ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
21.02.2006 Справа N 7/9
Відмовлено у порушенні провадження з перегляду
ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України
від 13 квітня 2006 року
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді - [...], суддів: [...], розглянув касаційну
скаргу ТзОВ "XXX" на постанову від 07.11.2005 Дніпропетровського
апеляційного господарського суду у справі N 7/9 господарського
суду Кіровоградської області за позовом Державного підприємства
"YYY" в особі відокремленого підрозділу "ZZZ" до: 1. Приватного
реабілітаційного науково-виробничого центру "QQQ"; 2. ТзОВ "XXX"
про визнання недійсним договору.
У справі взяли участь
представники сторін: від позивача: [...], довір. у справі, від
відповідачів: не з'явилися.
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від
17.08.2005 (суддя [...]), залишеним без змін постановою
Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.11.2005
(колегія суддів у складі: [...]), позовні вимоги задоволено,
визнано недійсним договір N ІV від 03.11.2003 про уступку вимоги
боргу, укладений між Приватним реабілітаційним науково-виробничим
центром "QQQ" та ТОВ "XXX" на підставі ст. 48, 197, 161, 162 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
. Провадження у справі відносно приватного
реабілітаційного науково-виробничого центру "QQQ" на підставі п. 6
ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
припинено.
Судові рішення мотивовані фактом невідповідності договору N ІV про
уступку права вимоги чинному законодавству.
ТзОВ "XXX" в поданій касаційній скарзі просить скасувати прийняті
у справі судові акти та прийняти нове рішення, яким відмовити у
задоволенні позовних вимог.
Скарга мотивована тим, що суди двох інстанцій неправильно
застосували ч. 2 ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, оскільки факт
дійсності договору уступки вимоги встановлений рішенням
третейського суду від 29.01.2004, а отже не доводиться знову при
вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Також скаржник посилається на неправильне застосування норм
матеріального права. На думку скаржника, відповідність норм
Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
не означає, що до регулювання спірних правовідносин
слід застосовувати положення ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки
правовідносини, що існують, врегульовані нормами Господарського
кодексу ( 436-15 ) (436-15)
.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет
надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної
оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм
процесуального права, згідно з вимогами ст. 111-5 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів дійшла
висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних
підстав.
Відповідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення,
касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин
справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм
матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Суди попередніх інстанцій встановили наступне.
15 листопада 1999 року між державним підприємством "YYY" в особі
відокремленого підрозділу "ZZZ" та приватним реабілітаційним
науково-виробничим центром "QQQ" укладено договір N 558 (І) 99У
поставки продукції, згідно умов якого відповідач-1 у даній справі
зобов'язувався поставити, а позивач прийняти та оплатити продукцію
на загальну суму 2826731,86 грн. Договором передбачено можливість
передачі всіх прав та обов'язків по договору третім особам.
3 листопада 2003 року між відповідачами у даній справі укладено
договір N 1У про уступку вимоги боргу на суму 745600,40 грн.,
згідно умов якого до товариства з обмеженою відповідальністю "XXX"
переходить право вимоги по договору N 558 (І) 99У від 1999 року,
укладеного між державним підприємством "YYY" в особі
відокремленого підрозділу "ZZZ" та приватним реабілітаційним
науково-виробничим центром "QQQ".
Актом прийому-передачі до Договору N 1У від 03.11.2003 р.
приватним реабілітаційним науково-виробничим центром "QQQ" було
передано товариству з обмеженою відповідальністю "XXX" вимоги до
державного підприємства "YYY" в особі відокремленого підрозділу
"ZZZ" у вигляді договору N 558 (І) 99У від 15.11.99 р. про
постачання шаф УКГС.
Пунктом 10.6 Договору N 558 (І) 99У від 15.11.99 р. визначено, що
всі права та обов'язки по договору можуть бути передані третім
особам лише за згодою сторін. Крім того, пункт 10.1 вказаного
договору передбачає, що доповнення, акти та протоколи, складені
після укладення договору, які доповнюють або змінюють зміст
окремих положень договору, дійсні за умов підписання їх
повноважними особами обох сторін договору. Як встановлено
попередніми судовими інстанціями, докази надання позивачем по
справі згоди на уступку права вимоги в матеріалах справи відсутні.
Докази виконання угоди про уступку права вимоги від 03.11.2003
сторонами за угодою також відсутні.
20.01.2004 між відповідачами по справі було укладено додаткову
угоду по договору N ІУ про уступку права вимоги боргу від
03.11.2003 (а. с. 81), відповідно до розділу 1 якої сторони, з
метою приведення у відповідність до вимог діючого господарського
законодавства, внесли зміни до договору уступки права вимоги та
зазначили, що первісний кредитор, який є управненим суб'єктом
господарського зобов'язання, передає другій стороні за її згодою
належні йому за договором поставки продукції N 558(1) 00У від
15.11.99 право на одержання грошових коштів в сумі 745600,40 грн.
від ДП "YYY".
Відповідно до вимог статті 48 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. При
недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій
стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути
одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші
наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до статті 197 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
уступка вимоги іншій особі допускається, якщо вона не суперечить
закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою
кредитора.
Вищевказана норма кореспондується зі статтею 516 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, що набрав чинності 01.01.2004 р., якою
передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без
згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, відповідачами у даній справі укладено договір уступки
вимоги боргу N 1У від 03.11.2003 р. всупереч умовам договору N 558
(І) 99У, укладеного 15.11.99 р.
Стаття 161 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
зазначає, що
зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений
строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а
при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно
ставляться.
Стаття 162 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
вказує, що
одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння
зміна умов договору не допускається, за винятком випадків,
передбачених законом.
Вказані норми Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
знаходять
відповідність у нормах Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, що
набрав чинності 01.01.2004 р., а саме відповідно до статті 525
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
одностороння відмова від
зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається,
якщо інше не встановлено договором або законом.
В порушення вищевказаного право вимоги по договору N 558 (І) 99У
від 15.11.99 р. було передано відповідачем-1 відповідачу-2 без
згоди позивача.
Посилання скаржник на порушення судами норм процесуального права
колегією суддів відхиляється з огляду на наступне.
Скаржник посилається на рішення третейського суду від 29.01.2004,
яким встановлено факт дійсності договору N ІУ про уступку права
вимоги боргу від 03.11.2003 (а. с. 103 - 104). Однак, судовими
інстанціями було встановлено, що по справі, яка була предметом
розгляду третейського суду, не брало участь підприємство позивача,
тобто встановлені в рішення третейського суду обставини не є
фактом в розумінні ч. 2 ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Відповідно
до Положення про третейський суд ( v0121400-75 ) (v0121400-75)
, затв. постановою
Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30.12.75 N 121, справа,
розглянута третейським судом, не була передана до господарського
суду для зберігання.
Решта доводів скарги зводяться до необхідності вирішення
касаційною інстанцією питань про надання переваги одних доказів
над іншими, тобто здійснення відмінної від місцевого та
апеляційного суду оцінки доказів, що суперечить вимогам статі
111-7 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, а
тому судовою колегією до уваги не приймаються.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України постановив:
Касаційну скаргу ТзОВ "XXX" залишити без задоволення, а постанову
від 07.11.2005 Дніпропетровського апеляційного господарського суду
у справі N 7/9 господарського суду Кіровоградської області - без
змін.