ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.04.2005 Справа N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 23.06.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючий суддя - Першиков Є.В.
судді: Савенко Г.В., Ходаківська І.П.
розглянувши касаційну скаргу Спеціалізованої державної
податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у
м. Запоріжжі
на постанову від 03.12.2004 р. Запорізького апеляційного
господарського суду
у справі N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179 господарського суду
Запорізької області
за позовом СДПІ по роботі з великими платниками податків у
м. Запоріжжі
до Комерційного банку "Приватбанк" Закритого акціонерного
товариства "Запорізький оліяжиркомбінат"
за участю Прокуратури Запорізької області
про визнання недійсним договору та стягнення
86000 доларів США
За участю представників сторін:
позивача - Лочман Я.О., за довіреністю
відповідача - 1: Войтовия О.Й., за довіреністю
відповідача - 2: Гой Р.А., за довіреністю
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Запорізької області від
16.09.2004 р. по справі N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179, яке
залишене без змін постановою від 03.12.2004 р. Запорізького
апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.
Не погоджуючись із судовими рішеннями, Спеціалізована
державна податкова інспекція по роботі з великими платниками
податків у м. Запоріжжя подала касаційну скаргу, в якій просить
скасувати постанову від 03.12.2004 р. Запорізького
апеляційного господарського суду та рішення господарського суду
Запорізької області від 16.09.2004 р. по справі
N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179, та визнати недійсним договір
цесії від 19 січня 2000 р. N 17-11/1071 укладений між комерційним
банком "Приватбанк" та закритим акціонерним товариством
"Запорізький оліяжиркомбінат".
Розглянувши матеріали справи та касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи
правильність застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга
підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних обставин.
Державною податковою інспекцією у м. Запоріжжі
(правонаступник - Спеціалізована державна податкова інспекція по
роботі з великими платниками податків у м. Запоріжжя) заявлено
позов до комерційного банку "Приватбанк" та закритого акціонерного
товариства "Запорізький оліяжиркомбінат" про визнання недійсним
договору цесії (уступки вимоги) від 19.01.2000 N 17-11/1071 та
стягнення в доход державного бюджету 86 тис. доларів США.
Позивач уточнив підстави позову та вказав на невідповідність
укладеної угоди Указу Президента України від 04.03.1998 N 167/98
( 167/98 ) (167/98)
"Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" та
укладення спірної угоди з метою, що завідомо суперечить інтересам
держави і суспільства (ст.ст.48 та 49 Цивільного кодексу УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, який діяв на момент укладення угоди та пред'явлення
позову - далі ЦК УРСР).
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з Національним
планом перевірок СДПІ була проведена комплексна документальна
перевірка дотримання вимог податкового і валютного законодавства
ЗАТ "Запорізький оліяжиркомбинат" (далі - ЗАТ "ЗОЖК") за період із
01.01.2000 р. по 30.06.2001 р.
Перевіркою було встановлено, що ЗАТ "ЗОЖК" уклав ряд
договорів, які на думку СДПІ, суперечать вимогам чинного
законодавства, що регламентують порядок здійснення
зовнішньоекономічної діяльності і порушують установлені державою
правила здійснення розрахунків в іноземній валюті, а також з
метою, що завідомо суперечила інтересам держави.
Зокрема 19 січня 2000 року ЗАТ "ЗОЖК" (цедент) і КБ
"Приватбанк" уклали договір цесії (уступки прав вимоги)
N 17-11/1071. Відповідно до п. 1.1 даного договору: "Цедент
передає Банку право вимоги боргів по боргових зобов'язаннях
третьої сторони - Закритого акціонерного товариства "Парима", по
зовнішньоекономічному контракту N 20 від 18.01.2000 р.
Попередні судові інстанції дійшли висновку про відсутність
підстав для задоволення позовних вимог за ст. 49 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
через недоведеність наявності умислу в діях посадових
осіб відповідачів на укладення договору завідомо суперечного
інтересам держави та суспільства.
Також, місцевий господарський суд виходив з того, що ст. 48
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
не може бути підставою позовних вимог
податкового органу, оскільки вказана стаття не розповсюджується на
повноваження податкових органів звертатися з позовами про визнання
угод недійсними.
Апеляційний суд з такими висновками місцевого суду не
погодився та підтримав доводи податкового органу щодо його права
на звернення з позовом про визнання недійсним договору згідно
ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
. Разом з цим, у задоволенні позову
відмовив з огляду на те, що договір цесії N 17-11/1071 укладено у
відповідності зі ст. 197 ЦК УРСР, та спірний договір не суперечить
статутним цілям відповідачів. Щодо невідповідності укладеного
відповідачами договору цесії Указу Президента України від
04.03.1998 N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
, апеляційний суд зазначив, що
пункт 4 розділу XV Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
передбачає
право прийняття Президентом України видавати укази з економічних
питань не врегульованих законами. В той же час питання уступки
вимоги було врегульовано главою 17 ЦК УРСР.
