4/66 Про стягнення 160 619,04 грн. - Текст документа

За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Статтею 50 цього Кодексу (2747-15) встановлено перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних позовів до суб’єктів господарювання.

Відділення звернулося до господарського суду Луганської області з позовом про стягнення з Підприємства 160 619,04 грн. цільових коштів та штрафних санкцій за нестворені його структурним підрозділом шахтою “Партизанська” робочі місця для інвалідів у 2001-2003 роках.

Рішенням названого суду від 21.06.2005 (суддя Зюбанова Н.М.), залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 30.08.2005 (колегія суддів у складі: Семендяєва І.В. –головуючий суддя, судді Єжова С.С., Лазненко Л.Л.), в позові відмовлено.

Рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів мотивовано тим, що: норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, визначено для Підприємства в 2001 році не міською радою, а її виконавчим комітетом без делегування останньому відповідних повноважень; Відділенням завищено норматив, оскільки з загальної кількості працюючих не виключено працівників, праця яких пов’язана з шкідливими та важкими умовами; у відповідача відсутній прибуток за результатами фінансово-господарської діяльності у звітних періодах.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просить постанову Луганського апеляційного господарського суду від 30.08.2005 скасувати через неправильне застосування норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначив про безпідставність її доводів та просив судові рішення зі справи залишити без змін, а скаргу без задоволення.

Від третьої особи відзив на касаційну скаргу не надходив.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Представники учасників у судове засідання не з’явилися.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого. Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- згідно із звітом Підприємства за формою № 10-І поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів” за 2001 рік середньооблікова чисельність штатних працівників становила 1 286 осіб;

- відповідачеві норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на 2001 рік (49 осіб) визначено виконавчим комітетом Антрацитівської міської ради за відсутності відповідних повноважень для цього;

- позивач наполягає на тому, що Підприємством у 2001 році не виконано норматив в частині створення 6 робочих місць для інвалідів;

- за розрахунком Відділення розмір штрафних санкцій за невиконання нормативу в 2001 році має становити 28 310,52 грн.;

- специфіка Підприємства визначає, що більшість посад на ньому пов’язані з важкими та шкідливими умовами праці, де використання праці інвалідів неможливе;

- у відповідача в 2001 році на посадах з важкими та шкідливими умовами працювали 944 чоловіка;

- загальна кількість працівників відповідача, що підлягали врахуванню при визначенні нормативу зі створення робочих місць для інвалідів, становила в 2001 році 342 особи (1 286 –944), а тому Підприємство мало створити 14 робочих місць для інвалідів і цей норматив виконало;

- згідно із звітом Підприємства за формою № 10-ПІ поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів” відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (1 114 осіб) відповідач у 2002 році мав створити 45 робочих місць для працевлаштування інвалідів;

- позивач наполягає на тому, що Підприємством у 2002 році не виконано норматив в частині створення 12 робочих місць для інвалідів;

- за розрахунком Відділення розмір штрафних санкцій за невиконання нормативу в 2002 році має становити 61 056,72 грн.;

- у відповідача в 2002 році на посадах з важкими та шкідливими умовами, де використання праці інвалідів неможливе, працювали 604 чоловіка;

- загальна кількість працівників відповідача, що підлягали врахуванню при визначенні нормативу зі створення робочих місць для інвалідів, становила в 2002 році 510 осіб (1 114 –604), а тому Підприємство мало створити 20 робочих місць для інвалідів і цей норматив виконало;

- згідно із звітом Підприємства за формою № 10-ПІ поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів” відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (1 049 осіб) відповідач у 2003 році мав створити 42 робочих місця для працевлаштування інвалідів;

- позивач наполягає на тому, що Підприємством у 2003 році не виконано норматив в частині створення 12 робочих місць для інвалідів;

- за розрахунком Відділення розмір штрафних санкцій за невиконання нормативу в 2003 році має становити 71 251,80 грн.;

- у відповідача в 2003 році на посадах з важкими та шкідливими умовами, де використання праці інвалідів неможливе, працювали 758 чоловік;

- загальна кількість працівників відповідача, що підлягали врахуванню при визначенні нормативу зі створення робочих місць для інвалідів, становила в 2003 році 291 особу (1 049 –758), а тому Підприємство мало створити 12 робочих місць для інвалідів і цей норматив виконало;

- уповноваженими органами інваліди для працевлаштування до відповідача не направлялися, що підтверджується листом Антрацитівського міськрайонного центру зайнятості від 21.01.2005 № 3/03-203 (а.с. 58);

- за результатами фінансово-господарської діяльності в 2001-2003 роках Підприємство прибутку не отримало.

При цьому місцевий та апеляційний господарські суди дійшли різних висновків щодо фактичної кількості робочих місць для інвалідів, що створено та введено в дію Підприємством. Так місцевий суд визнав встановленим працевлаштування відповідачем у 2001 році 43 інвалідів, у 2002 році –34, у 2003 році –32, тоді як за висновками суду апеляційної інстанції у 2001 році відповідачем працевлаштовано 44 інваліда, в 2002 році –33, у 2003 році –30.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій (відрахувань), передбачених статтею 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) (далі –Закон № 875 (875-12) ).

