10/34 Спір про стягнення заборгованості за спожитий природний газ - Матеріали постанови 02/1704

Дочірня компанія "Газ України" НАК "Нафтогаз України" (надалі - "Позивач") як правонаступник реорганізованої Дочірньої компанії "Торговий дім" "Газ України" у січні 2005 року звернулася до господарського суду Чернігівської області з позовом про стягнення з відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз" (надалі - "Відповідач") заборгованості за спожитий природний газ у обсязі 16227,52 тис. куб. м. на загальну суму 5379421,24 грн.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що Відповідач протягом січня-грудня 2000 року отримав від Позивача природний газ на вказану суму, що підтверджується актами приймання-передачі природного газу, які були підписані уповноваженими представниками обох сторін. Оплата вартості отриманого природного газу Відповідачем здійснена не була, відповіді на надіслану Відповідачеві вимогу про виконання грошового зобов'язання Позивач не отримував.

У лютому 2005 року Позивач в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (надалі - "ГПК України") звернувся до господарського суду з заявою про зміну підстав позовних вимог, в якій зазначив, що 04.04.2000 р. між Позивачем та Відповідачем укладено договір N 10/16-489 про постачання природного газу, відповідно до якого здійснювалася поставка відповідачеві природного газу у січні-грудні 2000 року у обсязі 16227,52 тис. куб. м. на загальну суму 5379421,24 грн. (надалі - "Договір").

Невиконання Відповідачем зобов'язання оплатити отриманий за вказаним договором природний газ спричинило утворення боргу в сумі 5379421,24 грн., стягнення якого вимагає Позивач.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 01.03.2005 р. у справі N 10/34 в позові відмовлено у зв'язку з пропуском Позивачем без поважних причин строку позовної давності.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, Позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просив скасувати рішення Рішенням господарського суду Чернігівської області від 01.03.2005 р. у справі N 10/34 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи подану скаргу Позивач посилався на неповне з'ясування господарським судом Чернігівської області обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, а висновки, зроблені судом за результатами розгляду справи, не відповідають фактичним обставинам справи.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2005 р. рішення господарського суду Чернігівської області від 01.03.2005 р. у справі N 10/34 залишено без змін, а апеляційна скарга залишена без задоволення.

В обґрунтування прийнятої постанови Київський апеляційний господарський суд посилається на положення ст. 80 Цивільного Кодексу УРСР (1540-06) (надалі - "ЦК УРСР"), а також на те, що Позивачем під час судового розгляду не доведено у встановленому законом порядку поважності причин, з яких він пропустив встановлений ст. 71 ЦК УРСР строк позовної давності.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою Київського апеляційного господарського суду, Позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій він просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2005 р. та рішення господарського суду Чернігівської області та від 01.03.2005 р. у справі N 10/34 та прийняти нове рішення у справі, яким задовольнити позов у повному обсязі.

В обґрунтування поданої скарги Позивач посилається на неправильне застосування господарськими суду ми попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, ч. 1 ст. 263 Цивільного кодексу України (435-15) (надалі - "ЦК України").

За згодою сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 ГПК України (1798-12) , у судовому засіданні від 10.01.2006 р. оголошені лише вступна та резолютивна частини постанови колегії суддів Вищого господарського суду України у справі N 10/34.

Заслухавши доповідача, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-7 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується Позивачем, впродовж січня-грудня 2000 року ДК "Торговий дім "Газ України" поставив Відповідачеві на підставі Договору природний газ у обсязі 16227,52 тис. куб. м. на загальну суму 5379 421,24 грн.

Відповідно до умов Договору оплата за поставлений газ повинна здійснюватися в такому порядку: за газ, поставлений у 1 кварталі 2000 року - протягом десяти днів з моменту підписання актів приймання-передачі газу за звітний місяць; за газ, поставлений у інші місяці 2000 року - до десятого числа наступного за звітним місяця.

На підставі вищенаведеного, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Позивач повинен був дізнатися про порушення свого права 11.01.2001 р.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим, адже, виходячи з умов Договору та фактичних обставин справи, оплата спожитого природного газу повинна здійснюватись: за січень - 10.12.2000 р., лютий та березень - 10.05.2000 р., квітень - 10.05.2000 р., травень - 10.06.2000 р., червень - 10.07.2000 р., липень - 10.08.2000 р., серпень - 10.09.2000 р., вересень - 10.10.2000 р., жовтень - 10.11.2000 р., листопад - 10.12.2000 р., грудень - 10.01.2001 р.

