ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
                        П О С Т А Н О В А
                         ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2005                                      Справа N 11/263
Вищий  господарський  суд  України у складі:  суддя  Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув  касаційну  скаргу Запорізького  обласного  відділення
Фонду   соціального  захисту  інвалідів,  м.   Запоріжжя   (далі
–відділення Фонду)
на   рішення   господарського  суду  Запорізької   області   від
18.07.2005
зі справи № 11/263
за позовом відділення Фонду
до   товариства  з  обмеженою  відповідальністю  “Рассвет”,   с.
Миколаївка  Приазовського району Запорізької області (далі  –ТОВ
“Рассвет”)
про   стягнення 7365 грн.
За  результатами розгляду касаційної скарги Вищий  господарський
суд України
                       В С Т А Н О В И В:
Відділення   Фонду  звернулося  з  позовом   про   стягнення   з
відповідача 7365 грн. заборгованості зі сплати штрафних  санкцій
за  недодержання  законодавчо  встановленого  нормативу  робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За  змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту  4  частини
першої  статті  17,  частини четвертої  статті  50,  статті  104
Кодексу  адміністративного судочинства України ( 2747-15  )  до
компетенції  адміністративних  судів  не  віднесено  спори,   де
позивачами  є  відділення Фонду соціального  захисту  інвалідів.
Статтею  50  цього  Кодексу  ( 2747-15  )  встановлено  перелік
позовів,  за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних  повноважень,  можуть бути відповідачами  у  справах  за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням  господарського суду Запорізької області від 18.07.2005
(суддя Гончаренко С.А.) у задоволенні позову відмовлено. Назване
рішення з посиланням на приписи статей 18-20 Закону України “Про
основи  соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12  )
(далі  –  Закон  ( 875-12  ))  та  частину  другу  статті   218
Господарського  кодексу України ( 436-15  )  (далі  –ГК  України
( 436-15 )
),  мотивовано  тим,  що  обов’язок  з  пошуку   та
безпосереднього працевлаштування інвалідів покладено  на  органи
соціального захисту населення, у той час коли ТОВ “Рассвет” було
вжито  усіх залежних від нього заходів для виконання зазначеного
нормативу,  а  саме,  створено  робочі  місця  для  інвалідів  у
необхідній  кількості та повідомлено уповноважених  органів  про
наявність таких вакантних посад.
У  касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського  суду  України
відділення    Фонду   просить   скасувати   рішення    місцевого
господарського  суду  з даного спору, посилаючись  на  порушення
судом  норм  матеріального права. Скаргу  мотивовано  обов’язком
підприємства  сплатити  штрафні санкції  у  випадку  невиконання
нормативу, встановленого статтею 19 Закону ( 875-12 ).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників   судового   процесу  відповідно   до   статті   111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 )  (далі
–ГПК  України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час  і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явились.
Перевіривши  повноту  встановлення місцевим господарським  судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним  норм
матеріального  і  процесуального права, Вищий господарський  суд
України  дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
-  відповідно до поданого ТОВ “Рассвет” звіту “Про зайнятість  і
працевлаштування  інвалідів”  за формою  державної  статистичної
звітності  №  10-ПІ  поштова-річна за 2004 рік  середньооблікова
чисельність  штатних  працівників  на  підприємстві  відповідача
становила  у  звітному періоді 120 осіб, норматив робочих  місць
для  працевлаштування інвалідів –5 осіб, у той час коли фактично
у   звітному  році  відповідачем  було  працевлаштовано  лише  2
інваліди;
- з урахуванням розміру середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача у звітному періоді  (2455
грн.)  розрахунок  суми штрафних санкцій  за  нестворені  робочі
місця  для  працевлаштування  інвалідів  у  звітному  2004  році
становить 7365 грн., яку самостійно ТОВ “Рассвет” не сплачено;
-   ТОВ   “Рассвет”  повідомляло  Приазовський  районний   центр
зайнятості про наявність 5 вільних робочих місць, на яких  могла
використовуватись  праця  інвалідів у звітному  періоді,  шляхом
направлення щомісячних звітів за формою № 3-ПН;
-   у   звітному  році  інваліди  на  підприємство   відповідача
уповноваженими органами не направлялись.
