ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2005 Справа N 35/198
Вищий господарський суд України у складі:
суддя Селіваненко В.П. –головуючий,
судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу приватного підприємства “Дубрава”,
м. Дніпропетровськ (далі –ПП “Дубрава”)
на рішення господарського суду Дніпропетровської області від
28.07.2005
та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 14.09.2005
зі справи № 35/198
за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів, м. Дніпропетровськ (далі
–відділення Фонду)
до ПП “Дубрава”
про стягнення 2576,19 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 2576,19 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від
28.07.2005 (суддя Широбокова Л.П), залишеним без змін постановою
Дніпропетровського апеляційного господарського суду від
14.09.2005 (колегія суддів у складі: суддя Науменко І.М.
–головуючий, судді Білецька Л.М., Виноградник О.М.), позов
задоволено. Названі рішення попередніх інстанцій з посиланням на
приписи статей 18-20 Закону України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон
( 875-12 )) та пунктів 5, 10-14 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314
( 314-95-п ) (далі –Положення
( 314-95-п )), мотивовано
обов’язком підприємства сплатити штрафні санкції за невиконання
нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування
інвалідів незалежно від наявності чи відсутності прибутку за
наслідками перевіреного періоду, а також сплати єдиного податку.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
ПП “Дубрава” просить скасувати судові рішення попередніх
інстанцій та відмовити у задоволенні позову. Скаргу мотивовано
тим, що відділення Фонду не може бути суб’єктом звернення з
позовом до господарського суду; відсутність облікованого
прибутку у звітному періоді та сплата єдиного податку є
обставинами, що унеможливлюють накладення до відповідача
штрафних санкцій в порядку статті 20 Закону ( 875-12 );
обов’язок з пошуку та працевлаштування інвалідів покладено саме
на органи, перелічені у частині першій статті 18 Закону,
( 875-12 ) у той час коли відповідач у звітному році створив
робоче місце інваліда; профіль господарської діяльності ПП
“Дубрава” взагалі виключає можливість використання праці
інвалідів на підприємстві відповідача.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засіданні не з’явились.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно із звітом ПП “Дубрава” за формою державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2004 рік середньооблікова
чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача у
звітному періоді становила 21 особу; чотиривідсотковий норматив
робочих місць для працевлаштування інвалідів складав 1 особу, у
той час коли у звітному році інваліди на підприємстві
відповідача не працювали;
- з урахуванням розміру середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача у звітному періоді (2576
грн.) розрахунок суми штрафних санкцій за нестворене робоче
місце для працевлаштування інваліда у звітному 2004 році
становить 2576 грн., яку самостійно ПП “Дубрава” не сплачено;
- як вбачається з даних статистичних звітів за формою № 3-ПН
протягом звітного року ПП “Дубрава” не повідомляло державну
службу зайнятості про наявність вільних робочих місць, на яких
могла використовуватись праця інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Попередніми судовими інстанціями з достатньою повнотою
встановлено обставини, що входять до предмету доказування зі
справи, та цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, відповідно до пункту 10 Положення працевлаштування
інвалідів ( 314-95-п ) здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) Верховним
Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди
мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені інваліди не були працевлаштовані або їм було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади. Отже,
працевлаштування може здійснюватись органами, переліченими у
частині першій статті 18 Закону, ( 875-12 ) лише за наявності
отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватись праця осіб з
обмеженою працездатністю.
Відповідно до пункту 1.2 Інструкції щодо заповнення державної
статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від
06.07.1998 № 224, підприємства, установи і організації,
розташовані на території відповідного регіону, незалежно від
форм власності і господарювання та відомчої підпорядкованості,
щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості
інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)
за формою № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць
(вакантних посад) та потребу в працівниках”. Зі змісту ж пункту
2.1 цієї Інструкції вбачається, що наявність вакантних посад для
працівників з обмеженою працездатністю, якими є, зокрема,
інваліди, проставляється у графі 4 такого звіту.
Отже, оскільки саме звіти за формою державної статистичної
звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на
підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування
інвалідів протягом звітного періоду, попередніми судовими
інстанціями з’ясовано належними доказами фактичні дані про
невиконання відповідачем обов’язку з інформування органів
працевлаштування щодо наявності на його підприємстві вільних
робочих місць, на яких могла використовуватись праця інвалідів,
протягом 2004 року.