Відповідно, про порушення свого права Позивач повинен був дізнатись кожного наступного за граничним днем оплати спожитого газу дня.

Як вбачається з матеріалів справи, Позивач звернувся до господарського суду 06.01.2005 р.

З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій, відмовляючи Позивачу у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що відповідно до ст. 71 ЦК УРСР (1540-06) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Таким чином, виходячи з матеріалів справи, Позивач повинен був дізнатись про порушення його права 11.12.2000 р., 11.05.2000 р., 11.06.2000 р., 11.07.2000 р., 11.08.2000 р., 11.09.2000 р., 11.10.2000 р., 11.11.2000 р., 11.12.2000 р. та 11.01.2001 р.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР (1540-06) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову до суду є підставою для відмови в позові. Порушене право підлягає захистові тільки в разі, якщо суд визнає причину пропуску строку позовної давності поважною.

Відповідно до чинного законодавства поважними визнаються поважними визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами по справі процесуальних дій.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України (1798-12) , кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій, Позивачем не надано суду жодних доказів у підтвердження повноважних причин та істотних перешкод для своєчасного звернення до суду з позовом за захистом свого порушеного права.

Заперечуючи проти твердження про пропуск ним строку позовної давності, Позивач в ході розгляду справи зазначав, що цей строк зупинявся у зв'язку з порушенням у 2001 році справи про банкрутство відповідача та введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Проте, посилання Позивача на порушення провадження по справі про банкрутство Відповідача та введення від 28.03.2001 р. мораторію на задоволення вимог кредиторів судами попередніх інстанцій відхилено з огляду на те, що чинне законодавство не передбачає заборони на звернення до суду Позивачем та прийняття судом заяви з вимогами до Відповідача, боржника по справі про банкрутство, а також на вирішення спору за цим позовом по суті, тобто введений мораторій також не може бути визнаний судом таким, що був перешкодою для звернення позивача до суду за захистом свого порушеного права, оскільки чинне законодавство не містить таких приписів.

Не погоджуючись з такою позицією місцевого та апеляційного судів, Позивач у касаційній скарзі посилається на ст. 78 ЦК УРСР (1540-06) та п. 1 ст. 263 ЦК України (435-15) , згідно з яким перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Скаржник вважає, що згідно з вказаною правовою нормою зупинення строку позовної давності пов'язується саме з відстроченням виконання зобов'язання (введенням мораторію), і таке відстрочення (мораторій) мало місце в зв'язку з порушенням справи про банкрутство Відповідача відповідно до ухвали господарського суду Чернігівської області від 28.03.2001 р. по справі N 12/114. Відповідно, скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій ст. 78 ЦК УРСР та п. 1 ст. 263 ЦК України.

Колегія Вищого господарського суду України вважає, що зазначене твердження Позивача не заслуговує на увагу з огляду на наступне.

Дійсно, відповідно до п. 2 ст. 78 ЦК УРСР (1540-06) (п. 1.2. ст. 263 ЦК України (435-15) перебіг строку позовної давності зупиняється в силу відстрочки виконання зобов'язань (мораторій), встановленої законодавством Союзу РСР або Української РСР.

Проте, для цілей Закону України від 14.05.1992 р. N 2343-XII (2343-12) "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", мораторій означає не відстрочку виконання зобов'язання, а зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і не внаслідок прийняття законодавчого акту, а на підставі рішення суду, а саме, ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Таким чином, колегія суддів вважає, що Позивач помилково ототожнює мораторій в загально-цивільному розумінні ЦК УРСР (1540-06) як "відстрочення виконання зобов'язання" з мораторієм в розумінні Закону про банкрутство як "зупинення виконання боржником грошових зобов'язань", оскільки, в першому випадку відбувається зупинення строків для звернення до суду за захистом порушеного права, а у другому випадку відбувається зупинення задоволення вимог окремих кредиторів за рахунок майна боржника незалежно від того, звертались вони до суду за захистом порушеного права, чи ні.

Колегія суддів також вважає помилковим твердження Позивача про необхідність застосування до спірних відносин положень ЦК України (435-15) , оскільки, правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, а зважаючи на те, що під час судового розгляду встановлено витікання строку позовної давності за спірним зобов'язанням, то до спірних відносин необхідно застосовувати положення ЦК УРСР (1540-06) .

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Чернігівської області від 01.03.2005 р. та постанова Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2005 р. у справі N 10/34 прийняті з додержанням вимог чинного законодавства України та підстав для їх скасування не вбачається.

На підставі вищенаведеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В: