № 38 заставою частини
майна Скаржника (іпотека), згідно Договору іпотеки від
28.02.2000 року, не врегульовувалися положеннями зазначеного
закону, як на момент укладення так і на момент виникнення права
на звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) (2001-2002
роки). Набрання чинності зазначеним Законом України “Про
іпотеку” ( 898-15 ) (898-15)
з 01.01.2004 року, відповідно до п. 1
Розділу VI Закону ( 898-15 ) (898-15)
, зумовлює поширення дії його норм
на відносини, що виникли під час дії вказаного закону ( 898-15 ) (898-15)
,
що також випливає зі змісту ст. 5 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
. Оскільки сторони укладаючи договір іпотеки входили з
порядку та умов застосування положень щодо іпотеки майна, які
діяли на момент укладення договору, останні врегулювали
відповідні питання в умовах договору, якому відповідно до ст. 6
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
надається право
пріоритету, якщо інше не передбачено законом. Оскільки
відповідно до п. 4 Перехідних положень Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
, яким прямо передбачено правило застосування
положень Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
щодо відносин,
які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати
після набрання ним чинності, то колегія суддів касаційної
інстанції, виходить з того, що правила Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
мають застосовуватися до відносин що виникли
між Позивачем та Скаржником.
Відповідно до встановлених судом апеляційної інстанції фактичних
обставин справи, згідно п. п. 2.1.4, 4.1, 4.2 Договору іпотеки
від 28.02.2000 року, заставодержатель має право в раз і
невиконання умов Кредитного договору № 38 задовольнити свої
вимоги за рахунок заставленого майна, в т. ч. шляхом передачі
заставленого майна у власність. Апеляційною інстанцією
встановлено, що відповідач заперечуючи проти такого права
посилається на обставини, відповідно до яких, заставлене майно
може бути передано у власність на виконання забезпечених
останньою зобов’язань лише за згодою заставодавця з огляду на п.
4.2. договору застави. Колегія суддів касаційної інстанції
погоджується з позицією колегії суддів апеляційної інстанції
щодо того, що відповідне право передачі майна у власність за
згодою заставодавця можливо реалізувати лише в позасудовому
порядку, а оскільки сторони звернулися до суду для захисту
порушених прав та інтересів, то суд, на думку колегії суддів
касаційної інстанції, керуючись вимогами закону повинен виходити
з визначених сторонами умов договору зважаючи на ті інтереси та
домовленості які сторони переслідували та яких досягли під час
укладення договору.
Колегія суддів також погоджується з позицією суду апеляційної
інстанції, відносно того, що помилкового застосування судом
першої інстанції положень ст. 591 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
, в частині реалізації права заставодержателя шляхом
задоволення своїх вимог за рахунок реалізації заставленого майна
за рішенням суду. Проте, як правильно встановив суд апеляційної
інстанції, позивач звернувся до суду з вимогами щодо визнання за
ним права власності на заставлене майно, тому прийняття судом
рішення щодо примусової реалізації заставленого майна для
задоволення вимог позивача свідчило б про вихід суду за межі
позовних вимог, що є прямими порушенням ст. 83 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
. Оскільки ст.ст. 36, 37 Закону України “Про іпотеку”
( 898-15 ) (898-15)
, який має застосовуватися до відносин які тривали під
час розгляду справи по суті, передбачено право кредитора на
забезпечення повернення кредиту також шляхом передачі предмету
іпотеки у власність іпотекодержателю, про що і просить в
позовних вимогах позивач, то колегія суддів Вищого
господарського суду України приходить до висновку про
правильність застосування судом апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права.
Колегія суддів також погоджується з висновками суду апеляційної
інстанції в частині неправомірності застосування судом першої
інстанції положень Закону України “Про введення мораторію на
примусову реалізацію майна” ( 2864-14 ) (2864-14)
, оскільки застосування
положень останнього здійснено в супереч Прикінцевих положень
Закону України “Про іпотеку” ( 898-15 ) (898-15)
.
Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція на підставі встановлених
фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої та
апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно роз’яснень пленуму Верховного Суду України викладених в
п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення”
( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обґрунтованим визнається рішення, в якому повно
відображені обставини і правові наслідки є вичерпними,
відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами,
дослідженими у судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли
суд, встановивши всі вимоги процесуального законодавства і
всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з
нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
З огляду на вище викладене, колегія вважає, що в оскаржуваній
постанові Львівського апеляційного господарського суду від
24.01.2006 року по справі № 14/363 була дана належна юридична
оцінка обставинам справи і правильно застосовані норми
матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
порушення або неправильне застосування норм
процесуального права є підставою для скасування судового
рішення. Проте судовий акт підлягає скасуванню лише за умови,
якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового
рішення. При перегляді оскаржуваної постанови касаційна
інстанція встановила коло обставин, що входять до предмету
доказування у цій справі та, врахувавши її матеріали, прийшла до
висновку, що наведені в касаційній скарзі недоліки в
застосуванні норм матеріального та процесуального права не
знайшли свого підтвердження. Інших порушень норм матеріального
та процесуального права, що потягли б за собою неповне
з‘ясування обставин справи (які мають значення для правильного
вирішення спору) чи прийняття неправильного судового рішення не
виявлено.
Відповідно до вище викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-
7,111-9, 111-11, 111 12 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Державного підприємства “Рівненська
сірникова фабрика” залишити без задоволення.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від
24.01.2006 року по справі за № 14/363 залишити без змін.
Суддя, головуючий у засіданні І.А. Плюшко
Суддя Н.П. Панченко
Суддя С.С. Самусенко