ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2005 Справа N 27/187-05
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства
“Харківгаз”, м. Харків (далі –ВАТ “Харківгаз”)
на рішення господарського суду Харківської області від
04.08.2005
та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від
04.10.2005
зі справи № 27/187-05
за позовом Харківського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів, м. Харків (далі –відділення Фонду)
до ВАТ “Харківгаз”
про стягнення 414 144 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –не з’явились,
ВАТ “Харківгаз” –Гладира В.М.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 414 144 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Харківської області від 04.08.2005
(суддя Мамалуй О.О.), залишеним без змін ухвалою Харківського
апеляційного господарського суду від 04.10.2005 (колегія суддів
у складі: суддя Такмаков Ю.В. –головуючий, судді Барбашова С.В.,
Плужник О.В.), позов задоволено. Названі рішення попередніх
інстанцій з посиланням на приписи статей 18-20 Закону України
“Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (далі – Закон
( 875-12 )) та пунктів 5, 10-14
Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету
Міністрів України від 03.05.1995 року № 314 ( 314-95-п ) (далі
–Положення ( 314-95-п )), мотивовано обов’язком підприємства
сплатити штрафні санкції за невиконання нормативу робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів у зв’язку з
недоведеністю факту вжиття відповідачем необхідних заходів для
виконання цього нормативу.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
ВАТ “Харківгаз” просить скасувати судові рішення попередніх
інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та
процесуального права та невідповідність висновків судових
інстанцій дійсним обставинам справи. Зокрема, скаржник зазначає
про те, що: відповідач не може виступати суб’єктом
відповідальності за невиконання відповідними органами обов’язку
з пошуку та працевлаштування інвалідів; відсутність облікованого
прибутку у звітному періоді виключає можливість накладення на
ВАТ “Харківгаз” стягнення в порядку статті 20 Закону ( 875-12 );
робочі місця, які пов’язані зі шкідливими та небезпечними
умовами праці, не підлягають врахуванню при визначенні нормативу
працевлаштування інвалідів, у зв’язку з чим норматив
працевлаштування інвалідів для ВАТ “Харківгаз” становить 76
осіб, а не 159, як помилково зазначено судовими інстанціями.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення представника відповідача, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- у 2004 році середньооблікова чисельність штатних працівників у
ВАТ “Харківгаз” у звітному періоді становила 3971 особу;
чотиривідсотковий норматив робочих місць для працевлаштування
інвалідів складав 159 осіб, у той час коли фактично у звітному
році на підприємстві відповідача було працевлаштовано лише 109
осіб, яким встановлено інвалідність;
- з урахуванням розміру середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача у звітному періоді
(8282,88 грн.) розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені
робочі місця для працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році
становить 414 144 грн., яку самостійно ВАТ “Харківгаз” не
сплачено;
- з даних статистичних звітів за формою № 3-ПН за звітний період
вбачається, що протягом 2004 року ВАТ “Харківгаз” не повідомляло
державну службу зайнятості про наявність вільних робочих місць,
на яких могла використовуватись праця інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Попередніми судовими інстанціями з достатньою повнотою
встановлено обставини, що входять до предмету доказування зі
справи, та цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, відповідно до пункту 10 Положення працевлаштування
інвалідів ( 314-95-п ) здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 )
Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою
суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство
органи працевлаштування про створені робочі місця для
працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на
вакантні посади.
Отже, працевлаштування може здійснюватись органами, переліченими
у частині першій статті 18 Закону, ( 875-12 ) лише за наявності
отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватись праця осіб з
обмеженою працездатністю.
Відповідно до пункту 1.2 Інструкції щодо заповнення державної
статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від
06.07.1998 № 224, підприємства, установи і організації,
розташовані на території відповідного регіону, незалежно від
форм власності і господарювання та відомчої підпорядкованості,
щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості
інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)
за формою № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць
(вакантних посад) та потребу в працівниках”. Зі змісту ж пункту
2.1 цієї Інструкції вбачається, що наявність вакантних посад для
працівників з обмеженою працездатністю, якими є, зокрема,
інваліди, проставляється у графі 4 такого звіту.
Отже, оскільки саме звіти за формою державної статистичної
звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на
підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування
інвалідів протягом звітного періоду, попередніми судовими
інстанціями з’ясовано належними доказами фактичні дані про
невиконання відповідачем обов’язку з інформування органів
працевлаштування щодо наявності на його підприємстві вільних
робочих місць, на яких могла використовуватись праця інвалідів,
протягом 2004 року.
Помилковими є заперечення скаржника щодо неможливості сплати
штрафних санкцій у випадку відсутності прибутку у звітному
періоді.
Так, відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Закон ( 875-12 ) не ставить в залежність обов’язок
щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а
вказує лише джерело сплати. При цьому сплачені чи стягнуті за
рішенням суду штрафні санкції не можуть бути віднесені
підприємством на собівартість продукції чи надані послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
Попередніми судовими інстанціями правильно не взято до уваги
довід скаржника про те, що визначення нормативу робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідно до статті
19 Закону повинно здійснюватись з урахуванням кількості робочих
місць зі шкідливими та небезпечними умовами праці на
підприємстві відповідача.
Так, частиною четвертою статті 43 Конституції України
( 254к/96-ВР ) проголошено, що кожний має право на належні,
безпечні і здорові умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України “Про
охорону праці” працівнику не може пропонуватися робота, яка за
медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До
виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують
професійного добору, допускаються особи за наявності висновку
психофізіологічної експертизи.
Статтею 12 цього Закону ( 875-12 ) визначено, що підприємства,
які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для
них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної
експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації,
вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають
специфічним особливостям цієї категорії працівників.
У випадках, передбачених законодавством, роботодавець
зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і
працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.
Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час
можливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить
рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.
Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії
соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих
вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на
підприємства обов’язку забезпечувати для інвалідів належні та
безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без
встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов’язку
працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів 19-20 Закону ( 875-12 ) профіль діяльності
підприємства не впливає на встановлення нормативу робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів, якщо інше прямо не
визначено іншим законом. Так, обмеження бази розрахунку
середньооблікової чисельності працівників для деяких категорій
підприємств передбачено у частині восьмій статті 21 Закону
України “Про електроенергетику” ( 575/97-ВР ), частині четвертій
статті 15 Закону України “Про залізничний транспорт”
( 273/96-ВР ), частині третій статті 19 Закону України “Про
автомобільний транспорт” ( 2344-14 ), частині п’ятій статті 16
Закону України “Про поштовий зв'язок”, ( 2759-14 ) у частині
четвертій статті 41 Закону України “Про телекомунікації”
( 1280-15 ). Проте, як вбачається із встановлених судовими
інстанціями обставин справи, ВАТ “Харківгаз” не відноситься до
жодної із зазначених категорій підприємств.
Керуючись статтями 111-7 - 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Харківської області від 04.08.2005
та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від
04.10.2005 зі справи № 27/187-05 залишити без змін, а касаційну
скаргу відкритого акціонерного товариства “Харківгаз” –без
задоволення.