ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.02.2006 Справа N 4/38-05
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 20.04.2006
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Т.Дроботової - головуючого, Н.Волковицької, Л.Рогач
за участю представників:
позивача - Гребінський А.В. - дов. від 07.06.2005
відповідача:
- Путишин П.І. - дов. від 21.02.2006
- Шлапак В.С. - дов. від 21.02.2006
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Вінницької митниці
на постанову від 08.07.2005 Житомирського апеляційного
господарського суду
у справі N 4/38-05 господарського суду Вінницької області
за позовом Вінницької митниці
до Козятинської об'єднаної державної податкової інспекції
про передачу приміщень
У судовому засіданні оголошувались перерви з 06.12.2005 по
21.02.2006
В С Т А Н О В И В:
Вінницька митниця звернулась до арбітражного суду Вінницької
області з позовом про зобов'язання Козятинської ОДПІ передати
приміщення адмінбудинку N 19 в м. Козятині по вул. Пилипа Орлика,
позначені в проекті N 9825 на першому поверсі: N 1 площею
20,7 кв. м, N 2 площею 15,133 кв. м, N 3 площею 11,21 кв. м,
N 4 площею 20,13 кв. м, N 5 площею 15, 133 кв. м, N 7
площею 31,93 кв. м, N 9 площею 5,07 кв. м, всього загальною
площею 126,32 кв. м та стягнути з Козятинської ОДПІ 1500 грн.
вартості 3,68 кв. м площі, яка відсутня.
Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням Козятинською ОДПІ
зобов'язань за договором N 1 від 20.11.1993, укладеним з
Вінницькою митницею, предметом якого була пайова участь останньої
в будівництві адміністративного приміщення.
Рішенням від 19.12.2000 арбітражного суду Вінницької області
(суддя: М.Кожухар) в позові відмовлено.
Мотивуючи рішення, арбітражний суд виходив з того, що на
продовження договору N 1 від 20.11.1993 про пайову участь позивача
в будівництві адмінкорпусу ДПІ Козятинського району сторонами
укладено договір N 2 від 11.10.1994, яким зобов'язання сторін
змінено: приміщення, що підлягали передачі, конкретизовані в
проекті будівництва N 9825.
Згідно умов договору N 2 на протязі першого-другого кварталів
1995 року позивач зобов'язувався перерахувати на будівництво
адмінбудинку податкової інспекції 2,9 млрд. крб., за що по
завершенні будівництва - отримати приміщення загальною площею
253 кв. м. Зобов'язання за договором N 2 позивачем в повному
обсязі не виконано, тому за пункту 2.3 цього договору митниці
повернуті кошти, перераховані на будівництво.
Постановою від 18.05.2001 заступника голови арбітражного суду
Вінницької області Колбасова Ф.Ф. рішення арбітражного суду
Вінницької області від 19.12.2000 залишено без змін з тих же
підстав.
За апеляційною скаргою Вінницької митниці Київський
апеляційний господарський суд (судді: Новіков М.М. - головуючий,
Мартюк Г.М., Мачульський Г.М.), переглянувши постанову у справі в
апеляційному порядку, постановою від 22.08.2002 залишив її без
змін з тих же підстав.
Постановою від 10.01.2003 Вищий господарський суд України
скасував прийняті у справі судові рішення, справу скерував на
новий розгляд з тих підстав, що судами не встановлено, які саме
правовідносини виникли між Вінницькою митницею і податковою
інспекцією, і на виконання яких зобов'язань позивачем було
перераховано кошти, а також, яким чином вони були використані.
За результатами нового розгляду справи господарський суд
Вінницької області (суддя Мінєєва Н.В.) рішенням від 09.01.2004
позовні вимоги Вінницької митниці задоволено: зобов'язано
Козятинську об'єднану державну податкову інспекцію передати
Вінницькій митниці в оперативне управління приміщення за N 30
площею 42,0 кв. м; приміщення за N 31 площею 10,8 кв. м;
приміщення за N 32 площею 14,7 кв. м; приміщення за N 33 площею
20,2 кв. м; приміщення за N 35 площею 11,8 кв. м; приміщення за
N 36 площею 1,8 кв. м; приміщення за N 37 площею 8,0 кв. м;
приміщення за N 38 площею 5,9 кв. м; приміщення за N 39 площею
4,2 кв. м; приміщення за N 40 площею 2,9 кв. м; приміщення за N 42
площею 4,5 кв. м - всього приміщень загальною площею 126,8 кв. м,
що розташовані на першому поверсі адміністративного будинку N 19
по вул. Пилипа Орлика в м. Козятин.
Приймаючи рішення, господарський суд дійшов висновку, що
договір N 1 від 20.11.1993 є договором купівлі-продажу, який не
пов'язаний з договором N 2 від 11.10.1994. Вказані договори є
самостійними угодами, з різними істотними умовами, різними
взаємними зобов'язаннями.
Оскільки позивачем були перераховані кошти в сумі
500 млн. крб., що складає вартість 130 кв. м площі
адміністративного будинку, вказані кошти були повністю освоєні
відповідачем, господарський суд дійшов висновку про виконання
позивачем своїх зобов'язань за договором N 1 від 20.11.1993.
За апеляційною скаргою Козятинської ОДПІ Житомирський
апеляційний господарський суд (судді: Гулова А.Г. - головуючий,
Пасічник С.С., Шкляр Л.Т.), переглянувши рішення від 09.01.2004 в
апеляційному порядку, постановою від 24.06.2004 залишив його без
змін з тих же підстав.
Постановою від 09.11.2004 Вищий господарський суд України
скасував прийняті у справі судові рішення, справу скерував на
новий розгляд, керуючись статтею 111-12 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, у зв'язку з
невиконанням господарськими судами вказівок, що містяться в
постанові Вищого господарського суду України від 10.01.2003,
зокрема, щодо визначення правової природи укладених між сторонами
договорів, а також щодо взаємозв'язку договору N 1 від 20.11.1993
та договору N 2 від 11.10.1994.
За результатами нового розгляду справи господарський суд
Вінницької області (суддя В.Білоус) рішенням від 07.02.2005 у
позові відмовив.
Рішення суду мотивоване, зокрема, приписами статей 224, 225
Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 р.), зі змісту яких
випливає, що право продажу майна, окрім випадків примусового
продажу, належить власнику такого майна. Враховуючи відсутність на
момент укладення договору: самого приміщення, навіть
проектно-кошторисної документації, договору на капітальне
будівництво, у відповідача - права власності на спірне приміщення,
господарський суд дійшов висновку про те, що укладені між
сторонами у справі договори не є угодами купівлі-продажу.
А оскільки, позивач як підставу позову визначив саме договір
купівлі-продажу, господарський суд дійшов висновку про
необгрутнованість позовних вимог з цих підстав.
За апеляційною скаргою Вінницької митниці Житомирський
апеляційний господарський суд (судді: Зарудяна Л.О. - головуючий,
Вечірко І.О., Ляхевич А.А.), переглянувши рішення від 07.02.2005 в
апеляційному порядку, постановою від 08.07.2005 залишив його без
змін з тих же підстав.
Крім того, мотивуючи постанову, апеляційна інстанція дійшла
висновку про самостійність договору N 1 від 20.11.1993 та договору
N 2 від 11.10.1994. При цьому визначила правову природу договору
N 1 від 20.11.1993 як інвестиційного договору. А оскільки між
сторонами не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов такого
виду договорів, такий договір не можна вважати укладеним на
підставі статті 153 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 р.).
Крім того, як зазначено в постанові, позивач вимагає передачі
йому у власність приміщень у юридичної особи, яка ніколи не була і
не є їх власником на даний час.
Вінницька митниця подала до Вищого господарського суду
України касаційну скаргу на постанову від 08.07.2005, в якій
просить рішення та постанову у справі скасувати, позовні вимоги
задовольнити, обґрунтовуючи касаційну скаргу порушенням
господарськими судами норм матеріального та процесуального права,
зокрема, статті 174 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та
509 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, відповідно до яких
зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник)
зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну
дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити
гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право
вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Такі зобов'язання, як стверджує заявник, виникли між
сторонами у справі на підставі договору N 1 від 20.11.1993, який є
договором купівлі-продажу, оскільки відповідач не здійснював
будівництво будинку, а передавав частину приміщень, що будувались
для нього за рахунок отриманих від позивача коштів, тобто, на
думку останнього, продавав. Крім того, заявник наголошує, що
сторони у справі дійшли згоди щодо всіх істотних умов спірного
договору.
Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення присутніх в
судовому засіданні представників сторін, перевіривши наявні
матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин
справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія
суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких
підстав.
Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у касаційному порядку
судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених
фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи
апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти
докази.
Так, в ході здійснення судового провадження встановлено та
підтверджується матеріалами справи, що 20.11.1993 між Державною
податковою інспекцією у м. Козятин (продавець - замовник) та
Вінницькою митницею (пайщик - покупець) був укладений договір N 1.
Предметом договору сторони визначили пайову участь митниці в
будівництві адміністративного приміщення. По завершенню
будівництва продавець зобов'язався передати у власність Вінницької
митниці дев'ять приміщень загальною площею 130 кв. м
(пункт 1.2 договору). Пунктом 1.3 договору сторони визначили
вартість приміщень, які передаються пайщику за цим договором -
500 млн. крб.
11.10.1994 між Державною податковою інспекцією у м. Козятин
(продавець - замовник) та Вінницькою митницею (пайщик - покупець)
був укладений договір N 2. Предметом договору сторони визначили
пайову участь митниці в будівництві адміністративного приміщення.
По завершенню будівництва продавець зобов'язався передати у
власність Вінницької митниці приміщення загальною площею 253 кв. м
(пункт 1.2 договору). Пунктом 1.3 договору сторони визначили
вартість приміщень, які передаються пайщику за цим договором -
2,9 млрд. крб.
Рішенням N 215 від 01.07.1999 Виконавчого комітету
Козятинської міської ради затверджено акт Державної комісії з
приймання в експлуатацію адміністративного будинку податкової
інспекції по вул. П. Орлика (Воровського) в м. Козятин.
Підставою виникнення даного господарського спору стало
невиконання ДПІ у м. Козятині пункту 1.2 договору N 1 від
20.11.1993 щодо передачі у власність Вінницькій митниці дев'яти
приміщень згаданого адміністративного будинку загальною площею
130 кв. м. При цьому підставою позовних вимог позивач визначив
саме договір N 1 від 20.11.1993, стверджуючи, що вказана угода є
самостійною стосовно угоди N 2 від 11.10.1994 між тими ж
сторонами.
Беручи до уваги, що договір N 2 від 11.10.1994 не містить
будь-яких посилань про його укладання на доповнення або заміну
зобов'язань, визначених договором N 1 від 20.11.1993; враховуючи,
що будь-які окремі угоди про заміну одного зобов'язання іншим, як
це передбачено статтею 220 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 р.) сторонами не укладались; а також відсутність згоди
сторін договорів в їх оцінці як взаємопов'язаних, касаційна
інстанція погоджується з висновком господарських судів першої та
апеляційної інстанції щодо визнання вказаних угод окремими
самостійними угодами та розгляду даного господарського спору в
рамках договору N 1 від 20.11.1993.
Даний договір правомірно визнаний судом апеляційної інстанції
інвестиційним договором, під яким розуміють договір
майново-організаційного характеру, що укладається особою -
інвестором з іншими учасниками інвестування, які забезпечують
виконання практичних дій щодо вкладення інвестицій певного виду у
визначений договором об'єкт для забезпечення запланованого
інвестором соціально-економічного ефекту. Дане твердження
ґрунтується на тому, що предметом договору сторони визначили
"пайову участь Вінницької митниці в будівництві адміністративного
приміщення", на противагу договору купівлі-продажу, предметом
якого є майно (стаття 224 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
,
чинного на момент укладання договору); зі змісту договору
вбачається, що ДПІ у м. Козятині бере на себе зобов'язання з
забезпечення практичних дій по будівництву адміністративного
приміщення; сторони в договорі називають себе,
"замовник-продавець", "пайщик-покупець", що не суперечить частині
2 статті 5 Законом України "Про інвестиційну діяльність"
( 1560-12 ) (1560-12)
, якою передбачено, що інвестори можуть виступати в
ролі вкладників, кредиторів, покупців. Крім того, як вбачається зі
змісту договору та встановлено господарськими судами, на момент
його укладання об'єкт договору - нерухоме майно ще не був
створений, права власності на спірне приміщення ДПІ у м. Козятині
не мала. Вказаним спростовуються викладені в касаційній скарзі
доводи заявника про те, що спірний договір є договором
купівлі-продажу.
Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної
діяльності на території України визначені Законом України "Про
інвестиційну діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
, відповідно до статті 1 якого
інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається
соціальний ефект.
Відповідно до статті 9 цього ж закону ( 1560-12 ) (1560-12)
основним
правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами
інвестиційної діяльності, є договір (угода).
Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній на момент укладання договору)
договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у
належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або
необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо
яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Колегія суддів зазначає, що господарський суд апеляційної
інстанції, проаналізувавши вказаний договір та надавши йому
належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про
недосягнення його сторонами згоди щодо всіх істотних умов,
необхідних для договорів даного виду, зокрема, сторонами чітко не
зазначено об'єкт інвестування - його адреса, загальна площа;
характер здійснюваних пайщиком інвестицій, тобто їх вид та обсяг:
договір містить лише посилання на вартість приміщень, які
передаються Вінницькій митниці (500 млн. крб.), тобто визначається
доля майна, яке ще не створене.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком
господарського суду апеляційної інстанції про відсутність підстав
вважати спірний договір укладеним, у зв'язку з чим позивачу
правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог про передачу
приміщень оскаржуваними у справі рішенням та постановою. Зазначені
судові акти прийняті у відповідності з нормами матеріального та
процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не
вбачається.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, пунктом 1 статті 111-9,
статтями 111-10, 111-11 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення від 07.02.2005 господарського суду Вінницької області
та постанову від 08.07.2005 Житомирського апеляційного
господарського суду у справі N 4/38-05 господарського суду
Вінницької області залишити без змін, а касаційну скаргу
Вінницької митниці - без задоволення.
Головуючий Т.Дроботова
Судді Н.Волковицька
Л.Рогач