Колегія суддів касаційної інстанції, в частині вимог позивача
про визнання недійсним спірного договору на підставі ст. 49
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, як такого, що укладений з метою, суперечною
інтересам держави та суспільства, зазначає наступне.
Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно
до статті 49 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) (1540-06)
є її укладення з метою
завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність
умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних
наслідків.
Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у
чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і
суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі
виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.
Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони
(вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були
усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її
мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо
допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи
визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що
підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні
повноваження.
Згідно п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від
28 квітня 1978 року N 3 ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
"Про судову практику в
справах про визнання угод недійсними" при розгляді справ про
визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
судам
слід мати на увазі, що дія цієї норми поширюється на угоди, які
укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і
суспільства, тобто порушують основні принципи існуючого
суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на
використанння всупереч закону колективної, державної або чиєїсь
приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та
юридичними особами від оподаткування, використання майна, що
знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам,
свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, на незаконне
відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи
придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з
обігу або обмежених у обігу.
Попередні судові інстанції обґрунтовано встановили
відсутність будьяких доказів наявності хоча б однієї із обставин,
з якою закон встановлює недійсність укладеної угоди за ст. 49
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Щодо обґрунтованості судових рішень в частині визнання
недійсним спірного договору згідно ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову
службу в Україні" ( 509-12 ) (509-12)
закріплює право податкових органів на
звернення з позовами про визнання договорів недійсними, в тому
числі і на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року
( v015p710-02 ) (v015p710-02)
по справі N 1-2/2002 визначено, що частина 2
статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
передбачає право
юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні
гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права
будь-якими не забороненими засобами. Кожна особа має право вільно
обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі
судовий захист. Право на судовий захист своїх прав не може бути
обмежене. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у
разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його
вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для
захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України.
Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права
власності, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи
на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене
законом, іншими нормативно-правовими актами.
Щодо неприйняття до уваги апеляційним судом Указу Президента
України від 04.03.98 N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
"Про заходи щодо
підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та
державними цільовими фондами" як такого, що прийнятий з порушення
встановленого Конституцією України порядку та не розповсюджує свою
дію на спірні правовідносини, слід зазначити наступне.
Статтею 14 Указу Президента України від 04.03.98 N 167/98
( 167/98 ) (167/98)
"Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" (що діяв
на момент укладення договору) встановлено, що "під час проведення
розрахунків, у тому числі за експортними та імпортними операціями,
не допускається уступка вимоги та переведення боргу незалежно від
наявності угод чи фінансових зобов'язань між резидентами, а також:
між: резидентами та нерезидентами".
Відповідно до п. 4 розділу XV "Перехідні положення"
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
Президент протягом трьох років
після набуття чинності Конституцією України має право видавати
схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом
Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не
врегульованих законами. Таким чином, Конституцією визначаються
умови набрання Указами Президента України сили закону.
На момент укладання оскаржуваного договору Указ N 167
( 167/98 ) (167/98)
набув чинності та став частиною чинного законодавства.
Дія зазначеного Указу припинена лише з прийняттям Закону
України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами" N 2181
( 2181-14 ) (2181-14)
, про що зазначено в п. 19.2 ст. 19 цього Закону.
Беручи до уваги, що вказані питання в суді першої інстанції
взагалі не були предметом розгляду та апеляційним судом належна
правова оцінка їм не надавалася, колегія суддів зазначає, що спір
був розглянутий судом з порушенням принципу всебічного, повного і
об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх
сукупності, що призвело до прийняття незаконних та необґрунтованих
рішення та постанови.
Отже, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню, а
справа - направленню на новий розгляд до місцевого господарського
суду.
Відповідно до ст.ст. 85, 111-5 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
в судовому засіданні за згодою сторін
оголошена вступна та резолютивна частини постанови.
Керуючись, ст.ст. 111-5, 111-9, 111-7, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової
інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Запоріжжі
задовольнити частково.
Постанову від 03.12.2004 р. Запорізького апеляційного
господарського суду та рішення господарського суду Запорізької
області від 16.09.2004 р. по справі
N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179 скасувати.
Справу N 4/4/56д-15/60д/03-5/177-6/179 направити на новий
розгляд до господарського суду Запорізької області.