ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.04.2005 Справа N 138/18-04
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 30.06.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - судді Удовиченка О.С., суддів: Грека Б.М. -
(доповідача у справі), Бур'янової С.С., розглянувши у відкритому
судовому засіданні касаційну скаргу Відкритого акціонерного
товариства "Броварський райагропостач" на постанову Київського
міжобласного апеляційного господарського суду від 17.01.2005 р. у
справі N 138/18-04 господарського суду Київської області за
позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів до Відкритого акціонерного товариства "Броварський
райагропостач" про стягнення 13954,20 грн. (за участю
представників від: позивача Пуш Н.М. (дов. N 06-03/68),
Кучерявий В.О. (дов. N 04-74/667), відповідача Михайлюк О.В.
(дов. N 35), В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Київської області від
01.10.2004 р. у справі N 138/18-04 (суддя Кошик А.Ю.), залишеним
без змін постановою Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 17.01.2005 (колегія суддів у складі:
головуючого - судді Мостової Г.І., суддів: Конюшка К.В.,
Мамонтової О.М.), частково задоволено позовні вимоги Київського
обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до
Відкритого акціонерного товариства "Броварський райагропостач" про
стягнення 13954,20 грн. штрафних санкцій за недотримання
встановленого нормативу робочих місць для працевлаштування
інвалідів на підприємстві відповідача. Стягнуто 6977,10 грн. за
нестворення 1-го робочого місця, в решті позову відмовлено.
Судові акти мотивовані тим, що відповідач фактично не виконав
нормативу по працевлаштуванню інвалідів, а саме, створив 7 (а не 8
і не 6, як стверджував позивач) місць для працевлаштування
інвалідів, що також підтверджується тим, що відповідачем не
направлялася інформація до органів працевлаштування інвалідів про
потребу в працівниках.
Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими актами,
відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського
суду України. У своїй касаційній скарзі скаржник просить скасувати
постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду
від 17.01.2005 р. та рішення господарського суду Київської області
від 04.10.2004 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в
задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи вимоги, викладені в касаційній скарзі, скаржник
вказує на порушення господарськими судами норм матеріального та
процесуального права. Зокрема, скаржник зазначає, що оскільки
інваліди в потрібній кількості для працевлаштування на
підприємство органами працевлаштування інвалідів не направлялися,
то у відповідача була відсутня можливість виконати обов'язки,
покладені на нього ст. 19 Закону України "Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
. Також в касаційній
скарзі містяться посилання на те, що Закон не пов'язує виконання
обов'язку по працевлаштуванню з будь-якими діями відповідача, в
тому числі, з інформуванням про кількість вакансій, на яких може
використовуватися праця інвалідів.
Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх
встановлення, проаналізувавши правильність застосування судом норм
матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого
господарського суду України вважає, що касаційна скарга не
підлягає задоволенню з наступних підстав.
Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій було
встановлено, що середньооблікова чисельність штатних працівників
відповідача у 2003 році становила 200 чоловік, а кількість робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідачем,
відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
, становила 8 місць.
Фактично відповідачем було працевлаштовано 7 інвалідів.
Статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
для підприємств, установ та
організацій, незалежно від форм власності і господарювання,
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 вищевказаного Закону ( 875-12 ) (875-12)
,
підприємства (об'єднання), установи і організації, незалежно від
форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів
менша, ніж встановлена нормативом, передбаченим ч. 1 ст. 19 цього
Закону, щорічно сплачують відповідним відділенням Фонду України
соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких
визначається у розмірі середньомісячної річної заробітної плати на
відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте
інвалідом.
Пунктом 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України N 314 ( 314-95-п ) (314-95-п)
від 03.05.95 р. "Про
організацію робочих місць і працевлаштування інвалідів",
передбачено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо
воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів
відповідної нозології, атестовано спеціальною комісією
підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнагляду
охорони праці, організацій інвалідів і введено в дію шляхом
працевлаштування на ньому інвалідів.
Відповідно до п. 5 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
, підприємства
вживають заходів до створення робочих місць для інвалідів,
інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту
населення і відділення Фонду соціального захисту інвалідів про
створення робочих місць для інвалідів. Пунктом 2 Положення
встановлено, що робочим місцем інваліда може бути звичайне робоче
місце, якщо за умовами праці та з урахуванням можливостей інваліда
воно може бути використано для його працевлаштування.
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
передбачено, що
підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні
кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до
1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду
соціального захисту інвалідів відомості про середню річну
заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність
штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих
інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні
посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що підприємство
вважається таким, що належним чином виконало покладені на нього
Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів і
Україні" ( 875-12 ) (875-12)
обов'язки, у тому випадку, коли підприємством
були надані докази або проведення атестації робочого місця для
працевлаштування інваліда у встановленому законом порядку, або
докази того, що необхідна кількість робочих місць була створена і
введена в дію шляхом працевлаштування на них відповідної кількості
інвалідів, разом із документами, які б підтверджували те, що
підприємство належним чином повідомляло органи працевлаштування
інвалідів про наявність вакантних місць для працевлаштування
інвалідів, але цими органами інваліди для працевлаштування не
направлялися.
Разом з тим, судами було встановлено, що відповідачем у
встановленому порядку не було створене одне місце для
працевлаштування інвалідів. Також відповідачем не подавалися звіти
до органів працевлаштування інвалідів та зазначені органи іншим
чином не інформувалися про потребу підприємства в
працівниках-інвалідах. А тому в органів працевлаштування
інвалідів, якими, відповідно до статті 18 Закону України "Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
, є
органи Міністерства праці України, Міністерства соціального
захисту населення України, місцеві ради народних депутатів,
громадські організації інвалідів, не було фактичної можливості
направити на підприємство відповідача інвалідів для
працевлаштування.
Враховуючи позицію Верховного Суду України, викладену в
постановах N 17/20 від 08.02.2005, N 8/203-04 від 25.01.2005,
N 6/203 від 11.01.2005, N 2-23/9789-03 від 20.07.2004, колегія
суддів Вищого господарського суду вважає, що ухвалені у справі
судові акти є такими, що ухвалені при повному з'ясуванні обставин
справи та при вірному правозастосуванні, а відтак, не вбачається
підстав для скасування постанови Київського міжобласного
апеляційного господарського суду від 17.01.05 р. та рішення
господарського суду Київської області від 04.10.2004.
Враховуючи викладене, керуючись ст. 111-5, 111-7, п. 3 ч. 1
ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства
"Броварський райагропостач" від 15.02.2005 р. N 499 залишити без
задоволення, а постанову Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 17.01.2005 р. у справі N 138/18-04
залишити без змін.