Помилковими є заперечення скаржника щодо неможливості сплати
штрафних санкцій у випадку відсутності прибутку у звітному
періоді.
Так, відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Закон ( 875-12 ) не ставить в залежність обов’язок
щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а
вказує лише джерело сплати. При цьому сплачені чи стягнуті за
рішенням суду штрафні санкції не можуть бути віднесені
підприємством на собівартість продукції чи надані послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
Не є підставою для звільнення суб’єктів господарювання від
юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства у
сфері соціального захисту інвалідів (зокрема, від сплати
штрафних санкцій до названого Фонду за недодержання
установленого нормативу забезпечення працевлаштування інвалідів)
також і пункт 6 Указу Президента України від 03.07.1998
№ 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб'єктів малого підприємництва” ( 727/98 ), за якою
суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є
платником, зокрема, внесків до Фонду України соціального захисту
інвалідів. Адже відрахування до Фонду соціального захисту
інвалідів у порівнянні зі штрафом, передбаченим статтею 20
Закону, ( 875-12 ) не мають характеру обов’язкових платежів, а
сплачуються лише в тому разі, коли підприємством не виконується
норматив зі створення робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів. Тобто такі платежі мають саме
характер санкцій за нестворення робочих місць.
Попередніми судовими інстанціями з цієї справи правильно не
взято до уваги довід скаржника про неможливість використання
праці інвалідів у зв’язку з особливістю господарської діяльності
ПП “Дубрава”.
За змістом приписів статей 19 та 20 Закону ( 875-12 ) профіль
діяльності підприємства не впливає на встановлення нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, якщо
інше прямо не визначено іншим законом. Так, обмеження бази
розрахунку середньооблікової чисельності працівників для деяких
категорій підприємств передбачено у частині восьмій статті 21
Закону України “Про електроенергетику” ( 575/97-ВР ), частині
четвертій статті 15 Закону України “Про залізничний транспорт”
( 273/96-ВР ), частині третій статті 19 Закону України “Про
автомобільний транспорт” ( 2344-14 ), частині п’ятій статті 16
Закону України “Про поштовий зв'язок”, ( 2759-14 ) у частині
четвертій статті 41 Закону України “Про телекомунікації”
( 1280-15 ). Проте ПП “Дубрава” не відноситься до жодної із
зазначених категорій підприємств. А отже, відсутні визначені
чинним законодавством підстави для висновку про неможливість
виконання відповідачем нормативу робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів з огляду на особливості його
господарської діяльності та відсутність у штатному розпису
робочих місць, на яких могла використовуватись праця інвалідів.
Посилання скаржника на відсутність у відділення Фонду права на
звернення до господарського суду з позовом також не можуть бути
взяті до уваги Вищим господарським судом України.
Згідно з частиною другою статті 1 ГПК України ( 1798-12 ) правом
на звернення до господарського суду наділено, зокрема, державні
та інші органи. За змістом статті 2 ГПК України ( 1798-12 )
господарський суд порушує справи за позовними заявами державних
та інших органів, які звертаються до господарського суду у
випадках, передбачених законодавчими актами України.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України
( 254к/96-ВР ) юрисдикція суді поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 зі справи
№ 1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено,
що частина друга статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР )
передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав,
встановлюючи юридичні гарантії їх реалізації та надаючи
можливість кожному захищати свої права будь-якими не
забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно
обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі
судовий захисту. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні
особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду для
захисту своїх прав безпосередньо на підстав Конституції України
( 254к/96-ВР ). Право юридичної особи на звернення до суду за
вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими
нормативно-правовими актами.
До того ж за приписами статті 2 Закону України “Про судоустрій
України” ( 3018-14 ) суд, здійснюючи правосуддя, на засадах
верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією
України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і
законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і
держави. Частиною третьою статті 3 цього Закону ( 3018-14 )
передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя
для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України
та законами. Згідно зі статтею 6 названого Закону ( 3018-14 )
усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і
законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Ніхто не
може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до
підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України вважає, що
оскаржувані судові рішення з даного спору прийнято з дотриманням
норм матеріального та процесуального права, а відтак
передбачених законом підстав для їх скасування не вбачається.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від
28.07.2005 та постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 14.09.2005 зі справи № 35/198 залишити
без змін, а касаційну скаргу приватного підприємства “Дубрава”
–без задоволення.