ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2005 Справа N 135/20-05
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Київського обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Київ,
на рішення господарського суду Київської області від 23.08.2005
зі справи № 135/20-05
за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (далі –Відділення)
до приватного орендного сільськогосподарського підприємства
“Іванівське” (далі –Підприємство), с. Іванівка Богуславського
району Київської області,
про стягнення 3 118 грн.,
за участю представників:
позивача –Котової Н.І.,
відповідача –не з’явився,
В С Т А Н О В И В:
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Відділення звернулося до господарського суду Київської області з
позовом про стягнення з Підприємства 3 118 грн. штрафних санкцій
за нестворене робоче місце для інваліда в 2004 році.
Рішенням названого суду від 23.08.2005 (суддя Іваненко Я.Л.) в
задоволенні позову відмовлено. Прийняте судове рішення
мотивовано виконанням Підприємством обов’язку, покладеного на
нього Законом України від 21.03.1991 № 875-XII “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі
–Закон № 875 ( 875-12 )).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить рішення місцевого суду зі справи скасувати
через неправильне застосування норм матеріального та
процесуального права і прийняти нове рішення про задоволення
позову.
Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому
зазначило про безпідставність її доводів та просило рішення суду
першої інстанції залишити без змін, а скаргу без задоволення.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
-ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин
справи та правильність застосування ним норм матеріального і
процесуального права, заслухавши представника позивача, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги.
Місцевим господарським судом встановлено, що:
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників (77 осіб) відповідач у 2004 році повинен був
створити 3 робочих місця для працевлаштування інвалідів;
- фактично в 2004 році Підприємством працевлаштовано 2 інваліда;
- відповідач у 2004 році інформував Богуславський районний центр
зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)
для працевлаштування інвалідів шляхом подання звітів за формою
№ 3-ПН;
- невиконання державною службою зайнятості заявок Підприємства
на працевлаштування інвалідів у 2004 році відбулося внаслідок
відсутності інвалідів на обліку в Богуславському районному
центрі зайнятості, що підтверджується листом відповідача від
31.01.2005 № 37 та листом центру зайнятості від 01.02.2005 № 037
(а.с. 16, 17).
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону № 875 ( 875-12 ).
Частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ) (в редакції,
що діяла на час виникнення спірних правовідносин) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від
форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі
чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо
працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 ( 875-12 )
підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві
(в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце,
не зайняте інвалідом.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі –Положення ( 314-95-п )),
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
03.05.1995 № 314 ( 314-95-п ), визначено, що робоче місце
інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі
на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації
незалежно від форм власності та господарювання, де створено
необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи
щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) встановлено, що підприємства:
у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі
місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що
настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на
підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників
облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ) і пунктом 10
Положення ( 314-95-п ) передбачено, що працевлаштування
інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України,
Міністерства соціального захисту населення України, місцевими
радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Отже, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для
інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком
інвалідів для працевлаштування, а створення робочих місць має
відбуватися з урахуванням стану здоров’я, здібностей і
професійних навичок інвалідів, направлених на підприємство
органами з їх працевлаштування, визначеними статтею 18 Закону
№ 875 ( 875-12 ).
Таку правову позицію викладено й у постановах Верховного Суду
України від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, ( n0060700-04 )
від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи
№ 8/203-04 ( sp21/056 ).
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач інформував
органи державну службу зайнятості про наявне вільне робоче місце
для інваліда, працевлаштування якого не відбулося незалежно від
нього, внаслідок чого місцевий господарський суд дійшов
правомірного висновку про відсутність вини Підприємства в
невиконанні нормативу з працевлаштування інвалідів та з цих
підстав обґрунтовано відмовив у задоволенні даного позову.
Відділенням висновки суду першої інстанції щодо інформування
Підприємством державної служби зайнятості про наявність вільного
робочого місця для інваліда та невиконання встановленого
нормативу внаслідок відсутності інвалідів на обліку не
спростовано.
В свою чергу, касаційна інстанція відповідно до частини другої
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у
рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним,
вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про
перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або
додатково перевіряти докази.
Таким чином, Вищий господарський суд України дійшов висновку про
те, що рішення місцевого господарського суду зі справи
відповідає встановленим ним обставинам справи, прийняте з
дотриманням норм матеріального та процесуального права і
передбачені законом підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-11 ГПК України ( 1798-12 ),
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Київської області від 23.08.2005 зі
справи № 135/20-05 залишити без змін, а касаційну скаргу
Київського обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів –без задоволення.