Статтею 19 Закону № 875 (в редакції Закону України від 14.10.1994 № 204/94-ВР, (204/94-ВР) що діяла до 01.08.2001) було передбачено, що місцеві ради народних депутатів спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на підставі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

Частина перша статті 20 Закону № 875 (в редакції Закону України від 14.10.1994 № 204/94-ВР (204/94-ВР) ) встановлювала, що підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності та господарювання), на яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом, зобов'язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі цільові кошти на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і на здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначався середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві (об'єднанні), в установі і організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Отже, визначення уповноваженим органом з дотриманням встановленого порядку нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та доведення його до підприємства було обов’язковою умовою, відсутність якої унеможливлювала покладення на підприємство відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону № 875 (875-12) .

Таку правову позицію викладено й Верховним Судом України в постанові від 15.01.2003 зі справи № 4292/1-36 (sp01/400) .

Зазначені норми змінено Законом України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ (2606-14) “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) , який набрав чинності з 01.08.2001.

Відповідно до статті 19 Закону № 875 (в редакції Закону України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ (2606-14) ) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.

Частиною першою статті 20 Закону № 875 (в редакції Закону України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ (2606-14) ) визначено, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, (2606-14) щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Попередні судові інстанції визнали “достатньо розумним” такий підхід, коли для визначення нормативу зі створення робочих місць для інвалідів середньооблікова чисельність штатних працівників зменшується на кількість працівників, які займають посади, пов’язані з важкими та шкідливими умовами праці.

Проте частиною четвертою статті 43 Конституції України (254к/96-ВР) проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України “Про охорону праці” (2694-12) працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Статтею 12 цього Закону (2694-12) визначено, що підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час можливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.

Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов’язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов’язку працевлаштування інвалідів.

Таким чином, особливості господарської діяльності Підприємства та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих місць, на яких може використовуватись праця інвалідів, але не можуть бути підставою для зменшення встановленого статтею 19 Закону № 875 (875-12) нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

З огляду на викладене факт виконання відповідачем у 2001-2003 роках нормативу зі створення робочих місць для інвалідів, який попередні судові інстанції визнали встановленим, не може вважатися доведеним.

З метою здійснення моніторингу виконання Закону № 875 (875-12) наказами Державного комітету статистики України від 26.10.1998 № 360 (v0360202-98) та від 10.01.2002 № 49 (v0049202-02) було затверджено форми державної статистичної звітності № 10-І та № 10-ПІ поштові-річні “Звіт про зайнятість інвалідів”, відповідно до яких до уваги береться середньооблікова чисельність штатних працівників та інвалідів (штатних працівників, яким за висновками медико-соціальних експертних комісій встановлена інвалідність), яка визначається відповідно до підпунктів 3.3.1 –3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 07.07.1995 № 171 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.08.1995 за № 287/823 (z0287-95) .

Відповідно до положень цієї Інструкції фактична тривалість роботи кожного інваліда на підприємстві впливає на показник кількості працюючих інвалідів у звітному періоді.

Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі –Положення (314-95-п) ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (314-95-п) , визначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).

Пунктом 14 Положення (314-95-п) встановлено, що підприємства: у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів. Частиною першою статті 18 Закону № 875 (875-12) і пунктом 10 Положення (314-95-п) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за № 464/2904, (z0464-98) затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:

- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;

- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;

- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр 14”).

Отже, законодавство України обов’язок з безпосереднього працевлаштування інвалідів покладає на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств (об'єднань), установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів.

Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не з’ясовано: чи розроблялися Підприємством заходи (які саме) щодо створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення таких робочих місць фактично здійснено відповідачем; яку кількість робочих місць для інвалідів у 2001-2003 роках мав створити відповідач і яку кількість таких місць ним фактично створено з урахуванням тривалості роботи інвалідів на підприємстві протягом кожного зі звітних періодів; чи інформувало (як саме) Підприємство державну службу зайнятості та Відділення (інші уповноважені органи) про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) саме для працевлаштування інвалідів (зокрема, чи подавало звітність за формою № 3-ПН з.12.2000 року по грудень 2003 року); які заходи вживалися органами, визначеними в статті 18 Закону № 875, (875-12) щодо працевлаштування інвалідів на робочі місця до Підприємства; з яких причин не направлялися інваліди для працевлаштування до відповідача; з яких причин Підприємством не виконано норматив зі створення робочих місць для інвалідів, якщо невиконання мало місце.

На необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й Верховний Суд України в постановах від 20.07.2004 зі справи ( n0060700-04 ) (n0060700-04) від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04 (sp21/056) та інших.

Водночас факт відсутності у Підприємства прибутку в 2001-2003 роках не може бути підставою для відмови в позові, оскільки стаття 20 Закону № 875 не ставить обов'язок щодо сплати штрафних санкцій в залежність від наявності чи відсутності прибутку.

Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 14.06.2005 зі справи № 6/324, (v_324700-05) від 21.06.2005 зі справи № 1/255 та від 18.10.2005 зі справи № 21/221 (v_221700-05) .

Крім того попередніми судовими інстанціями не враховано, що відповідно до пункту 4 розділу ІХ “Прикінцеві положення” Господарського кодексу України (436-15) норми цього Кодексу (436-15) застосовуються до правовідносин із створення робочих місць для інвалідів у 2003 році (з урахуванням періоду вчинення порушення та встановленого терміну сплати штрафних санкцій).

Ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не з’ясовано питання щодо дотримання позивачем строків застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій (якими є штрафні санкції за нестворення робочих місць для інвалідів), передбачених статтею 250 Господарського кодексу України (436-15) : не встановлено дату виявлення порушення та не досліджено, чи відбулося звернення позивача з позовом до суду в межах встановлених строків.

Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу (1798-12) стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України (1798-12) є підставою для скасування судових рішень зі справи.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.