ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2005 Справа N 2/221
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Луганського обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ,
на постанову Луганського апеляційного господарського суду від
06.09.2005
зі справи № 2/221
за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (далі –Відділення)
до державного підприємства “Свердловантрацит” (далі –
Підприємство), м. Свердловськ Луганської області,
про стягнення 87 096,85 грн.,
за участю представників:
позивача –не з’явився,
відповідача –Чітідзе Т.Г.,
В С Т А Н О В И В:
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Відділення звернулося до господарського суду Луганської області
з позовом про стягнення з Підприємства 87 096,85 грн. штрафних
санкцій за нестворені його відособленим підрозділом
“Енергоуправління” (далі –ВП “Енергоуправління”) робочі місця
для інвалідів у 1999-2002 роках.
До прийняття місцевим судом рішення позивач зменшив позовні
вимоги до 70 883,49 грн. (2000-2002 роки), оскільки Підприємство
не має перед ним заборгованості за 1999 рік в сумі 16 213,36
грн.
Рішенням названого суду від 04.08.2005 (суддя Седляр О.О.),
залишеним без змін постановою Луганського апеляційного
господарського суду від 06.09.2005 (колегія суддів у складі:
Лазненко Л.Л. –головуючий суддя, судді Парамонова Т.Ф, Л.І,
Семендяєва І.В.), в позові відмовлено про стягнення 70 883, 49
грн. відмовлено, а в частині стягнення 16 213,36 грн.
провадження у справі припинено за відсутністю предмету спору в
цій частині.
Прийняті судові рішення мотивовано тим, що норматив робочих
місць, призначених для працевлаштування інвалідів, визначено для
Підприємства у 2000-2001 роках не міською радою, а виконавчим
комітетом без делегування останньому відповідних повноважень; на
відособлений підрозділ відповідача “Енергоуправління”
поширюється дія статті 21 Закону України “Про електроенергетику”
( 575/97-ВР ).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить постанову Луганського апеляційного
господарського суду від 06.09.2005 скасувати через неправильне
застосування норм матеріального і процесуального права та
прийняти нове рішення про задоволення позову.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
- ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними
норм матеріального і процесуального права, заслухавши
представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про необхідність часткового задоволення касаційної
скарги з урахуванням такого.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- норматив робочих місць, призначених для працевлаштування
інвалідів, ВП “Енергоуправління” у 2000-2001 роках визначено
виконавчим комітетом Свердловської міської ради за відсутності
відповідних повноважень для цього та з порушенням встановленого
порядку;
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників ВП “Енергоуправління” (286 осіб) відповідач у 2001
році повинен був створити 11 робочих місць для працевлаштування
інвалідів;
- фактично в 2001 році Підприємством створено п’ять робочих
місць для працевлаштування інвалідів;
- з урахуванням середньої заробітної плати за п’ять місяців на
підприємстві в 2001 році (1 271,85 грн.) розмір штрафних санкцій
за нестворення шести робочих місць для інвалідів має становити 7
631,10 грн.;
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників ВП “Енергоуправління” (272 особи) відповідач у 2002
році повинен був створити 11 робочих місць для працевлаштування
інвалідів;
- фактично в 2002 році Підприємством створено чотири робочих
місця для працевлаштування інвалідів;
- з урахуванням середньорічної заробітної плати на підприємстві
в 2002 році (4 087,13 грн.) розмір штрафних санкцій за
нестворення дев’яти робочих місць для інвалідів має становити 36
784,17 грн.;
- відповідач є суб’єктом електроенергетики і на нього
поширюється дія статті 21 Закону України “Про електроенергетику”
( 575/97-ВР );
- підприємство згідно штатного розкладу не має непромислової
групи виробництва, що відповідно до статті 19 Закону № 875
( 875-12 ) а частини восьмої статті 21 Закону України “Про
електроенергетику” ( 575/97-ВР ) виключає його відповідальність
за нестворення робочих місць для інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій
(відрахувань), передбачених статтею 20 Закону України від
21.03.1991 № 875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон № 875 ( 875-12 )).
Статтею 19 Закону № 875 ( 875-12 ) (в редакції Закону України
від 14.10.1994 № 204/94-ВР, ( 204/94-ВР ) що діяла до
01.08.2001) було передбачено, що місцеві ради народних депутатів
спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами і
організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю
відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, на підставі пропозицій органів Міністерства
соціального захисту населення України щорічно визначають
нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування
інвалідів.
Частина перша статті 20 Закону № 875 (в редакції Закону України
від 14.10.1994 № 204/94-ВР ( 204/94-ВР )) встановлювала, що
підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від
форм власності та господарювання), на яких працює інвалідів
менше, ніж встановлено нормативом, зобов'язані щорічно
відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту
інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві
та Севастополі цільові кошти на створення робочих місць,
призначених для працевлаштування інвалідів, і на здійснення
заходів щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації.
Розмір відрахувань визначався середньою річною заробітною платою
на відповідному підприємстві (об'єднанні), в установі і
організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Зазначені норми змінено Законом України від 05.07.2001
№ 2606-ІІІ ( 2606-14 ) “Про внесення змін до Закону України “Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ),
який набрав чинності з 01.08.2001.
Відповідно до статті 19 Закону № 875 (в редакції Закону України
від 05.07.2001 № 2606-ІІІ ( 2606-14 )) для підприємств
(об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності
і господарювання встановлюється норматив робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох
відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від
15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Частиною першою статті 20 Закону № 875 (в редакції Закону
України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ ( 2606-14 )) визначено, що
підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від
форми власності і господарювання, де кількість працюючих
інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим
частиною першою статті 19 цього Закону, ( 2606-14 ) щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального
захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у
розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному
підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне
робоче місце, не зайняте інвалідом.