Причиною   виникнення  спору  зі  справи   стало   питання   про
правомірність  стягнення з відповідача передбачених  статтею  20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судом   першої  інстанції  з  достатньою  повнотою   встановлено
обставини, що входять до предмету доказування зі справи, та  цим
обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Статтею  19  Закону  ( 875-12  )  для  підприємств,  установ  і
організацій   незалежно  від  форм  власності  і  господарювання
встановлюється   норматив   робочих   місць   для   забезпечення
працевлаштування  інвалідів  у розмірі  чотирьох  відсотків  від
загальної  чисельності працюючих, а якщо працює  від  15  до  25
чоловік  –у  кількості  одного  робочого  місця,  якщо  інше  не
передбачено законом.
Частиною   першою  статті  18  Закону  ( 875-12   )   обов’язок
працевлаштування   інвалідів  покладено  на  центральний   орган
виконавчої  влади з питань праці та соціальної політики,  органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім  того,  згідно  з  пунктом 10 Положення  про  робоче  місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
постановою  Кабінету  Міністрів України  від  03.05.1995  №  314
( 314-95-п )
 (далі – Положення 
( 314-95-п )
), працевлаштування
інвалідів  здійснюється державною службою  зайнятості,  органами
Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями  інвалідів з урахуванням побажань, стану  здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно  до
висновків МСЕК.
Разом  з  тим,  згідно  з  пунктом  5  Положення  ( 314-95-п  )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів,  включають  їх до колективного  договору,  інформують
центри  зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та  відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.  У
пункті  14  Положення ( 314-95-п ) визначено,  що  підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні  кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу   зайнятості   та  місцеві  органи  соціального   захисту
населення  про вільні робочі місця та вакантні посади,  на  яких
може використовуватися праця інвалідів.
У  постановах  від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 )
 від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 № 05/144 зі справи №  3/118 ( v_118700-05 ) Верховним
Судом  України  викладено правову позицію, згідно  з  якою  суди
мають  з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство  органи
працевлаштування  про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів;   якщо  названі  органи  були  повідомлені,   то   чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини  направлені інваліди не були працевлаштовані  або  їм  було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Аналіз  наведених  положень  чинного законодавства  України  дає
підстави  для  висновку  про те, що після  вжиття  підприємством
необхідних  заходів  для  працевлаштування  інвалідів,  до  яких
належать,  зокрема,  створення в установленому  порядку  робочих
місць  інвалідів  у  межах  нормативу та  інформування  названих
органів про наявність вільних робочих місць та вакантних  посад,
на  яких  може  використовуватись праця інвалідів,  обов’язок  з
пошуку  та працевлаштування інвалідів на покладається на  органи
та організації соціального захисту населення.
Судом   першої   інстанції   встановлено,   що   відповідач    в
установленому  порядку  повідомляв Приазовський  районний  центр
зайнятості про можливість працевлаштування 5 інвалідів.
Отже, слід погодитися з висновком суду першої інстанції про  те,
що   оскільки   відповідачем  вжито  всіх  передбачених   чинним
законодавством    заходів   по   забезпеченню   працевлаштування
інвалідів,  на нього не може бути покладено відповідальність  за
ненаправлення   уповноваженими  органами  необхідної   кількості
інвалідів  для  працевлаштування та відсутність  інвалідів,  які
бажають працевлаштуватись.
Відповідно  до частини першої статті 218 ГК України ( 436-15  )
підставою   господарсько-правової   відповідальності    учасника
господарських  відносин  є вчинене ним  правопорушення  у  сфері
господарювання.
Частиною   другою  наведеної  статті  встановлено,  що   учасник
господарських  відносин відповідає за невиконання або  неналежне
виконання   господарського  зобов’язання  чи  порушення   правил
здійснення  господарської діяльності, якщо  не  доведе,  що  ним
вжито   усіх   залежних  від  нього  заходів   для   недопущення
господарського правопорушення.
Враховуючи  викладене, керуючись статтями  111-9  -  111-11  ГПК
України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
                      П О С Т А Н О В И В:
Рішення  господарського суду Запорізької області від  18.07.2005
зі  справи  №  11/263  залишити без  змін,  а  касаційну  скаргу
Запорізького  обласного  відділення  Фонду  соціального  захисту
інвалідів –без задоволення.