Частиною четвертою статті 43 Конституції України ( 254к/96-ВР )
проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові
умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України “Про
охорону праці” ( 2694-12 ) працівнику не може пропонуватися
робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом
здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що
потребують професійного добору, допускаються особи за наявності
висновку психофізіологічної експертизи.
Статтею 12 цього Закону ( 2694-12 ) визначено, що підприємства,
які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для
них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної
експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації,
вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають
специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках,
передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний
організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування
інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення
інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час можливе лише
за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям
медико-соціальної експертної комісії.
Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії
соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих
вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на
підприємства обов’язку забезпечувати для інвалідів належні та
безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без
встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов’язку
працевлаштування інвалідів.
Таким чином, особливості господарської діяльності Підприємства
та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих місць, на
яких може використовуватись праця інвалідів, але не можуть бути
підставою для зменшення встановленого статтею 19 Закону № 875
( 875-12 ) нормативу робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів.
Відповідно до частини восьмої статті 21 Закону України “Про
електроенергетику” ( 575/97-ВР ), яка з урахування принципу дії
закону у часі підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли
у 2000-2002 роках, створення робочих місць для працевлаштування
інвалідів провадиться підприємствами електроенергетики в розмірі
чотирьох відсотків від чисельності працівників, зайнятих у
непромисловому виробництві.
Разом з тим згідно з статтею 1 Закону України “Про
електроенергетику” ( 575/97-ВР ) суб'єкти електроенергетики - це
суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої
належності та форм власності, що займаються виробництвом,
передачею, постачанням електричної енергії та теплової енергії
при централізованому теплопостачанні.
Водночас висновок попередніх судових інстанцій про поширення на
спірні правовідносини дії статті 21 Закону України “Про
електроенергетику” ( 575/97-ВР ) не може вважатися доведеним,
оскільки ними не встановлено чи є державне підприємство
“Свердловантрацит” та (або) його відособлений підрозділ
“Енергоуправління” суб'єктами підприємницької діяльності, що
займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної
енергії, оскільки ні місцевим, ані апеляційним господарськими
судами не дано оцінки наявності у відповідача та його
відособленого підрозділу статусу суб’єкта підприємницької
діяльності та не досліджено види їх діяльності. В свою чергу,
наявні в матеріалах справи статут відповідача (а.с. 49-54) та
положення про ВП “Енергоуправління” (а.с. 40-47) затверджені в
2003 році, внаслідок чого їх приписи не поширюється на
правовідносини, які мали місце в 2000-2002 роках.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі –Положення), затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ), визначено, що робоче місце інваліда - це окреме
робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві
(об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм
власності та господарювання, де створено необхідні умови для
праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається
створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого
місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване
спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК,
органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій
інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому
інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо
створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) встановлено, що підприємства:
у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі
місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що
настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на
підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників
облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ) і пунктом 10
Положення ( 314-95-п ) передбачено, що працевлаштування
інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України,
Міністерства соціального захисту населення України, місцевими
радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998
№ 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998
за № 464/2904, ( z0464-98 ) затверджено Інструкцію щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН
“Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та
потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення
працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від
форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28
числа щомісячно;
- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих
місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням
працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх
виникнення;
- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями, для
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і
не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також
для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної
категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди
мають шифр 14”).
Отже, законодавство України обов’язок з безпосереднього
працевлаштування інвалідів покладає на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але
цьому мають передувати певні дії підприємств (об'єднань),
установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів
та з відповідного інформування зазначених органів з метою
працевлаштування інвалідів.
Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з’ясовано: чи розроблялися Підприємством заходи (які саме) щодо
створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення
таких робочих місць фактично здійснено відповідачем; чи
інформувало (як саме) Підприємство державну службу зайнятості та
Відділення (інші уповноважені органи) про наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) саме для працевлаштування
інвалідів (зокрема, чи подавало звітність за формою № 3-ПН
з.12.1999 року по грудень 2002 року); які заходи вживалися
органами, визначеними в статті 18 Закону № 875, ( 875-12 ) щодо
працевлаштування інвалідів на робочі місця до Підприємства; з
яких причин Підприємством не виконано норматив зі створення
робочих місць для інвалідів, якщо невиконання мало місце.
На необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й
Верховний Суд України в постановах від 15.01.2003 зі справи
№ 4292/1-36, від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005
зі справи № 8/203-04 ( sp21/056 ) та інших.
Водночас факт відсутності у Підприємства прибутку в 2000-2002
роках не може бути підставою для відмови в позові, оскільки
стаття 20 Закону № 875 ( 875-12 ) не ставить обов'язок щодо
сплати штрафних санкцій в залежність від наявності чи
відсутності прибутку.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду
України від 14.06.2005 зі справи № 6/324, ( v_324700-05 ) від
21.06.2005 зі справи № 1/255 та від 18.10.2005 зі справи
№ 21/221 ( v_221700-05 ).
Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за
результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої
статті 43 цього Кодексу ( 1798-12 ) стосовно всебічного, повного
і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи
в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10
ГПК України ( 1798-12 ) є підставою для скасування судових
рішень зі справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно
встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та
доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно
до вимог закону.
Керуючись статтями 111-7, 111-9 - 111-12 ГПК України
( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Луганської області від 04.08.2005
та постанову Луганського апеляційного господарського суду від
06.09.2005 зі справи № 2/221 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Луганської області.